Автори / Олег Жижиян / «Вірус випущений з небес»

А хтозна як то було все тоді? Чи то був ранок, чи вечір, чи глибока, темна, із елементами романтиками ніч. Але діло вже було зроблено, річ випущена та вірус занесений до людей, який згодом заразив цілу планету. Ні, ви не праві, це ніяка не фантастика, не збираюся я Вам тут сидіти, щось вигадувати та втирати про не існуюче, можливо буковки будуть здаватися фантастичними, бо вони пишуться фантастично, але запевняю Вас у цьому, дана розповідь то аж а ні трохи не фантастика. Скажете що любите фантастику, не буду суперечити Вашим смакам, тому сприймайте дану розповідь як завгодно, суть в іншому.

Отже то був не зрозумілий період часу та не зрозумілі відтінки щастя. Тепле сонце, за вікном лився осінній дощ, а на горизонті падав сніг. Все було як завжди, але чомусь завжди не вистачало чогось рідного та теплого, чогось приємного та ніжного. Сонце, дощ , сніг — немов би різні пори року та завжди існуючий між ними друг — час. Час, так багато йому присвячуємо, а замислювалися ми колись, чи присвячує він нам щось? Напевне відповідь відразу буде «ні». Хоча ні, постривайте, — почується із далеку, із людської тиші та із без емоційного стану впевнений голос, час — це все що мають люди безкоштовно в цьому світі, адже із-за часу ми можемо бачити чудові моменти із нашого такого короткочасного життя, як із минулого, так і із майбутнього. В часових хвилях можемо просто сидіти на місці та відчувати інших людей, відчувати смак свободи, смак турботи, ніжності, смак розчарувань та жалю, з рештою таке велике почуття як ЛЮБОВ…Любов як саме життя. Любов через все життя та поза межами самого ж життя, самого ж часу, часу свого.

А знаєте, все так швидкоплинне, що інколи й не віриться що вже пройшло скільки часу, інколи кажемо що не вистачає часу на те й на інше, але самому ж часу завжди буде вистачати йти вперед… вперед… вперед… Отже коли то сталося так і не відомо, але вірус кажуть впав із самих небес. Першою жертвою його була юна та тендітна дівчинка, яка завжди, із самого дитинства була сором’язливою та обережною до навколишнього світу, завжди була така мила. Це сталося коли вона поверталася до свого дому, коли відчула чийсь погляд на собі, але вона дуже соромилася подивитися, але все ж таки оглянулася, дуже й дуже сором’язливо, побачила погляд юнака, який ніжно посміхнуся у відповідь її погляду, в її серці немовби щось перевернулася, і теж посміхнулася у відповідь, і пішла собі далі, намагаючись йти самовпевненою ходою, хоча й не дуже в неї те виходило, тому що відчувала й на далі, як чиїсь очі проводжають її…

Наступна жертва так званого вірусу був юнак, який був завжди самовпевненим у собі, та розгубленим при спілкуванні із дівчатами. До речі, то його й погляд проводжав ту дівчинку. Проводжав аж до самого рога вулиці, доки не зникло тіло в зіницях його. Сам юнак хотів чогось ніжного та рідного, таємного і водночас відкритого, дикого та неймовірного, чогось не земного…

Так і пройшов той час, від погляду того юнака та сором’язливості тендітної дівчинки. Але одним чудесним осіннім дощем, із ледь помітними краплинками, йдучи вулицею, якось зіткнулися поглядом дві людини, чоловік та жінка, які кудись дуже поспішали, зачепивши випадково одне одного рукою. Спочатку не зрозуміли що таке, хоча був й приємний дотик, вони не звертаючи ні на мить на це увагу, ринули й надалі, віддаляючись від дотику та від свого погляду все далі й далі… Також можна й продовжувати безкінечно, скажете яка суть того ж самого вірусу, який його сенс, якщо він на перший погляд і нічого не робить людям…а ви майте терпіння, і все самі прекрасно відчуєте, бо вірус такий є у кожного із нас.

Ніжно крапають з бурульок капельки, ніби якась гра. Сонце прокидається та ніби ближче стає із кожним днем до людей, люди самі ніби прокидають та починають час від часу вдихати на повні груди якоїсь свіжості…зима підходила до кінця, все оживало немовби довкола.

Через декотрий час, коли вже сніга майже не було довкола, коли білий колір починав змінюватися на зелений, коли холод замінювало тепло, і коли час дарував нам нові враження, то саме в цей момент якось одиноко, на лавочці в парку, на якій краска ледь-ледь ще зберігала свій відтінок, та була вся потріскана від сніга, сиділа самотньо дівчина, яка дивилась чому в гору, та дихала із таким щастям, що ніби раніше такого й не бачила та не відчувала, була вся якась замріяна…але, десь далеко, почувся голос, привабливий, ніжний, сміливий та трохи здивований, який спитав — а що ти тут робиш сама? Тобі не сумно? , — із ще більшим здивуванням спитав юнак. Дівчинка спочатку не відреагувала на ніби той далекий голос, хоча насправді юнак стояв просто поруч, а потім, її оченята глянули на юнака, та немов би відповіли, — чого б то я мала сумувати, якщо так приємно та красиво довкола, — але сказала зовсім інші слова. Привіт, ні, я не сумую, я просто задумалася. а звідкіля в тебе такий приємний голос? ,- юнак трохи розгубився, але сказав як завжди ніжно та привабливо, ніби співаючи, — та то напевне від батьків, а то я ніколи не займався співами, чи якимись іншими заняттями…від батьків, від природи, — відповідаючи він не міг відвести погляд від очей дівчини, який так ніжно дивився йому у вічі, здавалося що ніби потрапив на небеса…і так, навіть не дізнавшись як звуть одне одного, вони закохалися із першого погляду, із перших слів та поглядів, і тоді вірус знайшов ще одних жертв, яким було дуже приємно бути разом, які цінували кожну хвилю свого часу разом…

І не рідко вони бачилися на тій лавочці…не рідко могли спостерігати на ній тепле сонце, ніжний та приємний осінній дощ, зиму із кришталевими сніжинками, і, безперечно саму ж весну, яка так часто дарує людям ніжність та тепло, приємні моменти та саме ж кохання, самі почуття, які можуть бути вічними, як сам час…

Вірус є у кожного із нас, просто потрібно не боротися із ним, як із іншими, а просто сприймати його таким, який він є, все лікується, але лікується тільки Земне…а цей вірус був випущений з небес, тому не боріться із ним. Чим більше ви йому суперечите, тим сильніше буде почуття. Таке безкінечне як небо…адже всі в дитинстві мріяли полетіти на небеса, тому знайте, що шматочок небес є у кожного із нас, цінуйте це небесне почуття…

30.06.’006 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Як й інші його ровесники, він народився під кінець розпаду Радянського Союзу, потім його дитинство проходило в простій, пострадянській сім’ї .