Автори / Сашко Ушкалов / Перипатетика блюз
перипатетика блюз
матінці
я блукаю по пам’яті майданами міста
і знову не бачу неба
десь там крізь розпечені надра бетону
проростають мої дерева
я знову нічий, мені знов пощастило
як барва на сонці побліднути
у променях фар, у октавах сирен
уламки моєї манірності
ти ніц не кажи і дарма не питай
куди я мандрую і звідки
тобі, моя люба, насняться колись
незаймані мною ріки
***
щось ламалося в божих складних механізмах
так гарячий пісок заклинює гільзу
я малюю на вікнах громадського транспорту
свої депресивні ескізи
я малюю міраж, тебе, LSD
я тисну щосили олив’яні клавіші
так класно забути
назавше про все
мені так
цікавіше
***
харківського
динґо
світ
в небо
перелите
молоко
на піску
химерний
мокрий
слід
від порогу
до
ріки
барко
***
назавтра
усі ми
станемо
рибами
недайбо
човнові
зітліти
з днища
щоб
з вікон
дев’ятих
ринуло
світло
дерева
потому
не виростуть
вище
***
мабуть скоро мені обриднуть модні тусівки і друзі
на покинутій бензоколонці розпочну сеанси гіпнозу
віднайду забуту прогалину у вирі моїх ілюзій
так вицвітає бандана і береться зеленим бронза
так зустрічають сонце чорношкірі священики
здійнявши до неба долоні
вимкнути телефон, прикупити бинтів в аптеці
якщо доживати життя — то неодмінно високо в горах
мабуть скоро мені обриднуть друзі й модні тусівки
навіть дні, коли серце, наче воронка від вибуху
небо — порожня пляшка, небо — чиста поштівка
небо — моє ім’я вимовлене без придиху
остання у світі…
коли настане обіцяний день у твоєму житті
вийдуть на сцену приїжджі
і ти побачиш — світ розсипається на фраґменти
тож нехай амнезія набіга океанською хвилею
годі хапати зябрами ці гарячі постскриптуми
місто з дівочим обличчям і бетонними крилами
все одно залишає твої питання без відповіді
***
ростику мельникову
втома вповзає у місто
наче старий ікарус
втома щовечора губиться
в наших дірявих кишенях
між цигарки і льодяники
падають частки всесвіту
може, вони і є
останні живі мішені
може, десь там ми будемо
душами схожі на лотоси
може, десь там осипається
ґотика на асфальти
втома вже сьомий день
вовтузиться і вовтузиться
мабуть, приходить край
поезії аванґарду
втома вертає назад
туди, де за нас все продумано
де ніч підозріло пахне
ватою й медикаментами
де гусінь залазить у бороду
сонному волоцюзі
де починається драйв
і розлітається дзеркало
крізь м’ятні есенції
крізь плями бензину
на стомлених роверах
ти наче наважився
та стало ніяково
на висоті неспокою
крізь твої полонези
крізь отруйні тумани
спричинені
у струмках кислотних дощів
***
мені стане часу на небесні гайвеї
запиватиму кайф акварелями
і дивитимусь мовчки в озонові діри
слиною до неба приклеєні
мої леви напевно іще раз повернуться
зваблені запахом жінок і прерій
коли схожий на мене старий п’єро
голубів годуватиме в сквері
***
ми
діти ґлобального потепління
ми
діти шаленої акселерації
ми
розбиваємо вдрузки спокій
своїми бунтарськими інтерполяціями
ми
споглядаємо сонячні трави
з вікон холодних брудних вагонів
ми
розмовляємо мовою янголів
на небесах протилежних балконів
І. (із триптиху «орієнтація на місцевості»)
миколі хвильовому
у порожній кімнаті
на
намалюю америку
ну а сонце
насправді
щоднини встає
аби сісти
потому
за арабські гуртожитки
отака
бля (романтика)
капітан ліптон
навіщо ця сповідь залізних вагонів
у битому градом нічному анґарі
позаду формалності, митні контролі
і колір колоній і дух прегару
попереду дощ та іржа на колесах
спросоння почутий відгомін дзвонів
а завтра надвечір настане прозріння
і світло небесне заллє терикони
new ideas in…
відтепер все змінилося
сині джинсові комбенізони
стали щоденним одягом
для вагітних жінок
відтепер напровесні, а особливо влітку
місто повниться джинсовими лейблами
і восковим кольором виснажених вагітністю лиць
це знаття торкається підсвідомості
це майже так само, як радіохвилі
що намагнічують наші серця і відкриті ділянки шкіри
і чиїсь надто повні губи
***
це чогось забракло у мене в душі
це на обличчі непрісні води
це плями од кави, це сонний Брюссель
і тихо промовлене: годі
це деґустація вин у склепі
коли спіймаєш дзеркального коропа
це знову навхрест паски безпеки
і плутанина в спогадах
це хтось за вікном одягає піжаму
щоб ревно молитися богові
це я — нащадок сліпих пілігримів
з гіповою синьою торбою
5. (із циклу «still life»)
така наша гра…
розцяцьковані ровери, подрані джинси
і вічні пошуки адреналіну
ні…
я не чекав тебе тут
я просто дивлюся, як падають перші яблука
це ще не осінь
це тільки спекотне літо
бачиш, як вігорають фіялки на твоєму потрясному сарафані
така наша гра…
слухай цю недоладну музику
читай ці недописані тексти
питай у провінційних поетів
як рятуватись од себе
ні…
я не чекав тебе тут
просто слова розлітаються бризками зварки
сивіють голови, губи лускають
самі тільки жовті яблука лишаються такими як завше
автопортрет
у харкові сезон дощів
мокрі крила янголів липнуть до небес
усі люди як люди — з парасолями
а сашко ушкалов — без…
***
знаєш, кльово, що в цьому бізнесі не буває друзів
тримай свою територію, свої проспекти, кімнати
зривай самотні кульбаби на покинутій злітній смузі
інакше все це дістанеться якимось дегенератам
от і настала весна, ти випускаєш на волю птахів
а я запиваю молоком заборонені препарати
і починаю вірити, що в кожній небесній печері
переховуються снайпери, готові мене прибрати
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Сашко Ушкалов — український письменник генерації-2000, народився в Харкові 1983 року. Поет, драматург, прозаїк, авантюрний велосипедист-дальнобійник.
Дуже реальні вірші. Нразі створили в моїй уяві щось таке, що важко піддається описанню. . .