Сергій Параджанов

Сергій Йосипович Параджанов народився в Тбілісі, який тоді називався Тіфлісом, в старовинній вірменській сім'ї. У 1942-1945 роках він навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії і на будівельному факультеті Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту.

У 1949 році влаштувався асистентом режисера на Київську кіностудію імені Довженка, де і пропрацював до 1960 року; потім був режисером на студіях "Арменфільм" і "Грузія-фільм. У 1952 році Сергій Параджанов закінчив режисерський факультет ВГіКа; його дипломною роботою став фільм "Молдавська казка". Дебютом режисера в кіно став фільм "Андрієш". У 1965 році за мотивами творів Михайла Коцюбинського Сергій Параджданов поставив фільм "Тіні забутих предків", в якому вперше яскраво виявилася експресивна романтична манера художника. Ім'я Параджанова здобуло чималу популярність. Цей фільм став однією з найяскравіших подій радянського кіно першої половини 60-х, встав в один ряд з такими шедеврами, як "Летять журавлі" Михайла Калатозова, "Балада про солдата" Григорія Чухрая, "Іванове дитинство" Андрія Тарковського.

Фільм "Тіні забутих предків" був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою "Вогняні коні") інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Всього за два роки прокату за рубежем фільм зібрав на різних міжнародних фестивалях 28 призів, нагород і дипломів, ставши однією з найвідоміших радянських картин.

Журнал "Екран" (Польща), 1966 рік писав: "Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності і казки, дійсності і уяви, достовірності і фантазії... Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі... Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи".

У 1968 році Параджанов приступає до зйомок художнього фільму "Колір граната" ("Саят-Нова"). В картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав на вірменській, грузинській і азербайджанській мовах, історію його любові, його відношення до релігії світської влади, народу.

Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос в цьому не призналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням "народу таке кіно не потрібне".

І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого відношення. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив інший режисер - Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках "Арменфільму", і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії.

Режисер, котрий ставив фільми далекі від проголошеного "соціалістичного реалізму" і нелюбив радянську владу поплатився за свою незалежність і, звинувачений в "гомосексуалізмі і незаконній торгівлі іконами", 15 років провів в ув'язненні.

Після закінчення терміну Сергій Параджанов виїхав до Єревану і у 1984 році поставив за грузинською народною легендою фільм "Легенда про Сурамську фортецю", а в 1988 році вийшла його остання картина - "Ашик-Керіб", знята за мотивами однойменної поеми М.Ю.Лермонтова.

У 1989 році Параджанов приступив до роботи над черговим фільмом - "Сповідь", який повинен був стати автобіографічним. Проте зняти його Параджанов так і не встиг. У нього знайшли рак легені. У жовтні його привезли до Москви, зробили операцію, видалили легеню, але його стан не покращився. Тоді друзі порадили лягти у відому клініку в Парижі (три роки тому в ній лежав колега Параджанова - Андрій Тарковський). Проте дні Параджанова були ліченими. 17 липня 1990 року він повернувся на батьківщину - правда, не в Тбілісі, а до Єревана, - де через три дні помер.

25 липня Параджанова поховали в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном і іншими діячами мистецтва, літератури і науки республіки.

Оразу ж після смерті він був названий останнім генієм кіно ХХ століття, один з найпарадоксальніших образів сучасної культури: всесвітньо визнаний режисер і рядовий в'язень радянського ГУЛАГу, загальний улюбленець і більмо на оці у керівників всіх типів, іронічний і нещадний співбесідник, одночасно сентиментальна і ранима людина - Сергій Параджанов.

Учасники

nady