Автори / Алла Рибіцька / Такий собі літній погляд...

ТАКИЙ СОБІ ЛІТНІЙ СПОГАД

Парило з самого ранку. Кожної хвилини здавалось, що повітря важчає, наливається медяним духом, стає плавке, пружнє, аж дзвінке. Ярина нарешті підвелася вгору, охопила долонями поперек і випростала спину. Потягнулась назустріч сонцю, яке ось-ось мало сповзти з прохолодної небесної тарілки велетенським жовтком за синю гору і попрощатися до завтра. Але зараз воно ще горнулось своїм проміням до теренових Ярининих очей, змушуючи ті мружитись. Дещо хижо, по-котячому чи то по відьомськи, але водночас так чарівно і загадково, як вміють мружити очі лиш двадцятирічні дівчата.

Ярина оглянула стомленим поглядом свою післяобідню працю – величенька грядка кукурудзи, що лиш вкріплювалась стеблами, була свіжо просапаною, без жодного бур’янчика і кожна рослинка немов на очах випростувала свої тендітні, але вже впевнені листочки.

Дівчина знову притулила обличчя до вечірнього сонця. Ще кілька годин тому мало не зненавиділа його – таке нещадно палюче і жорстоке, а тепер – лагідне і рідне. Вона провела долонею по лобі, вогкому і солоному, зачесала догори пальцями вибиті з коси пасма волосся, знову солодко потягнулась і помандрувала польовим шляхом додому

Село майже сховалось у лісі. Коли йдеш з поля додому, то видніються лиш окремі верхи будівель. Невеличке, на кілька десятків хат, але мальовниче і одне з найбагатших в окрузі. З одного боку ліс, з іншого – ріка, а там – лани, токи, луги..

Ярина входила в село, несучи на правому плечі сапу і знала, що зараз, коли усі ґазди і ґаздині пораються надворі коло господарки, а вона йде отак вулицею – струнка, висока, з жирною в’юнкою косою по спині, у вологій від поту, трішки липучій до тіла сорочці, - то дивляться на неї, першу красуню, одні з захватом і жагою, а інші – із заздрістю і таємним бажанням йти отак собі селом та кидати гострі погляди чоловікам, щоб западали до серця, до нутрощів, до кісток...

- Добривечір, Яринко. Чи ж так замріялась? – вивела дівчину з задуми баба Настя, певне, найстарша жінка на селі. Подейкували, що вона відьма і ворожка, тому побоювались трохи. Але як хтось хворів, чи ще якась напасть траплялась, всі бігли до неї.

- Добривечір, бабуню. Як здоров’ячко? – запитання могло б звучати іронічно, якби ж тільки й не дива. Бо насправді баба Настя, здавалось, не хворіла ніколи і тепер стояла перед Яриною маленька, згорблена, така засмагла і всохла, немов той шкварок, але ж очі її, гострі, пронизливі, молодечі, насмішкуваті – світлі, прохолодні очі зовсім суперечили всім законам людськості і природи.

- Дякую, дитинко, здоров’ячко бережу та ще й з тобою поділюся, як схочеш.

- Ні, бабуню, - всміхнулась Ярина, - ще, дякувати Богові, свого маю.

- Ну то й добре, що маєш. А я маю те, що прохала в мене, - баба Настя стишила голос. – Зайди до мене пізніше. Чекатиму.

Усміх Яринин зійшов з лиця. Вона одразу посерйознішала. Ледь хитнула головою:

- Добре, бабусю. За годину буду. Та й розійшлися собі: молода просто дорогою, а стара – нагору під ліс, до своєї хатини, зчорнілої вже чи то від дощів і вітру, чи то від часу, такої ж похилої і зчорнілої, як і її господарка.

***

- Можна, бабусю? – Ярина, низько прихиляючись, щоб не зачепити двірну скриню, ввійшла в хату.

- А чого ж ні, дитино. Заходь. Вечеряти мо’ будеш?

- Ні, дякую, вже вечеряла.

- Ну то сідай, Яринко, слухай, що скажу. Лиш не переривай мене, - баба Настя підійшла до дівчини, котра присіла на маленький ослінчик коло дверей, поклала їй на плечі свої маленькі темні долоньки і вперто зазирнула в Яринині очі, намагаючись розгледіти в них те, про що й сама дівчина не здогадувалась або ж ховала від людських очей глибоко-глибоко... від того погляду Ярині стало трохи моторошно. Баба Настя відчула це, відірвалась від неї і спитала:

- Боїшся?

- Ні, чого ж, - видихнула Ярина.

- То й добре. Тепер таки слухай. Дам я тобі зіллячко. Мусиш викупатись у вечірній росі, підкуритись ним, а тоді вже й до чоловіченька свого йти. Одне лиш запам’ятай. В той же вечір мусиш бути зі своїм любим, інакше нічого не вийде у тебе. – Побачивши як Ярина зашарілась, баба Настя стиха посміхнулась, але нічого не сказала. Натомість попорпалась у складках свого фартука і витягла напівзасушений трав’яний букетик, простягнула його дівчині і мовила: - Ще послухай. Не маєш шість тижнів до церкви йти від того дня, як зілля підкуриш. Зрозуміла?

- Але ж... як же це, бабусю? Що людям скажу?

- За чоловіка чужого що казати маєш не думала, за те, що всі Божі та людські заповіді порушуєш не думала, а тепер – що люди скажуть, бо до церкви не йду?! – баба Настя рвучко підвелася і на якусь мить Ярині здалося, що баба і не баба зовсім, а ще статна молода жінка, яка лиш ховається у старечих хустках і плахтах з якихось невідомих причин. Але... то була тільки мить.

- Іди, Ярино. Не турбуйся. Буде, як схочеш.

Ярина ще посиділа якусь хвилю завмерла, потім стерплими руками стисла сухий букетик, підвелася і тихо, мов тінь, вислизнула з хати.

***

У неділю, як зазвичай, після ранкової служби сільський люд збирався біля церкви: погомоніти по тижневі справи, розказати останні новини, молодь домовлялася за вечорниці. Пізніше нарід розійдеться по домівках, у гості, хтось поїде на луки, але зараз барвистий яскравий натовп весело гомонів і дихало від нього якимось прекрасним дивним спокоєм: від дівочих кіс і стрічок, від жіночих намист і сліпучо білих, напнутих на грудях сорочок, від чоловічих люльок і парубочих жагучих поглядів, якими вони щиро окидали дівчат. І чарував десь соловейко у лісі, і лащилось сонечко, і вітерець доносив прянощі ароматних мальв та лілей.

Цього разу Ярина відійшла від веселого гурту раніше, ніж завжди і поспішила додому. Однак за півгодини вона вже йшла городами до ріки, туди, де була бая, якою влітку не користувались. Будівля була „на віки” – зрубова, простора, з високими полицями, увішана по кутках березовими віниками.

Ярина увійшла всередину, причинила за собою двері, до чогось прислухалась, глибоко вдихнула банне повітря – якесь особливе, тепле, немов шепотіло воно, але про що? – слів не можна було розібрати. Дівчина розслабилась, підійшла до пічки і підпалила дрова, яких ще вчора заздалегідь наносила. Добра велика піч одразу ж загула і почала віддавати своє тепло всередину. Ярина поставила грітись воду і зачала неквапом роздягатись. Спочатку на долівку впали плахта, спідниця, потім до них приєдналось біле полотно вишиваної сорочки і нарешті долі одна за одною прошелестіли стрічки. Молодичка стояла у напівтемряві бані, слухала, як гудить у печі вогонь, як десь під дошками підлоги шкреблись мишенята, як здалеку з лук долітали жіночі співи... Думала, нишпорилась у закутках своїх почуттів. Стояла отако самітня, вкрившись пеленою довгого розкішного волосся, обійнявши руками плечі. Прикрила теренові очі дрижачи ми повіками і чорні пухнаті вії покоїлись на її щоках.

„Що казав? Що прийде. Аби тільки прийшов, аби тільки був... аби...”

Тремтіли сухі губи, билась на шиї жилка, та ще хіба ледь помітне здригання грудей нагадувало про те, що дівчина – жива, а не забута таємничим митцем скульптура.

***

Вечір закрався в село непомітно. Бузковим серпанком оповив сади, чорнильною синьвою зазирнув у шиби, сизим туманом розлився над рікою, а потім розсипався ясними зорями по чорному небу. Запахкотів чебрецем і матіолою, затьохкав соловейком, хлюпнув риб’ячим хвостом по воді, глибоко дихнув вітерцем – і стих, заспокоївся у солодкій дрімоті.

Ярина вийшла в сад. Боса, в самій сорочці, з розсипаним по спині волоссям нагадувала собою полонинську нявку, що зваблює у густі ліси молодих вівчарів та гуцуликів. Роса прохолодою лоскотала пальці і Ярина мимоволі здригалась, усміхалась сама до себе. Походила трохи, а так повалилась в траву, качалась по ній, вимочуючись у вечірню росу. Холодні колючі дотики торкались не тільки шкіри, але обпікали вени, кістки, нутро, заграючи в крові дивовижним фейерверком.

Коли нарешті скінчила своє дивовижне купання і ввійшла в хату, то одразу зрозуміла, що він вже є. Дух його одразу проник в неї, схвилював. Вона ввійшла у світлицю і завмерла на порозі. Сидів на стільці посеред кімнати, за ним на столі горіла свіча і здавалось, що навколо його голови розлите сяйво. Він дивився на неї, поклавши підборіддя на схрещені пальці, упершись ліктями в коліна. Дивився на Ярину – здавалось йому, що переступила поріг зараз якась древня весталка: волога сорочка напівпросвічувала в місцях, де торкалась тіла, волосся розкуйовдилось, очі палахкотіли якимось дикунським вгнем, з грудей вихоплювалось повітря. Вся вона немов промовляла: ”Ось я, ось! Донька сонця і степів, лісу і полонини! Нестримна, як вітер; родюча, як земля; спрагла до життя, до кохання – ось я, тут, бери мене... бери!..”

***

І далі вже не потрібні були слова...

Сплавлювались воєдино уста, сплітались змії-руки, схрещувались ноги. Медовими здавались терпкі краплини поту. А жагучі роти шукали. І голодні руки шукали. І ловили кожен стогін, кожен видих, найменший шерех.
Не було це хтивістю. Просто переливали одне в одного вічну таємницю життя. І не мало значення, що те, що відбувалося – гріх. Бо якщо найсолодший, найжагучіший гріх, то вже не боїшся його, а очікуєш, завмираєш перед його приходом... Та й хіба кохання може бути гріхом? Любов?

...і зводило солодкою судомою стегна, живіт, горло... відкидалась назад голова, вигиналась спина, заплющувались очі, розкривалась душа...

Свіча сором’язливо згасала, розкидані по підлозі плями одягу про щось собі гадали, а вгорі, під стелею, курилось бабине зіллячко.

Серпень, 2000

(Двадцяти рокам)

Ця осінь пахла коньяком.

Ніколи не пила коньяку за всеньке своє життя, а це ось смакувала його, розтираючи по піднебінню солодкаво-терпкий смак, ковтала і відчувала, як десь там, всередині, у підреберному сплетінні розливалось приємне тепло.

Тепло розливалось по усьому тілу не лише від самого коньяку. Сюди дмішувався оливково-смаглявий аромат його шкіри і коньяковий – очей (ой, що ж то були за очі!), які завжди, з перших днів знайомства, стикались з її і дивились так глибоко, так далеко, що ніяка сила вже не могла стримати тих думок, що починали сторчма нестися в її шаленій голові.
А цієї осені, коли вулицю заливав холодний і ранній дощ та шарпав на шматки вітер, коли люди сиділи по своїх хатах і пили вдома гарячу каву, вона (щоб виморозити те, що роїлось в голові?) лин дала отими вулицями, загрібала капцями воду по калюжах, натикалась на холодні краплі дощу і – йшла, йшла... невідь куди, аби йти.

А прокляті ноги несли занадто далеко (сволоті красиві, вони все відали, лиш їй не казали), аж до нього додому – і не було більшого щастя сидіти на його теплій кухні, відверто розглядати його розкішну (о, яку теплу!) спину і стрункі довгі ноги, отримувати позірну насолоду від вузьких стегон, доки він, повернувшись, мив їй склянку на чай. Брала потім ту склянку, обіймала долонями у тих місцях, де він її торкався, нахиляла голову до окропу – ховала за парою свій усміх...
Цієї осені до неї прийшло безсоння. Навіть коли, закохана, марила своїм майбутнім чоловіком, страждаючи від безсилля і відчуття того зла, що робила, ревучи вечорами, як білуга, в подушку, ночами завжди спала і міцно.

А зараз все було інакше. Прокидалась опівночі, мов і не було того сну, пленталась гола в студену кухню, жадібно пила воду (після тих коньяків така була спрагла – чи не лише через алкоголь?), ставила кави, а потім сідала писати. Бо майже за рік застою, коли витворилось з муками лише кілька віршів, - почало лізти з неї оте невиписане, почало народжуватись, що ніяк не могла з себе вичавити – чи ще було те, що кілька років вперед не з’явилось, чи то воно просто із запізненням дійшло? Так і сиділа, підібгавши ноги, на підлозі, вчманіла ще від вечірнього пиття і паління, щось писала, без кінця-краю писала, читала, дерла на шматки, думала – і знову писала.

Була ота її писанина одвертіша за будь-які щоденники чи листи, бо розкривалась вона вночі, коли відчувала замість у всьому Всесвіті, коли хлистав вітер мокрі дерева і коли навіть місяць ховався невість де, щоб не підглядати безсоромно у її незатягнуті фіранками вікна.

Вона ж зупинялась на якусь мить, обіймала горня так само, як у нього, ковтала гарячої рідини – і писала знову. Була то якась божевільна потреба, з голоду, з туги. Бо за другий рік співжиття з чоловіком боялась, що вже розучилась писати, що вже не зможе ніколи – через оту його любов до неї, через оте безмірне тепло і відчуття затишного сімейного щастя, коли вже нічого не треба (от ще хіба дитинки колись, мила) – через все те, що заглушує, затуплює, вимітає з тебе начисто усю поезію – бо яка ж поезія без страждань, без самотності, без коньяку(?)...

Вона знала, що ніколи не покаже йому тих віршів, бо понад усе був страх втратити з ним оту єдність, оту близькість і ніжність, яку відчувала з ним, - яку люди звуть дружбою, бо не придумали для цього іншої назви – повнішої, глибшої. Нечесно, ой як нечесно було б показувати йому ті вірші – що ти можеш дати, одружена дівуля з добрим гамузом за плечима та з добрячим шалом в голові?! Та ще важче було б не бачити його, не чути, не торкатись отієї смаглявої, завжди м’якої і ароматної шкіри, не дивитись йому у вічі – з теплим коньяковим відтінком.

Коли забирав її чоловік з таких от зустрічей, розвозив заразом її друзів, а потім про щось спокійно розповідав – знала, що аж вирує десь там всередині (сам не пив і не палив і не розумів таких-от „збіговиськ”, чомусь частіше за все з пляшкою) – а по цимбалах, пане!!! - ...тс-с-с, схаменися, дівко! Не мели дурниць – знала, що в такі навіть миті ніколи не скаже їй, що відчуває – „щоб не образити”, не засмутити, щоб не відчула, буцім хтось зазіхає на її свободу. (О ні, чоловіченьку, будь спок’, ні в якому разі, - в т а к и х випадках ти на свободу не зазіхаєш...)

Ця осінь змішала їй всі карти – ну де він вистрибнув на дурну голову?! Був же, був поруч постійно, весь час – то чому ж зараз, тепер – за чаркою та завісою диму вже не сховаєш себе, не втічеш – можливо, тому й поїв її коньяком, щоб бачити все те, що вона так старанно приховувала? А може... – о, тоді ти програла, дівко! (програла? Хіба ж це гра?)

Яка ж насолода залишатись один на один з собою. Ну то й байдуже, що на ранок синці під очима і постійне позіхання – зате як давно не відчувала цього, не мала – отак сидіти самій, з аркушем на колінах і писати. Всередині таке відчуття, ніби з гірки вниз – аж лоскотно десь між ребрами ( а в голові билось: очі, очі, дайте мені напитись тих очей, дайте мені дивитись у них вічно). Лізла по старі фотографії, шукала там його, торкалась рукою – і холод, холод матового гладенького паперу – ні, не те, хочу іншої – оксамитної, гарячої... (блудницею себе називала – блудницею і була).

(Ну що ж ти, не зупиняйся – випиши все, може, легше стане, може, менше стане. Та не випишеться ні чорта воно з себе! – хіба відживеться, від жовкне, як осінній лист – о ні! не так! тільки не так! краще за океан, у вирій, до сонця і тепла; нехай не мені, навіть не можна, не треба, щоб мені – аби лиш жило, вічно жило. Ну і по фігу, що не буває вічним нічого – а воно буде. Там)

Коли починав блищати над річкою ранок, їй аж руки заломлювало – так поспішала виписатись. Ще б мить, ще б мить яку посидіти у такому прихистку самоти. Ще б мить...

Жовтень 2002

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003