Учасники

Автори / Дарина Важинська / Один вечір після

Я розстібаю тужаву блискавку, що неначе змія причаїлась на моїй спині. Скидаю важку чорну оксамитову сукню в надії знайти порятунок у шовковому простирадлі. Воно на противагу сукні легке і біле. Біле на білому — це я на ліжку. Чорне на чорному — це моя сукня на підлозі. Чи ні, вже не моя, моїм зараз є лише те, з чим я контактую, чого торкаюсь. Повітря — моє, адже воно навколо мене, оповиває мене, щоразу торкаючись нової ділянки мого тіла. Вода, що крапає зі стелі, теж поступово, краплина за краплиною, стає моєю. Біле шовкове простирадло повільно набуває кольору води — стає мокрим. Такий колір є, але він повсякчас різний, залежить від того, що його набуває: шкіра такою і лишається, а от волосся — ні. Воно набуває особливого, мокрого кольору. Вода повільно заливає підлогу, сукня підіймається на рівень ліжка, тепер вона поруч зі мною: чорне з білим. Вона скидається на якесь космічне чудовисько, викликає у мене відразу, тому встаю і, йдучи по коліно у воді, викидаю сукню у кватирку. Тепер є лише я, моє повітря, моя вода, моє ліжко і моє простирадло. Вода перестає текти зі стелі, тепер вона просотується у шпарини на підлозі донизу. Через деякий час моя підлога майже суха — вся вода унизу. Як не дивно, все решта теж сухе. Можливо я просто не відчуваю плину часу, тому мені і здається, що все відбувається дуже швидко. Починаю розглядати візерунки на стелі, вони мокрого кольору. Візерунки на стінах теж мокрі, але інші — в них відчувається більше почуттів, більше життя. Пробую додати життя стелевим візерункам собою, виходить непогано, тому продовжую. Задоволена, лягаю на своє простирадло на своєму ліжку і занурююсь у своє повітря — візерунки мене більше не цікавлять, це був лише момент. Тепер моя увага захоплена склом. Підходжу до вікна, намагаюсь роздивитися скло ближче, але не виходить, воно не на одній зі мною площині. Доводиться розбити, щоб узяти з собою на ліжко. Тепер маю прозоро-прозоре скло і червоно-прозору кров на ньому. Це мене не лякає, тому що скло таке ж моє, як і кров. Бавлюсь гострими скалками, потім це теж стає моментом. Зараз я — тріщинка на стіні. Потім трьох вимірів мені стає мало, я лягаю на підлогу, ще мить — і я є все. Тепер я дійсно не відчуваю часу, його немає — я є час. Так само і з рештою чинників цього світу, цього виміру, цієї ілюзії — я є все. Багато людей також є цим, але вони цього не розуміють. Поки що…

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася в серпневому Дніпропетровську. Студентка, поетка. За дитинства ходила до безлічі гуртків, де нічого так і не навчилася. Не гребую прозою, але все-таки пишу вірші, пробую перекладати поляків.