Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Галереї

Потік Афіші Галереї Товари Статті Інформація

Автори / Лариса Денисенко / Панночка

В той рік мені виповнилося чотири роки. В мене було темне хвилясте волосся та зелено-блакитні великі очі, навіть місцеві негри, які мешкали в гуртожитку Університету, казали, що я надзвичайно вродлива та звали мене «білосніжка» та «снігуронька». Звісно, що у порівнянні з ними я була білосніжкою, але тоді я дуже пишалася їхньою увагою. Ще б пак! Я - доросла. Вже тоді я вважала себе дорослою, вміла читати, рахувати до ста, плавати, кататися на ковзанах, лазити по деревах як мавпа, ставити незручні питання і потрапляти в різноманітні халепи. З паперу я вирізала втаємничені світи, які разом зі мною мешкали під столом, та вершила їхні долі. Одному з моїх кузенів Юрасу на той час виповнилося шістнадцять, він взагалі багато чого знав, це здавалося мені природнім, але крім того він ще багато чого міг з того, про що мені навіть розмірковувати було заборонено.

Одного дня ми з моїм друзякою дитинства Сашком, самим вірним, якому було дозволено гратися зі мною в лікаря і робити уколи в сідниці кульковиим ручками, сиділи на вулиці та виховували двухрічну Тетянку. А саме, ми руйнували пасочки, які вона виготовлювала з піску, напевне заради того, щоб привчати Тетянку протистояти несправедливому та жорстокому всесвіту. Юрасу, певно що, Тетянки було шкода, тому він повідомив нам, що на нашій сходовій клітині хтось залишив чудового, лакованого чорного човника, на якому можна погойдатися, і ніхто навіть лаятися не буде. «Бо кожна людина знає, той, хто знайшов човника, в якого немає власника, сам стає його господарем». Ми відразу не побігли, трохи подумали, тому що від Юраса ми очікували пакощів, а не радощів, така в нього була вдача. Але вираз його обличчя був дружнім, а виховувати та бавити Тетянку нам набридло. Навіщо вовтузитися з нецікавою пісчаною малечою, коли є нічий човен!

Коли ми підійнялися на мій поверх, то побачили дійсно чудового чорного човна! Юрас не збрехав. Її притулили до стіни, що поруч із сусідськими дверима. Юрас доброзичливо допоміг нам того човна перевернути, вставновив його потрібним чином, підсадив нас, і ми – нумо гойдатися! Але мовчки гойдатися було нецікаво, тому ми вигадували справжню морську пісню та верещали її щосили. На той час мою фантазію було влаштовано таким чином, що в будь-який пісні мали фігурувати: фашисти, герої, говняшки, злі риби, веселі дупки, ядерні бомби, пригоди, ура-ура, тра-ла-ла-ла і таке інше. Нам було надзвичайно весело.

Я сиділа спиною до сходів, а от Сашко – обличчям. Тому він перший побачив, а я перша почула відчайдушний вереск пані Маргарити Каліновської, нашої сусідки. В її руках був квітчастий, дуже яскравий, весь у стрічках, як з народних казок, вінок. Поруч із неї стовбичив мій батько з обличчям, яке нагадувало небо перед зливою. Не промовляючи до нас жодного слова, батько підійшов, зідрав нас з човна, довелося йому нас відколупувати як налиплу кашу, та нагородив стусанами. Чесно кажучи, я була здивована його вчинком, тому що перший та останній раз батько давав мені стусана, коли я три години поспіль вимагала серед ночі в мами казку про Івасика-Телесика, я не знаю, що більше дратувало батька мої вимоги чи сам Івасик Телесик. Але мати йому дорікала тим постійно, бо дітей бити не можна. Ще один стусан я отримала за заздрісну репліку: «Який в вас, Маргарито, гарний віночок....а можна поміряти?»

«Човником» виявилася кришка від труни. Помер чоловік сусідки – Павло Калиновський, сусіди готувалися до похорону, тому виставили кришку від труни на сходову клітину. Звісно, що ніхто з дорослих не подумав, що кришка від труни може нагадати нам човника. «Нормальним дітлахам таке не могло спасти на думку!» Казали наші батьки. Юраса ми не викрили. Я його потім намагалася підпалити у туалеті і те, після того, як він змусив мене зжерти кактус, але то вже зовсім інша історія.

Коли я переглядала першу радянську кінострічку жахів «Вій», мені зовсім не було страшно, натомість, коли панночка почала літати у труні, я заволала на весь кінотеатр: «Батько, дивися, вона ж як я!!! Я теж таке робила!!!» Правда, батько тоді просто на мене шипнув, він давно зрозумів, що бити мене – марна справа, гарну людину з мене не вибити. А я знала, що я – справжня панночка!

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася в Києві, 17 червня 1973 року. Литовсько-грецького походження. Українську мову опанувала в 23 роки, коли почала працювати в Міністерстві юстиції України.

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска