Увійти · Зареєструватися
Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Любко Дереш / «Намір!» (Уривки)

(…)

2.

Баба мешкала не в самому Тернополі, а в селі Хоботне. Від міста це дванадцять кілометрів асфальтною дорогою (ходить автобус) або сім кілометрів через поле (пішки, що не так уже й багато). Хоботне лежало в кільці лісонасаджень, за кордонами якого — сотні гектар занедбаного колгоспного поля.

А далі, за полями — ліси. Над Хоботним небо глибоке й безкрає. Земля ситна і благодатна.

По дорозі в мені заграли веселі весняні мелодії. Так що з автобуса я висів у грайливому настрої. Все мені усміхалося, і все мені було в кайф. Ішов по селу, насвистував, поки не знайшов знайому з дитинства фіртку.

На час мого приїзду баба вже вийшла у півфінал. За свій вік баба добряче попила крові й донькам, і зятям. Але це було колись — іще до старечих хвороб, до пенсії та слабості. Тепер на бабу дивилися чи то з іронією, чи з погано прихованим роздратуванням. Хоч ніщо на те прямо й не вказувало, рідні достроково приписали бабі старечий маразм, мабуть керуючись принципом «око за око». Адже й на схилі віку бабиним улюбленим заняттям залишалося казати людям «все, що вона думає». «Чекай-чекай, — сварилася баба Віра однаково, що тепер, що двадцять років тому. — Прийде твоя мама, я їй все скажу. Все, шо про неї думаю».

Ой, баба Віра багато кому встигла сказати «все, що думала». Тому доньки й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто із тих, що знали бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфенінґи.

У хаті не було телефона. Я знав, що баба вже от-от помре, і для баби також це не було секретом. В умовах ізоляції наше спілкування могло сягнути неабиякої відвертості.

Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти. Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками і закивала головою, ніби щось подібне якраз і передбачала. Рипучим голосом сказала, що ніц іншого від моєї мами й не сподівалася. Крім як такого огірчення. Баба виглядала всцєклою і напруженою, готовою атакувати.

Я запевнив, що я не огірчення, а навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед своїм панотцем. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна, і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки, протер виделкою і нагодував.

Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунку.

Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:

— Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хто зна, як там завтра буде.

І вона виїла все-все.

3.

Так ми з нею і зажили.

Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще наразі до кльозету. Дріботіла все з тою ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, тож одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи.

Зранку баба мала духовне життя: молилася, слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.

Після обіду в неї починалося життя мирське — баба слухала прямі включення Верховної ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, знову таки, молячись. Телевізор говорив, та не показував — згоріла трубка.

Іноді вона бажала посидіти біля вікна — тоді я допомагав бабі залізти у високе крісло, накривав ноги ковдою і гарно відхиляв фіранки, щоби їй було добре видно.

Я ходив у місто за продуктами, варив нам їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Незмигним жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилось небо. Наша хата в селі була крайньою, далі кілька людських наділів і безкраї колгоспні лани.

Вечорами, при світлі каганця, ми з бабою вели задушевні розмови про речі суть такі екзистенційні, що нормальна людина від наших одкровень негайно збожеволіла б. А баба не божеволіла, бо мала твердий намір померти при яснім розумі, а при нагоді сказати смерті все, що вона про неї думає.

4.

В основному, балакали про смерть. Мені хотілося знати, як баба сприймає факт, що от-от помре. Перший час бабця всіляко переводила стрілки: розповідала про своїх дітей і все, що вона про них думає; про смерть мого діда, богоугодного професора Галушки, упокой Господь його душу, і все, що вона про нього думає; про політику і політиків (щодо цих речей у бабці думок було особливо багато); про те, як усі будуть за нею плакати, а ми, найрідніші, не будемо; про те, як за це нас бозя покарає, а сусіди осудять, і так далі. Коли ж я вольовим зусиллям повертав бесіду в потрібне русло, баба плакала.

Гм-м, переконливо звучить: «…як баба сприймає факт, що помре». Факти — це щось незаперечне, незалежне. Наприклад, можна змінити наше сприйняття фактів, але не самі факти. Вони суть дійсність. Із фактами треба миритись, інакше про тебе скажуть, що ти живеш у вигадках.

Кажуть: «Тільки факти» — тобто, тільки те, що не викликає сумніву.

Кожній людині доведеться померти — це факт. З цього і почнемо.

5.

Я бабині соплі присікав на корені. Першого ж дня довелося запевнити стару, що ніхто за нею побиватися не буде. Вона по-дитячому здивувалася: «Як ніхто?»

«А так ніхто», — відрубав я. Баба знову розплакалась. У перші дні нашого знайомства баба часто плакала.

6.

Прибираючи у кабінеті проф.Галушки, царство йому небесне, я знайшов клепсидру. Коли баба вчергове зайшлася плачем, я повернувся із приладом і поставив його на стіл біля ліжка. Баба припинила плач. Стежила, що я роблю.

А я просто перевертав клепсидру, коли весь пісок з верхньої частини пересипався у нижню.

Баба не витримала. Почала вимагати, щоб я пояснив свої дії.

Я мовчки перевертав клепсидру. Баба побачила, що я не реагую на неї, скривилася і затягла своєї: «Гі-і-і-і-і… ніхто мене не любе-е-е…».

Тоді я сказав, що один період пересипання триває шістдесят секунд. А вона вже плаче впродовж семи періодів. Чи їй це нічого не говорить? — поцікавився я. Стара схлипнула, глянула безнадійно.

У повній тиші ми стежили, як пересипається пісок з одної колбочки в іншу. Потім баба повернулася на ліжку до мене спиною і сказала, що буде спати. Погасивши верхнє світо, я залишив її саму. Пішов у кабінет і порпався у дідовій бібліотеці. До дідька багато цікавого було серед цих книжок. Ніколи й не думав, що книжки бувають цікавими.

Дідо Іван ґрунтовно працював з літературою — зразу видно академічний стиль. На кожній сторінці сила підкреслень: синім олівцем, простим олівцем, червоним чорнилом, ще й коментарі на полях.

Взяв першу-ліпшу книжку до рук. Підручник із фізіології, той самий, до речі, де я віднайшов колись «подвійну» картинку. Вирішив віднайти її. Книжка одразу ж відкрилася на потрібній сторінці. Дідові, напевне, цей парадокс сприйняття теж був до душі. Видно, що книжку часто розкривали саме тут.

Поруч із підручником я помітив добірку альманаху «Наука и религия», далі — брошурку епістолярій К. Е. Ціолковського зі своїм приятелем, письменником А. В. Луначарським. Чимось брошурка привернула мою увагу. На внутрішній сторінці незаповнений бібліотечний штамп: «Кабинет кафедры философии Львовского госуниверситета им.Ив.Франко». Відкрив навмання, і подивився, що ж там такого дідо попідкреслював. «…незліченний ряд майже безтілесних істот живуть поруч з нами…», — писав Костянтин Едуардович у публікації «Иная, более разреженная материя». З книжки випала вирізка з газети «Известия». Заголовок підкреслено червоним, двічі: «В Калуге над домом-музеем К. Э. Циолковского часто появляются НЛО». На щастя, без фотографій.

Окремо стояв цілий ряд журналів та книжок по космонавтиці. Видно, дідів розум ця тема не на жарт хвилювала. Інвентар полиці доповнював репринт портрета, виконаного тушшю — Юрій Гагарін, зі скромною, але світлою усмішкою першої радянської людини у космосі. Що за дивний фетиш космонавтики?

Я виклав собі на підлогу штук з десять книжок для подальшого ознайомлення. Підлога в діда була застелена вицвілим цупким килимом. Другий, м’який килим висів на протилежній від п’єца стіні, збоку від книжкової шафи. Над килимом, якраз посередині, за кімнатою спостерігало дідове фото у напівпрофіль. Із чорною смужкою на знак смерті. Смішний клаповухий дідусик, типовий Галушка, ну копія мами. Таким, певне, вирізки про НЛО збирати на роду написано.

Під пильним професорським оком читав до третьої ночі.

7.

Я слідкував, аби клепсидра постійно опинялась у баби перед очима. Пісочний годинник викликав у старої безпричинний неспокій. Коли вона заходила до кімнати, де чекав утікаючий пісок, то починала тихо молитися і голосити. Вона молила мене поглядом, вона скиглила, — наче я мав силу припинити це збігання піщинок. Але ні я, ні будь-хто, кого я знав, не міг би зупинити пісок у клепсидрі.

Здається, наприкінці місяця воно почало доходити і до баби. Якщо рахувати в клепсидрах, на прийняття цього факту вона потратила не менше 20 000 продуктивних перевертань.

Те саме, що 20 000 разів сказати піску:

Ні, не течи, зупинись, припини!
Не течи, не течи, не течи…

Куплет цілком у дусі Степана Гіги, якого ми з бабою часто слухали разом.

8.

Ми продовжували наше спілкування, незважаючи на сльози, крики і погрози здати мене міліції. Вряди-годи я делікатно нагадував бабі, що є останньою людиною на Землі, яка прийшла в її дім, щоб готувати їй їсти. Крім мене, більше не було нікого, хто зміг би нагодувати її смачненькою гарбузяною кашкою і прочитати наніч статтю Мірче Еліаде про поховальні ритуали — те, що її найбільше повинно цікавити.

Баба це усвідомила.

Вночі вона часто горлала, що вмирає. Раз було так.

На крик я збіг на перший поверх, повмикав світла. Баба вертілася на ліжку, жмакала простирадла і сичала, наче випускала із себе демона. Мене завжди приваблювали такі видовища. Скажу вам, цього разу було на що подивитися.

Нарешті баба знесилилась.

«Не можу», — сказала вона, перевівши подих.

«Шо не можете?» — спитав я. 

«Вмерти не можу».

Я знизав плечима і пішов досипати.

Наранок баба перемінилася. Коли ми снідали, вона сказала, що вночі їй було дано одкровення. Я поцікавився, якого плану це одкровення й чого воно стосується.

«Ти не людина», — відповіла вона.

«Ні», — погодився я. 

Баба моєї капітуляції не чекала, тому навіть розгубилася. Певне, гадала, що я буду впиратися та відбріхуватись, та переконувати її у протилежному. А так моя реакція навіть навіяла страх, адже одне діло називати свого внука чортом, а зовсім інше — дізнатися, що твій онук і справді чорт. Вона пояснила, що я вже ніби не людина, але й не антихрист. Мовляв, вищі сили прислали мене приготувати її душу до страждань пекельних. Я підтвердив, що справді, є певною різновидністю нелюдів, які готують переднебіжчиків до переходу.

Такий поворот запровадив у наші стосунки щось нове. Баба змирилася з моєю присутністю. Більше того, тепер не-люд із клепсидрою не викликав у неї панічного бажання заритися в перини і затамувати подих, як це було колись. Такі зміни я міг тільки вітати, адже це був рух до прийняття фактів.

Ще кількоро днів баба всіляко адаптовувалась до ідеї щодо моєї потойбічності. Нарешті, одного дощового, камерального за настроєм вечора — то був початок квітня — вона почала потроху переповідати власне життя.

9.

Мої дні в Хоботному були схожі.

Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь — за кілометр від Хоботного, посеред поля, що заросло гірчаком.

Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу всебічною особистістю. Може, аж занадто всебічною. Його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством.

Взагалі, мій дідо (дивно, що я не казав цього) за спеціальністю був математик. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер ще коли мені було п’ять, а мо’ й давніше. Пригадую діда, і неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були споріднені душі.

В негоду, коли надворі нічого було робити, я просиджував у діда в кабінеті. Намагався відчути його стиль мислення, впіймати його погляд на світ.

Окрім широкої добірки літератури, мене здивувало, що багато полиць на стелажі були порожніми. Наче книжки звідти десь поділись. Верхня полиця, де переважно тримають словники та енциклопедії, взагалі була порожня.

Тому цілком природно, що одного дня я попросив бабу розповісти мені про мого діда більше.

— Йой, тяжкий був чоловік, — сказала баба. — Цвяха в стіну забити було проблемою. Тільки і вмів, шо книжки читати.

Баба трохи подумала, ніби не знала, розказувати чи ні. Стягнула тугіше хустку на підборідді й порухала щелепою, поправляючи вставні зуби.

— Ти тільки мамі не кажи, бо вона сі вгніває, що я тобі то розказую. То таке, — баба показала рукою, яке — «нефайне». Про таке, мовляв, не говорять.

— Але маю гріх на душі, Петрусю, мушу тобі про нього розказати. Ну, може, то й не гріх, але він мене муляє. Слухай. Твій дідо був вар’ят.

— Он як?

— Ну та, натуральний вар’ят! На людях ше нічо тако, «добридень-до побачення», вихований, тихий. На базар сходити, у місто поїхати — то все міг. Але в сім’ї годі було його стримати. То все від тих книжок ся почало в нього.

— Від яких?

— Та від тих, шо я попалила, — баба байдуже махнула рукою.

— А які ж ви, бабцю, попалили?

Баба вдоволено гмикнула:

— А де я знаю. Якісь попалила. Іностранні попалила.

— Нащо ж ти їх попалила, ти, жабо стара?! — Я нарешті допер, куди поділися книги з полиць. По спині забігали мурашки. Кров ударила в голову.

— Та бо він їх читав і дурів від того. Я знаю, жи то від них він помер.

Опановуючи серцебиття, я спитав бабу, в чому ж полягало вар’ятство мого діда. Вона відказала, що дідо говорив такі речі, які не можна було слухати. Дідо, виявляється, був трохи не при свому розумі.

То почалося в нього після скандалу на кафедрі, де внаслідок підлих інтрижок діда мали звільнити з посади, внаслідок чого у професора Галушки трапився сердечний напад. Дідо був ще нестарим, але після нападу став хворобливим і нікудишнім. Він написав заяву про звільнення і перебрався у Хоботне. Невдовзі після цього дідові стали ввижатися якісь істоти — не то чорти, не то янголи, тут діло темне. Спочатку вони приходили до нього у сни, і дідо по ночах зривався весь в поту. Потім вони стали докучати йому і вдень, коли він лягав передріматися. Через якийсь час дідо став бачити «примари» навіть при ясному розумі (втім, щодо ясності — це ще як сказати).

Баба розповідала, що кілька разів доходило до того, що дідо, відмахуючись від чогось невидимого, бігав по хаті в чім мати родила. Рідних при цьому не впізнавав, а коли хтось підходив до нього, він боляче копався і плакав. Приступи, на щастя, не тривали довго, і за якусь годину-півтори дідо заспокоювався, мов ні в чім не бувало. При цьому говорив з полегшенням: «Ну все, відчепилися, нарешті».

— А ви лікареві його показували?

— Та йой, — махнула баба, — та то би такий встид був для сім’ї. Нам всі в селі завидували, що в нас хата така велика, і шо діти всі тьфу-тьфу-тьфу виросли, шо і дідо твій до професора доробився… Певне, думали, шо він багато грошей заробляє. Ая, завидували, завидували! Я то завше відчувала. А якби сі довідали, жи з дідом не альо, знаєш, як засміяли би мене? Казали би всі мені: «А шо, Вірунцю? Не хтілась простого хлопа? А маєш теперка пруфесора!». То й ми дохтіра не звали. То твоя мама іно хтіла го в лікарню положити, шоб ти знав. А я ніби тако відчувала, жи йому то мине…

За якийсь час — може, менше, ніж за рік, — дідові кошмари минулися. Доньки, які до того мешкали в Хоботному, за цей час пороз’їжджалися: котра до сватів, котра в місто. Тепер до батьків навідувалися хіба на пару днів, онуків показати. І то, з певним острахом — боялися, що в батька знову «почнеться». Але після кількох нестерпних місяців дідові наче й справді минулося. Повернувся сон, і він перестав переконувати, що за стайнею живуть жахіття.

Забув сказати, дідова ідея-фікс полягала в тому, що «бабаї», котрі його лякали до півсмерті, приходили з-за стайні, зі здичавілого, завжди затіненого саду. Він розказував, що в них там «нори», через які вони пролазять. От таке він говорив, і не жартував, а всерйоз говорив, ще й брався переконувати сум’ящихся, і це 50-літній чоловік. Про те, щоби піти за стайню, викосити там кропиву, обрізати сухе гілля та навести порядок, не могло бути й мови, так боявся він того місця.

— Не хлоп, а баба якась, — злостилася стара.

Можливо, дідо змирився зі становищем жертви інтриг. Почався новий період життя на пенсії, і дідо почав читати книжки. "Які? — «Іностранні».

Дідо ще з ВУЗу трохи знав іспанську, а як прийшла година, взявся вчити її, як має бути. Тоді, десь наприкінці сімдесятих, це було більш ніж ризиковано. Як на бабу, то краще вже тихо бути собі вар’ятунцьом, ніж наражатися на обшуки та заслання через невдалий вибір інтересів.

Але дідо, гадаю, розумів це й сам. І, як прикриття (а може, як істинне покликання?), зайнявся перекладом іспаномовної літератури. Причому, робилося це прикриття зі знанням справи — дідо передплачував літературні журнали, тривалий час листувався з кимось із членів спілки, а раз навіть побував на якомусь там спілчанському з’їзді. Де й познайомився зі своїм другом по листуванню — письменником-поліглотом без визначеного віку, з минулим авантюриста. Баба розповідала, що кілька разів цей письменник, — «А, згадала, Юрко його звали!» — приїжджав до них у село погостювати. Письменник був простий і ввічливий, що зм’якшило бабу й розвіяло її похмурі здогадки про дідову антидержавну діяльність.

Слід сказати, що до них в село у свій час таки приїжджав з міста один кагебіст. Походив по хаті, подивився, що де лежить, баба так перелякалася, що слова не могла вимовити, так і простояла мовчки весь час. А кагебіст нічого ніби й не знайшов, і взагалі, поводився так, мовби завітав на чай. Покрутився і пішов.

Дідо розказував бабі, що Юрко знає багато мов, в тому числі санскрит, але спеціалізується на латиноамериканській літературі, часто буває за кордоном у тих краях і може привозити звідтіля різні книжки. Дідо взагалі з деякого часу захопився культурою Мексики — можливо, на це повпливала література, що її потай привозив цей таємничий Юрко. «Офіційно» дідо спеціалізувався на перекладі доробку певного середньовічного латиноамериканського лірика.

Баба розповіла, що Юрко і дідо весь час говорили про одного письменника, який чимось вразив і захопив діда. Поруч із Юрком дідо робився азартним і нестримно балакучим. Баба мала всі підстави думати, що Юрко знав і про дідові видіння, і про «мару» за стайнею, і про «жовті нори».

— Але я й не знала, шо дідо твій від мене дешо скриває, — сказала баба ледь не пошепки.

— «Скриває»? — перепитав я. 

— Дідо твій почав їздити до Києва, де Юрко його жив. І не пояснював мені, що до чого, а так, тільки рукою махне. Ніби, не мого ума діло. Ну, а я терплю та й терплю, але мені ж боляче, нє? Аж тут, одного дня, ні сіло ні впало, дідо твій починає складати чумайданчик. Я до старого: ти куда? А він то те, то се, мнеться, а збрехати по-людськи не може. Тоді й каже, прямо з воза: «Я у Мексику їду». Мені серце мало не вискочило. «Коли?» — питаю. «Завтра, пів сьомої вечора з Тернополя виїжджаємо машиною до Києва, а з Києва групою летимо у Мехіко». Та куди ж ти, старий, поїдеш, — кажу, — ти ж без мене мештів собі не начистиш! А він своєї гне, що то його Юрко бере зі собою, Юрко за ним подивиться. Я давай відмовляти Івася, думаю, яка к чортовій матері Мексика, нікуда він мені не поїде. Бачу, що він на мене ноль уваги, і кажу до твого діда: раз ти їдеш, треба вечерю зробити святкову…

Баба пішла зарізала курку і запекла на пляшці, накрила стіл білою скатертиною, поставила на стіл пляшку «Столичної». Для вигляду навіть канапки стала йому готувати «на дорогу». Дідо Іван побачив, що до нього тепер ставляться зовсім по-іншому, і цілий вечір крок у крок ходив за бабою, викладав усе, що накипіло на душі. До пізньої ночі вона уважно слухала діда, потихеньку його споюючи, і дізналася он що. 

У всьому винен був той авантурник, Юрко з Києва. Він же ж не міг не бачити, що дідо наш трохи той-во — слабка нервова система, вразлива людина, йому хвилюватися не можна — а Юрко давай дідові за далекі краї розказувати: за Кубу, за Панаму та за Коста-Ріку.

— А дідо ж твій, їй богу, як мала дитина, все то як казочку слухав і бог зна шо собі там уявляв. А ще ті книжки — сидить, шось там по-іспанськи кумекає, а мені ніц не скаже, мене то аж тіпало, шо від мене шось скривають. То мене, Петрусю, так боліло, шо він мене за людину не мав, думав, жи як він пруфесор, то я вже ніц не втямлю. А ше той цілий Юрко, розказав моєму Івану, що вони з делегацією летять у Мексику, аж на півтора місяця, і якраз потрібний ще один, хто би по-еспанськи шось петрав. А я ж то думала, шо зі старим ся стрєсло, що цілий місяць не спить нормально, крутиться, марудить. Думаю, невже знову його біси мучать? Він, як випив, розказав, шо то не біси були, а то він хвилювався, чи його виберуть в делєґацію, чи когось молодшого. Я думаю, дружок його теж пальці вмачав, аби діда вибрали.

А головне, чого старого мого мали брати — бо він старий, а молодий міг собі втекти і фіть! Шукай потім! — баба махнула кистю і скривилася. Вона виглядала зараз особливо старою і згірченою. Щось у ній боліло, коли вона те оповідала.

Баба перевела кілька подихів і продовжила:

— Ну, і дідо те все мені розказує та й розказує. А шоб ти знав, твій дідо пити ніґди не вмів, а навіть не хтів, все його инші мусили заставлєти. Ну, а тут сам на радощах став пити, а я йому все підливаю та й підливаю. Від горілки язик ся му нарешті розв’язав, а я все собі слухаю і тільки думаю: «Ну-ну, старий, чекай-чекай…». І тут він мені знаєш раптом каже, шо він насправді вертатися не збирається. За ним ніхто пильнувати не буде, а коли всі будуть вже від’їжджати, він тихенько вночі втече — йому Юрко обіцяв допомогти. Нє, ну ти чуєш? — баба аж заслинилася, так її ті спогади зденервували. — Він — і втекти хоче! А я шо маю робити? Сидіти тут, жиби з мене люди ся сміяли? Та би позор на цілий район був! Шо у старої Галушихи чоловік втік. Ше гірше, ніж якби взнали, який він вар’ят. З мене і так люди ся сміяли, що маю такого чоловіка ледащо — жи ні цьвока в стінку не заб’є, ні кроля не обілує. А як виходив на город зі сапкою, то все село збігалося посміятися. Нє, думаю, голубчику, не ти тут один прухвесор. Я тоже, Петрусю, якийсь гонор маю.

— А навіщо він хотів втекти, дідо не розказував?

— Та розказував… Я теж знати хтіла, що він там робити буде. А він давай сміятися, жартувати, ну як то п’яні роблять, шо собі там молодичку знайде — айди, айди, думаю, хто би то про молодиць говорив. І так не хотів мені казати, аж ну. Вже думала, не вивідаю. Але потім таки розколовся.

— І шо там було?

— Та вар’ят твій дідо, — сказала баба з непідробним жалем. — Чисто вар’ят. Вірила, шо хоч троха нормальний, а то виявився вар’ят капітальний. Сказав, що хоче втекти до індіянців жити. Нє, ну ти чуєш? До індіянців жити! Вчитися він у них буде! Я кажу, та шо ж ті папуаси тебе навчити зможуть? Але дідо вже так ся впив, що ніц конкретно вповісти не міг. Тільки шось про лавочку якусь говорив.

— Що це мало означати?

— А де я знаю. То вже, певно, зовсім клепки ’му полетіли. Він сказав, жи знає, де є в тому місті, Мехіко воно ся називало, лавочка така, де люди сидят. Знає, де є лавочка. І до тої лавчоки приходе все їден хлоп, з індіянців. І дід сказав, що він умре — а знайде ту лавочку, і буде там сидіти, і не злазити з неї, поки той хлоп не прийде і не возьме його зі собов і не навчит видіти. Уявляєш? Шизофренік… Натуральний шизофренік.

— Навчить видіти?!

Баба тільки махнула рукою і відвернулася. Її губи тремтіли, і пару хвилин ми просиділи мовчки, поки баба не опанувала себе. Баба витерла краєчком хустки сльози біля рота і зітхнула.

— Ну і впився твій дідо, намертво. І я тоді взяла перенесла свого Іванка в пивницю. Кинула йому там перину, подушку, поставила ноцника… води наготувала, бо стільки випив, потім буде палило його… І ті всі канапки, що йому «на дорогу» нарізала, теж поклала, жиби мав шо поїсти. Ну, драбину звідти витягнула та й закрила його в тій пивниці — присунула зверху мішок цукру, потім ше мішок муки притраґала, та й пішла спати. А зраня встала на світанку, наготувала собі поїсти, попити шоби було під рукою, і сіла зверху, стала чекати, коли старий протверезіє.

Баба знов зробила паузу.

— Ну, та й сиділа собі.

— А дідо як там, прокинувся?

Баба зітхнула ще тяжче.

— Та вже прокинувся. Та й став гукати, просити, шоби я його випустила. А я мовчу, і радію собі потрошку. Шо він тільки не говорив мені. Я так-во прислухаюся, а то ніби не дідо твій говорить, а сатана. Почав мене спокушати, як Христа у пустелі. А як я не послухалася його, то став казитися і біснуватися. Направду, ніби з нього чорти виходили, таке ся діяло. І плакав, і реготав, і кричав, а лаявся — як сапожник! Він думав, жи він один такий мудрий. Думав, раз він по-еспанськи книжку читає, то я вже пусте місце, і зі мною вже абияк ся поводити можна. А я йому показала Мексику! Аби знав, старий пень, як мене між людьми позорити.

Аж дивлюся — діло вже за сьому йде. Ну, думаю, ще годинку для певності посиджу, а там вже й випустити можна. «А шо, старий, — кажу, — помогло тобі, жи ти прухвесор? Втекти він собі надумав! А я, — кажу, — проста баба безграмотна, тебе перехитрила! Видиш, — кажу йому, — як то в житті буває? І хто теперка хитріший?» Чую — тихо стало в пивниці. Не озивається. Зрозумів, певно, що не буде йому ніякої Мексики. Ну, ну, — думаю, — погнівається та й перестане. Відкриваю кришку, спускаю драбину, глянула на старого — а він лежить на матраці, весь аж зелений…

Баба замовкла і витерла сльози. Далі ми знову якийсь час мовчали, кожен у своєму настрої.

Що було далі? Баба злякалася, взяла діда на руки і перенесла до люлі. Поклала під перину і два дні за ним доглядала, відпоювала чаями, носила в ліжко їсти, але дідо марнів та слабнув. До баби він не промовив більше ані слова, ані звуку не видав, ні разу на неї більше не глянув. На третій день, коли минуло пів на сьому, дідо страшно зітхнув і помер.

Така ото бувальщина про мого діда.

Любко Дереш, «НАМІР!». – К.: Дуліби, 2006

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

На початку нового тисячоліття у в’яло текучому сучукрлітпроцесі сталася помітна подія, привід для дискусій, як мінімум, на кілька років наперед. Привід на ім’я Любко Дереш.

 

Коментарi

25 квітня 2006

а коли книжка виходить?????????

Nusya
25 квітня 2006

ось-ось :)

04 травня 2006

і все ж таки, читати - це одне,а слухати, дивитись на Любка, який, розказуючи, плескає себе по щоках, присідає, рухається відповідно усім жестам, - це зовсім інше! До того ж під акомпанування наживо - фантастичне враження. Думаю на усі книжки мають бути презентації. (Хоча б в Дніпрі!)

05 травня 2006

все одно - хуйня, якщо вдуматися!

24 травня 2006
:)

Як завжди-цікаво, життєво і просто. Мудрості тобі та натхнення! Збережи вміння бачити речі не так, як всі, і показувати іх іншим.

19 липня 2006

А де її можна скачати? Киньте будьласка посилання хто знає!!!

26 липня 2006
Я

Вже купив. Книжка затягує. Жаль що за порадою Дереша не можу прочитати за раз. Часу не хватає.

05 серпня 2006

А вона велика?

05 серпня 2006

Може хтось неполіниться відсканувати :-)?

15 серпня 2006

прочитав книгу..якщо поділити книжку на три рівні чатини( ну приблизно)..то перша мені дуже сподобалась, друга і третя..більш філософське переплетене з чимсь-не-докінця-зрозумілим..Попри все це..книга мене вразила..Дякую всім хто прийняв участ у виданні книги, а також..особисто Вам, Любко Дереш..Дякую

29 жовтня 2006

Шановні, із достовірних джерел, мені стало відомо, що скоро Дереша можно буде почути! Це буде КРУТО! і не тільки Дереша....

05 грудня 2006

Бережани фанатіють від суперових книжок Любка, найбільше сподобалась "Поклоніння ящірки",особливо Дзвінкаю.Дякуємо за якісний український продукт, від якого можна отримати купу позитиву

12 грудня 2006

Коли вийде "Інквізитор"??? Ми всі чекаємо.

20 березня 2007

Якби не твори Дереша, так би і не дізнався на своєму віку, що МОЖНА настільки заглибитися в глибини Невідомого!!! Нарешті голод втамований... Щиро Дякую!!!)))

23 липня 2007

Нереально круто!!! Я в екстазі!!! Не вистачає слів, одні емоції!!! Напевно найкраща книга з усіх, які я лише коли- небудь читала!!! Тепер я знаю, що не сама!!!!!!:)

26 грудня 2007

Чідово!! Особливо після прочитання Карлоса Кастанеди :) До якого так рвався Любковий дідо!! :))

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска