Увійти · Зареєструватися
Потік Афіші Галереї Товари Статті Інформація

Автори / Сашко Ушкалов / БЖД (уривки)

№1 

Власне, усю цю метушню Ікарус зчинив недарма. Річ у тому, що кожного понеділка о десятій ранку… Одним словом, він має бути виголеним, вбраним у чисті джинси, свіжу сорочку й свіжі шкарпетки. Адже по понеділках і по п’ятницях він працює репетитором — учить німецької мови одну малолітку. «Хоч, бачить бог, — каже він, — устриця навчилась би говорити німецькою значно швидше за мою ученицю».

Їй, здається, чотирнадцять, вона розбещена й має чудернацьке ім’я Сабріна. У неї настільки крутий папік, що до школи вона не ходить, учителі хоять до неї самі. І, зрозуміло, як і всі малолітки, вона пісяється від бойзбендів з підарською зовнішністю…

- Ти слухаєш смеш? — спитала вона в Ікаруса на першому ж занятті.

- Ні, — відповів той, — не слухаю.

- А чого? — здивувалась вона так, наче той сказав, що останні вісім років не приймав душ.

- Та як можна таке слухати? До того ж, вони виглядають як голубі… — Ікарус раптом вирішує змінити тему. — Добре, забули, — каже він, — то ти скажеш, що таке артикль?

- Почекай ти зі своїм артиклем. А сам ти що слухаєш?

- Ну, — знизує він плечима, — ред елвісів. Може, це старомодно, але в них принаймні вигляд нормальний…

- Значить так, — каже Сабріна, — смеш не голубі.

- Гаразд, іменники чоловічого роду мають артикль… — не звертає уваги Ікарус.

- Слухай, — уриває вона його, — ти не зрозумів? Я хочу, щоб ти повторив: смеш не голубі!

- Сабріно, репетитор ніби я… Січеш? Тут я вирішую, хто що має повторювати, золотко.

- Ну, — каже вона, — це ти не січеш. Повтори: смеш не голубі, — інакше мій папа тебе похєрить.

«От сука, от соска, от засранка мала, — лютує про себе він, — 15 баксів на годину, бляха муха, це ж моя стипендія…»

- Ок, ок, смеш не голубі! Задоволена? — доводиться процідити крізь зуби.

- Да, — киває Сабріна, — як ти там казав? Ред елвіси?

- Ну, так, ред елвіси. А вони тут до чого?

- А тепер скажи: ред елвіси го-лу-бі!

В Ікаруса починає потроху зривати дах. «Усе, піду охороняти автостоянку, — думає він, — вантажити вагони, носити цеглу, грабувати перехожих — але ця малолітка мені казатиме, що ред елвіси голубі?! Вона хоч чула їх коли-небудь?»

- Слухай, соска, затям… По-перше, смеш голубі, а ред елвіси — червоні, хоч ти все одно цього не втямиш. По-друге, я зараз сам піду до твого папіка й скажу, щоб він мене звільнив, бо устрицю, чуєш, устрицю легше вивчити німецькій, ніж тебе! По-третє, не дратуй мене, бо педагог з мене хріновий, а авторитетом для мене є МАКАРЕНКО…

- Знаєш що, — каже вона, — пішов ти в жопу зі своїм Макарєнкой. Будеш вимахуватись, мій папік завалить і тебе, і твого Макаренка разом з тобою.

- Ти що, з головою не дружиш? Та Макаренко був найкрутішим у всьому Союзі, під ним 12 колоній ходило. Можеш собі уявити?

- 12 колоній? — перепитує вона.

- 12, — киває він.

- Гаразд, — якось ураз втухає Сабріна. — Що ти там втирав про артиклі?

Як казав пізніше Ікарус: це була моя перша й, сподіваюсь, остання педагогічна перемога, хоч на тому історія з Макаренком не закінчилась. Перед наступним заняттям папік Сабріни добрі півгодини випитував у мого кумпля, що за братуха такий Макаренко і чого це він нічого про нього не чув. Ікарус, звісно, відморожувався як міг, але її папік заспокоївся тільки тоді, коли він сказав, що Макаренка вже нема.

- Завалили? — спитав папік Сабріни напівпошепки.

- Завалили, — кивнув Ікарус, — з третьої спроби.

- З третьої? — не повірив папік Сабріни.

- Да, — кивнув Ікарус, — двох кілерів він сам удєлав…

Почувши це, крутелик ще довго чухав потилицю, але врешті-решт відчепився.

№2 

- Гаразд, студенте, — перше питання… мн… амм… еее… буде про поведінку підлітків на кризі… на великих водоймах… Ти колись був на великих водоймах, на кризі? — для чогось питає мене препод із БЖД, потираючи руки.

- Ні, — заперечно хитаю я, — тільки на малих.

Мені відразу ж пригадується епізод, як ще в школі ми з Вованом Косим посеред зими полізли в старий закинутий, але досить глибокий фонтан. На фіга ми туди полізли, я пам’ятаю вже поганенько. Здається, Вованові захотілось перевірити, чи справді риба, а її у фонтані було повно, узимку спить. Так от, він обережно, ну, принаймні йому так здавалося, простукуючи кригу ногами, почав наближатися до середини фонтана, яка ще не встигла замерзнути. Десь на п’ятому кроці крига під ним загрозливо хруснула… Вован приречено глянув на мене… Навіть не зважаючи на свої косі очі, він у той момент нагадував піхотинця, що наступив на міну… І раз — із шурхотом провалився по самісіньку шию… Важко сказати, як він опинився нагорі, це все просто вилетіло в мене з голови, але додому ми гнали на скаженій швидкості. Одяг Вована прямо на ходу вкривався крижаною кіркою, а коли до під’їзду залишалися лічені метри, Вован раптом став, як укопаний. Від несподіванки я налетів йому на спину й перекинув його в сніг.

- А-а-а-а! — вичавив Вован із себе майже фальцетом і прикусив нижню губу.

- Вов, що? Га, ну Вов? — запанікував я. 

- Примерзли… — насилу вимовив він.

- Хто? Хто примерз? — ще дужче запанікував я. 

- Яйця до штанів… — ледь спромігся він на голос.

Я схопив Вована під руки й поволік його доволі товсту тушу в під’їзд до ліфта, а Вован тримав ноги широко розкаряченими, й вони тяглися по землі, наче сошки велетенського циркуля. Найбільш боляче Вованові було на сходах. З кожною сходинкою він відчайдушно ойкав і намагався вчепитися пальцями в свою куртку, хоч у нього мало що виходило, бо та теж вкрилася крижаною кіркою. Слава всім святим, що, коли ми опинилися вдома, Вованова сестра саме вийшла з ванни, тож я не придумав нічого кращого, як кинути його в гарячу воду… Матюкаючись, мій друг оклигав, а потім я залив його «московською»…

- Знуаєш, — сказав він, язик у нього заплітався, — ау рибууу, рибууу, я їїііі так і не поубачив…

Потому він захріп у тій-таки ванні, здається, навіть не знімаючи з себе одягу…

Але ж не стану я розповідати цьому ось чолов’язі про свого друга Вована, його примерзлі яйця й про те, що рибу він так і не побачив…

- По кризі, — кажу я, — взагалі бажано не ходити…

- Це правильно, — киває своєю сивою башкою ас із БЖД, — але якщо все-таки доведеться…

- Я ж і кажу, якщо все-таки доведеться, то по ній треба повзти, а не ходити… Таким чином збільшується площа…

- Стривай, — стає дедалі говіркішим препод, — а як же ти будеш по ній повзти, адже це крига. Там навіть учепитися ні за що, до того ж повзти по холодній кризі — це небезпечно, можна застудитись…

І тут я починаю розуміти, що мене задрочують, патосно, безжально й красиво тицяють носом у лайно, ще раз намагаються довести, що я лузер, такий безпомічний, що навіть не знаю, що на кризі робити…

- Гаразд, — вирішую я, — цього питання я не знаю, оцініть мою чесність і, якщо можна, дайте мені наступне.

- Так, — відповідає він, — чесність твоя мені ні до чого, я ж професіонал, мені треба, щоб ти на кризі нормально поводитись міг. Але все одно, ось тобі друге питання… Правила поведінки в тому разі, якщо тебе вкусила змія… — він робить багатозначну паузу й додає, — за кінцівку.

- Так от, — починаю я, — якщо змія вкусила тебе… — я теж навіщось роблю багатозначну паузу… — вкусила тебе за кінцівку, треба перетягнути кінцівку вище місця укусу чимось на зразок джгута й обов’язково припалити рану… А потім дістатися до лікарні… Це я знаю…

- Ні-ні, — хитає головою він, — ти забув одну дуже важливу деталь. Спочатку треба відсосати!

- Відсосати? — витріщаюся я. 

- Авжеж, відсосати… Якщо не відсосеш — вірна смерть…

- У кого відсосати?

- Як це в кого, звісно в себе! — обурюється препод і дивиться на мене, як на повного недоумка.

Я, зрештою, дивлюся на нього так само. Мені миттю уявляється, як оцей ось клоун іде по лісу у величезному сільському брилі й збирає суниці, запихаючи їх собі в пащеку й розмазуючи по губах. Аж раптом йому під ноги виповзає маленький неотруйний вуж. Решта вужів спостерігають шоу з-за найближчого дерева. І от бежедешник наступає вужеві на хвіст, той кусає його за порепану п’ятку й тікає до друзів, а наш герой, розсипавши суниці, хаотично намагається в себе відсосати…

Якоїсь миті я навіть вирішую забити на залік із БЖД й просто звалити.

- Гаразд, — намагаюся заспокоїтись я, — а якщо ви не зможете в себе відсосати? Що тоді?

- Як це, не зможу? — обурюється бежедешник так, наче він тільки те й робив, що все життя наступав на змій, а потім у себе сосав.

- Не зможете через особливості організму, адже не кожен такий гнучкий, можна й не дотягнутися… ну, до кінцівки…

Бежедешник замислено чухає потилицю й ствердно киває…

- Авжеж, авжеж, твоя правда… тоді залишається два виходи…

- Які?

- Що які? Сам маєш знати! — гаркає він.

- Гаразд-гаразд, я не знаю, — розводжу руками я, — можете так і записати у свою відомість. Але все одно: що його робити, як раптом змія мене вкусить?

- Що робити? — «друге питання не знає» — бурмоче він сам собі під носа й записує до блокнота. — Що робити? Треба знайти того, хто б зміг відсосати.

Я вдруге уявляю бежедешника, який із криком «Рятуйте! Відсосіть мені, будь ласочка!!!» гасає по лісу.

- Он як… — з розумінням хитаю головою. — Ну, а останній, останній спосіб?

- Останній найлегший… Треба просто вбити змію й принести її до лікарні…

- А це ще для чого? — ще дужче дивуюсь я. 

- Щоб лікарі подивилися, яка тебе, дурня, змія вкусила, й увели потрібну протиотруту…

- І що, — питаю я якось приречено, — навіть сосати не обов’язково?

- Не обов’язково, — ствердно киває він… — І про жоден залік не може бути мови… Ти абсолютно безпорадний…

- Перепрошую, що саме ви маєте на увазі?

- Маю на увазі те, що тобі, як майбутньому педагогові, страшно довіряти життя дитини. Я взагалі дивуюся, як ти дожив до четвертого курсу, не знаючи елементарних речей?..

- І що, заліку не буде? — питаю я. 

- Не буде, я не можу взяти на себе таку відповідальність.

Яка відповідальність? За що? За мій лайф? Чи за свій? Я взагалі не розумію, що ця мавпа має на увазі під словом «відповідальність»? І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери, не більше. Він що, справді вірить у те, що життя — це візок з морозивом, який він пхає поперед себе, вміло регулюючи температурний режим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят, чи скільки там йому, не доганяє, що все це жорстко відлагоджений господній бізнес? І що коли ти перестанеш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе відразу ж приберуть. «Ну добре, добре», — скаже всевишній, поглядаючи, як ти виходиш із лісу, наступивши на змію… А потім візьме й погортає розклад місцевих електричок… «Так-так, — похитає головою, — електричка — це навіть краще, надійніше. Тут хоч соси, хоч не соси…» І навпаки, якщо ти приноситимеш дивіденди й раптом захочеш на все забити й стрибнути під електричку, господь зробить так, що тобі відріже ногу, ну на крайняк дві, які тобі потім благополучно пришпандорять у найближчій лікарні п’яні хірурги. І ті ноги навіть зростуться, причому зростуться так гарно, що ти потім зможеш грати за харківський «Металіст», все одно там інваліди, тож ніхто не помітить — пришиті в тебе ноги, чи ні.

От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще життя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от провів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, правда, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам’ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдушно доводилось виживати. Тепер ти, муділа, розумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?

Знаєш, ми навіть нічого не говоримо одне одному, ми читаємо це в очах — він у моїх, а я в його, і я розумію, що ловити мені тут більше нічого, встаю й прямую до виходу.

- Стривай, — каже він, — але ж ми можемо домовитись…

«Ось воно, — думаю я, — ось його довбане БЖД, прокажена школа виживання, правила, що по пунктах дозволять вибитися із числа лузерів… Правила, де в головному пункті йдеться про те, що ти маєш стати жополизом, вижити, дожити до шістдесяти, провести свій корабель і так далі… а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залишати щелепи на поличці в склянці, тим самим лякаючи й доводячи до неврозів своїх онуків, якщо вони в тебе колись будуть…»

Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер… Я зачиняю за собою двері й поринаю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання — не для мене…

№3 

Зупинка Отакара Яроша завжди викликала в мене дуже суперечливі спогади. Річ у тому, що тут я зробив свій перший расистський і доволі необдуманий учинок. Зробив разом зі своїм другом дитинства — Вованом Косим. Ми тоді вчилися в десятому класі, уже покинули футбол і, як і більшість пацанів цієї гопницької школи, займалися важкою атлетикою, простіше кажучи — качалися.

Сталося це одного літнього вечора. Ми з Вованом їхали в тролейбусі на квартиру до своїх друзів. І власне, нічого б такого не було, якби на зупинці Отакара Яроша ми не помітили худющого високого нігера. Розумієш, нічого б не трапилося, — виправдовувався Вован пізніше, — я що, даун, я що, не розумію, що в пацанів там у Африці може бути напряг із хавчиком? Може, в них там половина населення — дистрофіки? Але нащо було вдягати на голову цю хуйню?

Я значно випереджав Вована за інтелектуальним розвитком, проте ту штуку, яка була в нігера на голові, теж інакше, як хуйнею, назвати не міг. Було таке враження, що першим ділом по приїзді в нашу країну він пішов у жіночий магазин, купив білі капронові колготи, відрізав одну холошину й натяг її на свій чорний череп. Одним словом, побачивши його, ми з Вованом почали пертися. Схоже, нігер це помітив, бо підійшов до вікна, навпроти якого ми сиділи, і постукав у нього. Ми з Вованом обернулися, і він показав нам свій чорний фак… Зробив він це тому, бо певно ще не знав усіх особливостей українського менталітету… Вована просто перемкнуло! «Ну добре, — думав, мабуть, він, — якби мені показав фак довгий худий нігер, це ще куди б не йшло… Але ж у нього на голові була справжня ХУЙНЯ!»

Коротко кажучи, Вован підірвався й побіг до кабіни водія. За секунду тролейбус різко загальмував і ми з Вованом вистрибнули на вулицю. Нігеру, схоже, не треба було довго пояснювати, що й до чого, тому він почав драпати. Драпав дуже швидко, вимахуючи своїми довгими чорними руками, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що ми женемося за величезною саранчею, чорною саранчею, причому женемося вже кілька кварталів. Дистанція між нами й ним не скорочувалась. І тут Вован, зібравши докупи всі свої знання з англійської, почав горлати…

- Гей ю, — горлав він, — маза фака, стоп мазафака, гей ю мазафака-мазафака!!!

На самого Вована це вплинуло якось майже магічно. Він відірвався від мене, й тепер здавалось, що той женеться за нігером, а я в свою чергу женуся за ним. Так тривало ще кілька кварталів, але Вован усе-таки його наздоганяв… І врешті-решт схопив нігера за капюшон. Той шкопиртнув, полетів шкереберть, і Вован завалився на нього всією своєю дев’яностокілограмовою тушею. Коли я підбіг до них, Вован Косий так і лежав на нігері, продовжуючи, щоправда, вже не так активно, повторювати свою тантру: мазафака, стоп, стоп, мазафака.

- Вован, — поплескав я його по плечу, — все, чувак, злазь із нього.

- Йолкі, — схопився Вован із нігера, — я лежав на нігері! Господи, тільки нікому не розказуй…

- Добре-добре, — заспокоїв його я. 

Наш чорний кривдник тим часом лежав на землі, міцно заплющивши очі, скрутившись калачиком і закривши руками голову. Складалося таке враження, що над ним стоїмо не ми, а якісь страшні африканські божества, в які вірувало плем’я цього бідолахи.

- Ну що, — спитався Вован і потер руки, — пиздимо?

- Ні, — похитав головою я, — він на землі, а лежачих ми не б’ємо, ми ж нормальні чуваки.

- Він на землі, — повторив Вован, — а ми нормальні чуваки… — здавалося, він сам переконує себе в тому, що ми нормальні чуваки. — Що ж робити? — занервував він.

- Та ну його на фіг, ти й так його ледь не розчавив, — спробував був я скерувати інцидент у мирне річище.

- Але ж як, він же це… — зам’явся Вован.

- Що це? — спитав я. 

- Ну це! — розвів руками мій кумпль.

- Образив нашу національну гідність?

- Точно! — випалив Вован. — Ще й як образив!

Тут нігер запідозрив щось неладне, розплющив одне око й сказав ламаною англійською:

- Ай хев мані…

- Шо він пиздить? — спитав мене Вован так, немов ми були на міжнародній конференції, а я був його персональним перекладачем.

- Каже, що в нього є бабки…

- Мані, — буркнув Вован і показав нігерові два пальці однієї руки — вказівний і середній, зведені докупи, — ЕС, — наголосив він і іншою рукою зобразив анальний отвір, а потім відправив мані в ЕС.

Наскільки я зрозумів, це мало означати, що нігер може запхати свої мані собі в дупу. Проте перекласти англійською я цього не міг, тому нігер закліпав оком, а потім у розпачі заволав…

- О май гад, ай ем нот гей…

- Шо він пиздить? — знову не зрозумів Вован.

- Каже, що він не гей! — переклав я. 

- А ми що, геї виходить? — визвірився мій кумпль.

- Він просто неправильно зрозумів твої жести, охолонь…

- Усе він правильно зрозумів, він просто це… ну це… хоче образити нашу сексуальну гідність… його мочити треба, блядь таку чорну…

Нігер тим часом знову заплющив око й ще дужче обхопив голову руками.

- Але ж він на землі! — повторив я. 

Чоло Вована вкрилося зморшками, а його й без того косі очі почали дивитися в різні боки під ще більшим кутом — це була вірна ознака того, що Вован думає, напружено думає.

- Я придумав, — буркнув він нарешті, — усе дуже просто, давай ти його піднімеш і потримаєш, щоб він стояв, а я його в’їбу, в’їбу два рази…

- Два рази? — перепитав навіщось я. 

- Авжеж, два! — підтвердив він. — Раз за національну гідність, а раз — за сексуальну.

В принципі, це було логічно, але я все одно сказав:

- Годі, чувак, досить з нього.

Вован роздратовано сплюнув і видав щось нереальне.

- Отак завжди, — скрушно мовив він, — всі серуть на українців, факи тицяють, а ми їм навіть по нирках дати не можемо.

По цих словах він кілька разів міцно копнув нігера по нирках. Той зірвався, немов ошпарений, і помчав уперед, розчинившись у вечірніх харківських кварталах.

Сидячи в друзів на квартирі, я довго думав про того нігера.

- Знаєш що, Вован? Але ж ми з тобою, виходить, расисти…

- Перестань, — відказав він, — у тому, що я дав по нирках тому нігеру, насправді нема нічого по… — він збирався сказати «поганого», але раптом примовк, — расистського, — подумавши, сказав він… — Не знаю, як ти, а я мочив його тільки через цю хуйню, — тут Вован, мабуть, для більшої наочності, вийняв з кишені хуйню, яка була в нігера на голові. — Розумієш, якби там на зупинці стояв хтось білий із цією хуйнею на голові, я б його теж відпиздив…

- Все одно, Вован, ми расисти. Чим ми взагалі кращі за Гітлера?

Тут Вован задумано глянув своїми косими очима кудись у мене над головою, але я розумів, що він дивиться мені прямо в очі.

- Та хоч би тим, що Гітлер не воював із нігерами… але якби він побачив, що в нього на голові, то хтозна б…

Єдине, що ми з Вованом винесли із цього інциденту, це те, що расизм, як і решта негативних явищ усесвітньої історії зазвичай починається через усілякі дрібниці — скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори… Одним словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, в що воно переростає… Чому це все так, ми тоді ще не знали…

№4 

У житті мені не щастило з жабами, власне, як і з жінками. Але якщо останні постійно мене оточували, то жаб я бачив дуже рідко, адже виріс у спальному районі Харкова. Так от. У дитинстві я зустрічав жаб у двох місцях. За нашою багатоповерхівкою, де я жив із батьками, а потім просто з батьком, коли матінка звалила за кордон. Словом, там був велетенський міст, а під ним — болото, в яке з сусідніх гаражів викидали скелети роздовбаних автомобілів, зношені акумулятори й виливали масло, від чого вода, якщо її можна було так назвати, вкривалася райдужною плівкою. Ми ходили на це болото дуже рідко, та й то на таку небезпечну мандрівку зі мною наважувався тільки один мій приятель на прізвисько Іл, дуже химерний тип. Не знаю, як склалося його життя зараз, але тоді, в дитинстві, я вважав, що з нього має вийти непоганий живодер. На відміну від мене, він не боявся брати жаб у руки, він міг тримати їх у себе перед носом і довго їм щось втирати. Що саме він їм втирав, я пригадую лише частково, пам’ятаю тільки, що це було щось на зразок гри в спійманого шпигуна. Сам Іл набував поважного вигляду й питав у жаби приблизно таке: скільки у вас танків? Колися, сука фашистська… «Які на хєр танки в мирний час?» — думав я. Жаба, мабуть, думала те саме, але не могла озвучити своїх думок, тому Іл питав у неї ще щось у тому ж дусі. Урешті-решт, десь після десятого питання починалося найцікавіше — Іл переходив до катувань, встромляв їй у дупу соломинку й надував так, що та ледь не розходилась по швах, а потім кидав у воду й казав: пливи до своїх і скажи, що так буде з кожною. Жаба пливла геть, але не могла пірнути. Тоді мені чомусь здавалося, що вони дуже схожі на планети, які зійшли з орбіти й не знають, куди їм подітися. Нам з Ілом було страх як цікаво, що з ними насамкінець відбувається. Але з ними так нічого й не відбувалося, а потім починало сутеніти й ми хутко звалювали додому, бо про це болото люди розповідали різні страшні речі.

Друге місце, де я мав справу з жабами — було містечко, де батько дуже часто кидав мене на все літо. Неподалік будинку моєї бабці була річка. Під час перебудови її разів тридцять перекопували бухі мужики на екскаваторах, намагаючись змінити течію то в один, то в інший бік, але в одну прекрасну мить річка взагалі обламалася кудись текти й зупинилась, заросла очеретом і почала смердіти… Через неї було перекинуто іржавий металевий місток, під яким на камінні вигрівалися жаби… Такі, як на попці в Міли…

Хочу сказати, що в шафі моєї бабці була сама військова література. Тому одного разу, обчитавшись, я почав уявляти себе бомбардувальником, знайшов у дворі цеглину й, імітуючи рев двигуна, поліз на місток, вибрав найбільшу жабу й скинув на неї бомбу. Цеглина зі свистом полетіла вниз. Я майже впевнений, що жаба померла, навіть нічого не встигнувши подумати. Так, мабуть, легше помирати, коли нічого не встигаєш подумати… Хоча… що вона могла подумати? Що її накрило уламком метеорита? Пригадую, її кишки чвиркнули в різні боки, а я перехилився через перила й хвилин п’ять блював у воду смаженою картоплею й молоком, якими мене годували на сніданок. Після цього я заповажав льотчиків-бомбардувальників. «Цікаво, — думав я, — піднімаючись у небеса й скидаючи бомби на сонні міста, вони теж ригають?»

№5 

Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця божевільня — усе це мене влаштовувало. Більше того, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався незатишно… Уяви, ти потрапляєш під зливу, заходиш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри… мовляв, не сидіти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, — думаєш ти, — джинси сестри, це не страшно…» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої… І от ти сидиш у цих джинсах… І раптом повертається вона… тобто сестра… Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту в мене нічого такого не було. Я мав роботу, я закінчував четвертий курс філології й після останнього заліку, а це, здається, мала бути «безпека життєдіяльності», мусив отримати диплом бакалавра. У мене були проблеми із жінками… Тобто проблем як таких не було, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.

- Щось не так? — спитав я. 

- Да, — сказала вона, — мене дуже дратує твоя поведінка.

- Ти про що?

- Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити… а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене любив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.

- Ортегу-й-Гасета, — виправив її я. 

- Та мені насрати…

- Ой, бляааа…

- Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?

- Бляааа… як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-й-Гасета…

Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.

№6 

А я от уявляю собі справжнє кохання десь так: ніч, темрява, одна з центральних вулиць міста, вільна від машин, самотні таксомотори із заспаними водіями, про чиє існування ти здогадуєшся тільки по вогнику сигарети… І ось, по узбіччю йдуть вони… Він у потягнутій футболці, під однією рукою в нього мирно висить старий облізлий кіт. Вільною рукою він тримає за руку її, а вона йде по бордюру, йде в халатику фіалкового кольору, в шльопках і махрових теплих шкарпетках. Що в неї під халатиком — лишається загадкою. Потім вони зупиняються й довго-довго цілуються, котові при цьому трохи ніяково, бо, як не крути, він третій, тобто зайвий, проте дітися йому особливо нікуди… Вони можуть дозволити собі цілуватися посеред нічної вулиці, прямо посеред широкої шестисмугової траси, прямо на розподільній лінії, яка, правду кажучи, їм до дупи, бо хоч вона й розподільна, але спробуй, роз’єднай їх зараз, забери в них одне одного. Вони цілуються з півгодини, аж доки не починають боліти губи, і їм глибоко начхати, хто й що про них думає… Хоча, якщо тверезо розібратись, хто тут зараз може думати? Хіба що Кришна або, на крайняк, невдаха Біл Даун, або таксисти, якщо останні, звісна річ, уміють думати… І їм, цим шалено закоханим істотам, глибоко до дупи навіть те, що вони наразі думають самі про себе… Бо зараз, у принципі, не треба думати. Бо втрачати їм, у принципі, нічого… Та й що то буде за любов, коли ти думаєш? Сука-любов буде…

№7 

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову вибухівку, що винесла вітрину й покалічила кількадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди ходити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають… Хоч я кепсько розуміюся на маркетинг-технологіях… Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: якщо твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому, сука, вибухівку. Якщо не допоможе — за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що немов набої перебирала у своїй прозорій торбинці тюбики зубної пасти.

- Привіт, — несподівано кажу я їй, — можеш мене нічого не питати, я чищу зуби.

- Справді? — злякано кліпає вона на мою голову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

- Так, — запевняю я, — двічі на день, уранці й перед сном.

- Я рада, — серйозно й досі злякано каже дівчина. — А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно — зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж, мене бісить, коли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

- Літо скоро, час міняти імідж…

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу менеджмент, маркетинг, і весь цей, сука, сучасний бізнес, докупи взятий… Усіх цих ублюдків з бейджиками… У мене виникає бажання перекинути це чмо в морозильник із рибою, аби він почитав там трохи про Біла Дауна та його мопед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз…

- Якою пастою ти користуєшся? — вичавлює вона із себе.

- Що? — не розумію я. 

- Кажи, якою пастою ти користуєшся… У мене випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз щось не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бодай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за холодильником із кокою почуло, зізнаюся:

- Галімою, дуже-дуже галімою пастою… Від її смаку в мене завжди псується настрій… А ця паста, — показую я на її сумку, — вона нормальна?

- Не знаю, — шепоче й знизує плечима дівчина, — мені її тільки-но вручили, я навіть інструкцію прочитати не встигла.

- Ну, а думаєш ти як?

- Що думаю? — перепитує дівчина, наче вона ніколи в житті ні про що не думала.

- Ну, нормальна вона чи ні?

- Думаю, нормальна…

- А чому?

- Бачиш, там такий бобрик на упаковці — з колодою.

- Справді-справді, — спантеличено знизую плечима я. — Скажи, а її можна ковтати?

- Ковтати?

- Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз… Я її їв…

- Розумію, — каже дівчина, співчутливо киваючи, — важке в тебе було дитинство.

- Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.

- І що? — питає знову вона.

- Нічо, я все одно її їв… Класу до сьомого, здається… Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

- Не знаю, — знизує плечима вона. — Якщо хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

- Агенту? — навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру — питати різну дурню). — Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

- Все, — каже дівчина.

- Що все? — вкотре не розумію я. 

- От блядь, — вона вже починає майже кричати, — затрахав ти мене!!! І той мудак за холодильником! Да-да, — ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, — можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти слідкуєш за мною, нишпориш… Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермаркет!!! Підірвати всі супермаркети!!!

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Сашко Ушкалов — український письменник генерації-2000, народився в Харкові 1983 року. Поет, драматург, прозаїк, авантюрний велосипедист-дальнобійник.

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска