Автори / Олександр Вільчинський / Тернопіль ретро, або Навздогін сонцю
Олександр Вільчинський. Дерева на дахах: Роман. – Харків: Фоліо, 2010. – 345 с. – (Графіті).
Тернополянин Олександр Вільчинський – прозаїк, есеїст, автор кількох книг прози, зокрема, «Суто літературне вбивство» (лауреат «Коронації слова-2002), «Останній герой» (Гран-прі і перша премія «Коронації слова-2003», «Віаґра для мера» та інших, стипендіат «Gaude Polonіa-2005».
Роман «Дерева на дахах», насамперед, розповідь про місто Тернопіль, «компактне, затишне місто, повне зелені і води», яке своїм обрисом на мапі схоже на кораблик; про тернопільські будинки, що теж схожі на кораблики; і про справжні кораблики, котрі плавають плесом тернопільського ставу і повсякчасно заселені тернополянами вщерть; про місцеві питейні «точки», сіреч, забігайлівки, «для інтелектуалів і митців», а саме: «Пінгвін», «Реанімація», «Пиріжкова», «Коза» та ще про багато чого іншого. Реґіональні мотиви-ознаки мають особливу цінність для цілості, бо вони додають своїх барв до загальної мозаїки.
Роздуми письменника провокують на роздуми (даруйте гру словами!). Покоління, котре своє дитинство та юність прожило в Радсоюзі, відрізняється від наступного інакшим менталітетом. Але в мене чомусь нема почуття незгоди, а виникає, скоріше, жаль, хоча сам автор, напевно, з цим не погодиться. І головне, я сама із собою не погоджуюся! Авторове покоління, і моє теж (що роками трохи старше), – сучасники. Воно прожило своє життя повно й насичено. Як тепер ми знаємо, багато з того, що ми вважали за правду, було кривдою. Свобода слова надала нам можливість уяснити все, як воно було насправді. І тверезо можемо собі сказати: ми жили яскраво, неповторно, незрівнянно, несхоже, а також – безталанно, нешанобливо (з причин незалежних), і так само – неоковирно, вайлувато, невідчутно, непомітно, іноді нездатно, неспроможно, нестерпно, хибно, хистко, недосконало й несумісно з нашими мріями. Але від тієї обставини наше життя не повернути. Багато доль за незалежних від нас обставин, згіркло, не збулося, пропало. «Інколи мені здається ( і мені також – Т. Д.), що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків...нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального... Наше минуле у наших очах...».
Писання історії за всю тверезість бачення і бажання бути об’єктивним усе-таки є творчість; це – складання, писання, і її, творчості, третій вимір – вигадка. Отож перед нами метафора людської долі – все вигадане, але нічого не придумане; фантазування вкупі зі правдивістю різних життєвих історій, послідовність викладу – з імпульсивністю пригадування. «Старію, моралізую» – так про себе говорить головний герой Яків Довгань, за всіма ознаками, alter ego автора: «Згадував і Прагу, і найближчі гори, і свої місця на Горині, і свої дуби по всіх містах, і обох дружин – Анну-Марію Кі і просто Марію, і Джона з Інкою. Думав і про їхнє життя, і про своє життя, і про Анжелку, й про маму та її городи, і про тітку Мартоху, й про Орка з Сашунею...».
Автобіографічність – прикметна ознака стилістики О. Вільчинського. Письменник пише про те, що добре знає, а найкраще він знає самого себе. І хоча художній роман – це не документ, деталі приватного досвіду є красномовними. Звідси певна суб’єктивізованість оповіді, писання від «я» і про «я», про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, коли неможливе стає можливим. Опублічена, роздрукована приватність ризикує її, приватність, втратити. Спосіб самозахисту письменника, на мою думку, є вдалим – іронічність. Текст роману просякнутий нею, як море сіллю. Іронічність, скептицизм, певним чином, відсторонюють автора від написаного (tertium comparationis – третє в порівнянні). Можливо, інколи, це іронія відчаю – письменник володіє гострим почуттям реальності.
Жанр твору ( приклад суб’єктивних асоціацій, вони описані й зрозумілі) дозволив письменникові дослідити межові стани людської свідомості, трагічну самотність, розірваність зв’язків; прослідкувати, показати в русі всі звивини й зміни внутрішнього життя індивіда. Головний герой з друзями видаються неґативними персонажами, але з привабливими рисами: молоді (але не дуже), талановиті (але хтозна), рішучі (але не зовсім)... Тема почуттєвого розгулу (стосунки з алкоголем, жінки тощо) плюс тема тлінності, нетривалості усього живого, марнославних учинків та ілюзорності їхньої мети.
Роман не дає уроків улаштовування життя. Психологізм і весь стилістичний стрій книги певним чином обмежені. Приступна героям правда часткова і неповна. У кожного з них, в остаточному рахунку, свій закон. За плутаниною й смутою поривань ховається вивих приватного випадку, автор обмежує розповідь стійкими і повторюваними психологічними станами. Драматизм цієї світлої книги обмежений тим, що обидві істини, виказані в романі, взаємопроникні, вони протилежні одна одній, але пов’язані, жодна не вбирає в себе всієї повноти й складності існування. Прозорий і ясний О. Вільчинський запропонував читачам дещо більш суттєве, ніж готові відповіді. Справа не про істину та її пізнання, а про дійсність і можливість дослідити її та випробувати.
У мові О.Вільчинського нема нічого довільного, необґрунтованого, безпідставного. Він віддає перевагу словам, наповненим пам’яттю поколінь. Його образи, його порівняння завжди зіставлюють поодиноке, ізольоване з усталеним загальним рядом. Та зрозумілість і простота тексту роману не виключають глибини. Правда, секрет у тому, що вона привідкривається рівно настільки, наскільки може вмістити читач.
Іноді герої роману живуть так, наче це їх останній день життя (feroux gens – погане плем’я)… Вони шукають і прагнуть зосередитися на смислі свого талану. Сюжет роману вибирає головне, іноді показуючи героя в моменти прозріння. І хоча герой, буває, не отримує жаданої втіхи, та, як це часто буває, важливе проявляється через випадковість, дрібницю – символічна форма пошуку довершеного слова, в певному сенсі, алхімічного (за Яном Парандовським).
Що ж, у кожної події є своя магія: «І тоді я подумав, що, можливо, ця осінь не така вже й погана і що кращі часи у нас ще попереду. Якщо доживемо до зими, то обов’язково повезу свою шоколадку на лижах покататися. Це також її мрія, а мрії треба, аби хоч інколи збувалися... Принаймі я мріяв про це ще тоді, після копання картоплі, коли ми мчали по шосе, здавалося, навздогін сонцю, що вже ховалося за лісосмугою».
Рухатися навздогін сонцю – означає для мене перспективу продовжувати жити. Герої роману не втратили віри. Прагнення до оновлення, до краси і гармонії має упорядкувати щоденний хаос і наблизити до омріяного майбутнього.
Я впевнена, що у цієї книги Олександра Вільчинського буде багато щирих прихильників, яких вона порадує і зачарує своєю художньою красою і правдою.
Тетяна ДІГАЙ
Додав markiza 25 жовтня 2011
