Автори / Лілія Водна / …Curriculum vitae… (2001 — 2002. р.Б.)

Дуже тихо …спокійно
Тільки чути як грім промайнув
десь далеко-далеко,
ніби й зовсім не був
знову тиша… ні, хвилі шумлять
по піску мокрим пишуть
і стирають сяк так
вже замовкли…і знов
мов годинник дзвенять
вже померкнули зорі
а вони все шумлять
і так буде предвічно
не зупиниш в буття
часу стрілки магічні
в циферблаті життя!


Ми шукаєм

опівночі
ясне світло ліхтарів,
ми шукаєм добрі очі
серед стада ворогів,
ми будуєм лабіринти із яких
не можем вийти,
й нарікаємо на їнших,
що у нас життя не вийшло.
Ми будуєм собі замки
на чужому смутку й горю,
І ховаєм у темниці
серця нашого докори.
І ми знаєм, добре знаєм,
все вернеться бумерангом
На руїнах багатств наших
побудують нові замки…


***

Заблукати в тенетах гілок
щоб не чути людського звуку
утопитись у вирі думок
і не думати про розлуку

Загубитись у вихорі днів
й затирати сліди за собою
і не думати про біль
не чекати нового болю

просто жити радіти життю
у житті не коритися горю
і не думати жодну мить
що це горе схоже на долю


***

Хотіла б жити я у горах,
між трав,
дерев
й полів просторих,
горцем назватися
й у долі,
не бути сумерком прозорим,
а бути лицарем
світанком,
яскравим,
теплим,
свіжим ранком.
Любити квіти
й ждати літа,
лежати в горах
серед жита ,
і напиватись того відчуття,
що я по-справжньому
жива,
що я 
людина серед гір,
…вся істина із п’яти слів.


***

Сорочка в клітку і потерті джинси,
старий годинник і зів’ялі квіти,
життя на двох це завжди бокс,
хто винен?
напевно парадокс…

зіпріле сонце, і морозний сніг,
це сміх, і теплі сльози,
життя на двох це завжди дощ ,
хто винен?
напевно парадокс…

серця розбиті завжди цілі… в тілі,
болить душа немов розбите скло,
червоні квіти чомусь білі,
хто винен що життя на двох?
напевно Бог…


***

. Не жди з тривогою літнього ранку,
так боячись, що буде хмурий день,
не бійся сміло зустрічать світанок,
і звеселяти грози звуками пісень.
І захід сонця пишнобарвний,
приходом ночі не лякає хай тебе,
усе це замисел прадавній,
усе це подаровано з небес.


***

Тікають гинуть нічні тіні,
поборені світанком дня,
що ж принесе нам ранок нині?
дощі чи сонце,
гріхи чи каяття?

ми ручка у руці поета,
ми пензель у руці митця,
наше життя —
написана сонета,
і наша доля?
а ми й не знаємо її лиця…


***

Вечірнє сонце подає нам тінь,
повіє холодом,
тим смутним вітром
засвітить місять,
зацвіте полин
місячне сяйво відкриє світло…

заблукані душі шукають життя
їхнім надіям
потрібне світло
тиша одного
відлетить в небуття
місячне сяйво стане їх вітром…

ми не живемо тепер,
майбутнє — відлуння
невже так і станемо прахом?
належить нам світло земного спасіння
місячне сяйво стане всім шляхом…


***

Згадай мене коли я вже зів’яну,
як упаде останній пелюсток,
згадай щасливою була яка я,
як мріяла торкнутися зірок.

Мій цвіт не буде марним друже,
він радість даруватиме пташкам,
він нагадає змученим й байдужим,
що є ще чим покрасуватись нам.

Цвіти, радій і квітни любий друже,
мінливим порам року доведи,
що вижить можна навіть у негоду,
лиш тільки б Віра й Впевненість
були…


***

Сьогодні падав дощ із неба,
туман заплутався в гілках дерев,
не треба плакати,
не треба,
Ти — королева королев.
Твоє панно святіше від святих,
тобою всі радіють люди,
та плачеш ти,
так чом же плачеш ти?
і сльози падають на груди…
Цей дощ мине,
він на землі не вічно,
туман розсіється
і сонце зажаріє,
народ навернеться на віру вічну,
не треба плакати Маріє…


***

Де, Вікторіє, твої скарби зариті?
де той безцінний скарб у тебе,
якими труднощами ти покрита,
якої жертви хочеш ти від мене?
Я не віддам Тебе у руки недостойні,
семи морів піратом стану я ,
і на глибини сині і просторні,
направлю я своєго корабля.
Піднімлю парус білий і по морю,
на пошуки подамся у усі світи,
і як глибини всі свої підкорю,
Вікторіє, моєю будеш ти!
Тебе шукаю я серед людей,
до тебе прагну дотягнутись,
допоможи мені мій Прометей,
в Вікторії своїй не помилитись.


***

Куди подівся кіт в чоботях,
Щоб його принцом тим зробить?
І відправляється уже останній потяг
Котрий ще може щось змінить.
І фея зранку ще не діє.
І хресна матір мабуть спить,
А попелюшка далі вірить,
Що він знайде її в останню мить.
Годинник відбиває сьому,
Гудок вокзальний чути знов,
й вона не дума і не вірить тому,
що в казці цій не виграє любов.
Не плач моя маленька квітко,
Цю казку написав не Шарль Перро
Мабуть він знав, що плакатимуть дітки,
Подумав і відклав перо…


***

А я таки не знаю де межа,
між смертю і онтогенезом.
Слова летять із кінчика ножа
з дуже тонким і гострим лезом.
І паралелі вже марудна річ.
ту крайність нам шукати годі,
знайду межу в свою останню ніч,
і нею буде мій останній подих.


***

…і знову розсікають землю стріли,
це не війна — це просто падав дощ,
і вікна із середини запріли
і опустив листочки сумно хвощ.
Прозорі каплі затікали всюди,
Летіли вниз і падали в цемент
Для когось це — змиття міського бруду,
а іншим це осінній акомпонемент.


***

Поглянь, яка вона щаслива,
як притуляє сина до грудей,
а за іконою лютує злива
й лякає сотні згублених людей.
А в церкві тиша, повний спокій
немає страху і німих страждань,
тут матір пригортає сотні років,
своє дитя до людських ран.


***

. Я намалюю Тобі ясне сонце
Синє небо промінням зігріте
І хмаринки прозорі — прозорі
І волошки в некошенім житі

Я намалюю тобі літній день
і квітучу червону калину
Ти не чуєш звуків пісень
я ж малюю тобі Україну?


***

А фемінізм таки хороша штука,
рушійна сила в боротьбі статей,
а то навішали лапші на вуха,
і не дають зрівняти всіх людей.
Кріпатство й рабство ніби скасували
і демократію тут пропагують всі,
а скільки часу жінці не давали
по — справжньому пожити на землі?
Нехай багато там говорять інші,
що жінка помилка і все таке,
самі ж вони присвячують нам вірші,
й без нас і не ймуть життя своє.


***

. Я пишу тобі цього вірша
так спокійно та сумно кажучи
повернути б назад пів життя
і почати з початку не гаючи

Як дитина пожити на світі
й помираючи мученим стати
дуже жаль, що в двадцятім столітті
багатьом так прийшлось помирати

Двадцять перше на дворі світає
Стодюймовий круг починаючи
І в мені щось нестримно питає
Чи ж ми встигнем жаліти вмираючи?


***

Напиши мені долю — сценарій
Де III дії, дві ролі й кінець
І не треба марудних деталей
Бо не терпить маруддя митець
Як подяку тобі в ній зіграю
Буде в залі повний аншлаг
Кожен з нас свою драму має
Свій тріумф, бенефіс і фураж.


Білорусії

Чомусь так сумно мені стало
як я поглянула на ті хрести
І хто згадає хто тепер згадає,
що тут святині Божії були?
Де ті палаци, де ті храми горді?
Невже із людом вірним полягли
Немов хтось згріб пів світа у безодню
І дуже хоче, щоб були там ми…


Ї

…вони були, щоб жили ми…

Червоні гвоздики тобі зацвіли
Їх вітер байдуже колише
Гули тут гармати, бої тут були,
А зараз безжальная тиша
Це все таке чуже тобі
вступаєш з страхом в люту драму
Але тепер лежиш в крові
і в серці думаєш про маму
о як же довго ти лежиш
минають швидко роки
гвоздики вітре ти облиш
хай поцвітуть іще їм трохи…


До А. Я.

Ти знала шлях, та ти його не показала
Ішла вперед топтаючи серця
А я на все це очі закривала
І виливала весь свій біль в слова
Проходив час, а ми усе мінялись
настала мить — і зрозуміли ми
То була дружба поки діти грались
Минула дружба — діти підросли…


до А.Я.

Ну хто ж ти? Хто? Таких, як ти є сотні
«Усе життя я проживу собі сама,
нехай мене вже проковтне безодня
та я не визнаю, що не права»
ти мого крику, сліз моїх не чула,
а я кричала й вперше у житті, комусь…
Тобі я руку дружби простягнула
А ти ту руку відтяла мені
Тепер ти плачеш, хай не мокрі очі
То сльози ті вже терном обросли,
Не можу я… я друга втратити не хочу
Хоча б за це мені прошу прости


Білорусії

Туманом оповита,
дощем орошена
Снігами вщент покрита,
війною скошена
Стоїть святиня так,
немов заснула
стоїть руїна,
яка храмом була
Куди іти? Земля обітованна
Полита кров’ю рідних же братів
Кому кричати
в небеса Осанна
І як шукати ненароджених синів


***

Як важко іноді мовчати.
Стулить вуста і опустити очі.
Тоді як хочеться усім кричати,
що я так жити більше вже не хочу!!!
Це моя юність і це моє слово,
нехай із ним рахуються усі.
Таких як я багато є навколо.
Таких як ми є мало на землі.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Все своє життя прожила у місті Лева, якому частково завдячую за любов до старовини, антикваріату і міцної кави. Люблю Моне, Стуса, жовті нарциси і п’янке споглядання швидков’янучої краси театральної вистави, а також нестримного польоту хмар у