Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Галереї

Потік Афіші Галереї Товари Статті Інформація

Автори / Лариса Денисенко / Жодної краплини мимо

Не те, щоб він був жадібним, ні. Є такі люди, яким легше віддати вам останнє, ніж поділитися малим, коли володієш трохи більшим за це. Тому що коли вони віддають вам останнє – вони зростають у власних очах до рівня Сашка Матросова, а то й вище. Володіння ж більшим, й без усілякого навпілпільства з ближнім, дозволяє їм почувати себе доволі величним. Саме таким й був Ростик. Я з ним працювала, а вони з нами пили.

Вірніше, пили ми всі разом. Я, Ростик, Кирилло, Анатоль та Наталка. Всі ми працювали неподалік одне від одного і цього дитячого майданчика, де пропускали кілька пляшок пива після робочого дня. Не щоденно, але практично щоп»ятниці. Люди з сусіднього офісу – сучасна подоба хлопцям з сусіднього двору. З більшим ступенем відчуження. Звісно, дещо ми одне про одного знали. Кирилло займався нерухомим майном. В нього завжди були бездоганні краватки: сині чи сірі в якісь крихітні крапки, схожі на розчавлених комах, блакитні сорочки та добротні однобарвні піджаки, а ще – рідкий на той час – мобільний телефон, що розміром та формою нагадував капці сорок другого розміру. Білявець Анатоль працював кимось у банку. Він ніколи не уточнював, ким саме він працює, але завжди достеменно знав завтрашній курс долара. Наталка продавала сосиски на розі, якого було зформовано банком, де бавився сотими та десятими Анатоль, і побудовою, де мірилами справедливості працювали я та Ростик. Кирилло спостерігав за сосисочною, коли палив на балконі. З Наталкою ми познайомилися випадково. Хоча випадком чи ні було те, що окрім її будки з написом «Кока-Кола» на червоному боці, яку було сповнено кислим кетчупом, капустяним салатом, спресованими булками та посірілими сосисками, купити дещо до пива було нема де? Чи був випадком той збіг обставин, що господаркою та продавщицею цих жахливих сосисок була саме Наталка? Історія це замовчує, історія бере до уваги таких наталок, тільки якщо вони виявляються серійними отруйницями та підпалюють Верховну Раду.

Дитячий майданчик був бездітним. На ньому рипіли старі гойдалки без сидалищ, стояла, заіржавіла горка, а ще пісочниця без піску, яку було позначено аби як зацвяхованими плінтусами. Все це викликало сум, але виглядало затишно. Затишно – для нас. Тому що хтось вкопав в колишню пісочницю дві міцні лавиці та всадибив шикарне дерево – липу. Зазвичай я розпочинала з оболонського «Оксамитового», тому що я їм наїдалася, бо це – густе пиво; Ростик пив «Преміум», тому що той був гіркуватий. А Ростик робив вигляд, що любить гіркувате. Він вважав, що в ньому є певний душевний надлом, а будь-який справжній душевний надлом, на думку Ростика, вимагав гіркоти; Анатоль – «Славутич», тому що йому подобалося слово «славутич» и не подобалася Оболонь; Кирилло також пив «Славутич», тому що «знову немає ніякого імпортного пива», а Наталка – «щось полегше», тому що постійно боялася погладшати. З «полегше» в «нашому» кіоску їй пропонували той же «Славутич», світлий. Зазвичай ми пили по п`ять пляшок як мінімум. А Наталка – чотири. Щоб «не погладшати». Я чергувала їжу - «Оксамитове», та запивалку - «Славутич» світле, я харчувалася пивом, бо не довіряла Наталчиним сосискам, - раптом вони почнуть розкладатися в моєму шлункові: бррррр.

Щоразу ми розпочинали з того, що «роботи сьогодні було валом», ніколи не пояснюючи, якої, власне, роботи; «трапився важкий тиждень», ніколи не пояснюючи, в чому він видався важким; «як це все дістало», не деталізуючи, що саме нас тримало у напруженні. Ще ми говорили про резонансні київські події, наприклад, якщо десь була стрілянина, або щось згоріло або з»явився маніяк-вбивця; обмінювалися свіжими анекдотами, Наталка завжди сміялася і постійно їх забувала, можна було закінчити розповідати анекдот і розпочати той самий – вона все рівно реготала та захнюпувалася пивом. Легка балаканина, яка ні до чого не зобов`язує. Ми говорили про наших псів. Собаки не було тільки в Анатоля, тому на второму литрі пива ми твердо обіцяли йому подарувати якого-небудь цуцика. А ще ми обговорювали людей, що йшли повз нас. Обговорення мало назву: «Ябценізаякігрошіневдягла». Так казала, наприклад, Наталка. І ми з нею відразу поринали у веселу жіночу гру: роздягали та наново вдягали перехожу, яка давно зникла. «Ну, а що тут такого жахливого?» Запитував хтось з чоловіків. І ми пояснювали. Чоловіки майже нічого не торопають в жіночому одязі. Тоді вони починали грати в свою гру. «Ну, Натах, а за які гроші ти б таке вдягла? За якісь вдягла б?» Починав Анатоль. «Так, Наталі, за які? А ти, Лар, а ти?» Підхоплював Кирилло. «А якщо за штуку баксів? А за дві?» Метушився Ростик. Вигравали усі.

В той день Анатоль заговорив про свою тещу. Теща була тільки в Анатоля, і, треба віддати йому належне, ніяких тещеняток він нам не обіцяв дарувати. «Такі справи якісь.. Гундосі... Уявіть, в мене теща пішла на вокзал, вклалася на рейки, і ми її побачили вже без ніг. Вона каже, що ми її дістали». Сказав Анатоль на другій пляшці пива. Тема видалася нам дуже несподіванною. Сіра дупка сосиски застрягла в роті Ростика. Кирилло витяг мобільний і почав його гіпнотизувати. Наталка зарюмсала. Я не знайшла нічого більш доречного, ніж копнути Анатоля ногою та промовити до нього: «Нічого, чоловіче, і таке бува». Ростик був мною надзвичайно незадоволений, дупку сосиски з рота він витяг та покрутив нею біля скроні. «Не з усіма, звісно». Додала я. Зіниці Ростика запаморочилися. «Я от про що розмірковую. От перерізало тещу навпіл? Навпіл. А чому до лікарні кладуть саме ту частину, де голова? А не ту, де ноги?» Промовив Анатоль. «Треба ще взяти пива, пом`янути, так би мовити». Прошвидкомовив Кирилло. Ми переймалися половиною тещі із ногами. «Ех, не до ночі буде пом`янута…» Анатоль закрив обличчя руками. «Пішли за пивом». Запропонувала я. І ми дісципліновано підстрибнули, щоб побігти за пивом. «Гей, куди ви всі ломанулися? Наталко, ти залишаєшся із Анатолем». Тицнула пальцем я. «Ми – незабаром будемо». Заспокоїв її великодух Кирилло. «Ага. Посидьте. Тільки дайте гроші на ваше пиво». «Згадав» практичний Ростик.

А потім ми випили. «Тобі не здається, що ми нажерлися?» Згодом запитав в мене Кирилло. В нас з ним буди дивні стосунки. Ми наче подобалися одне одному, але все це було на рівні відчуттів, наче ми були німі і не могли озвучити те, що бачили. Кирилло знову витяг свій мобільний телефон, в дитячому садку зі мною виховувався Сашко, він так само час від часу витягував свою піпіську, щоб переконатися: биває ж у житті таке диво... «Так. Трохи надерлися». Зізналася я. Мені дуже хотілося писяти. Січовий міхур благав – очі шукали де. Чому ж наші офіси, такі близькі, були такими зачиненими? Все близьке буває таким зачиненим, коли ти потребуєш на відкритість... «Ти навіщо витяг мобільник? Подзвонити хочеш?» Запитала я, щоб якось відволікти січовий міхур. Тим часом Анатоль та Наталка мовчки тискалися. Ростик час від часу награвав щось на пляшці «Преміуму», виглядало це вульгарно. «Так... Хотів задзвонити приятелю. Засмутила мене ця теща з ногами...» «Без ніг». Виправила я. Кирилло не звернув уваги. «Життя - коротке. Смерть – страшна та раптова». Аж раптом він тоненько верескнув. «Це ти так верещиш?» Запитала я. «Ннннні». Невпевнено відповів Кирилло. «То телефонуй приятелю. Чого ж ти не телефонуєш?» «От я йому зателефоную, розповім про життя, розповім про смерть, про раптовість розповім, а він подумає, що я - пєдєраст». «Чому?» Щиро здивувалася я. Здивування відгукнулося в сечовому, довелося зкрючити праву ногу, притиснути «дверцята». «Тому». Відповів Кирилло та знітився. Вигляд в нього був кепський. «Слухай, а ти, часом, не хочеш сцяти?» Нарешті відважилася я. Тому що втрачала сили на те, що стримуватися та тримати обличчя. «Дуже хочу». Вичавив з себе Кирилло, але коли ми з`ясували це – відразу повеселішали! Добре, що за таких несцятельних умов, хтось поруч теж хоче писяти.

«Але де? Центр, машини ці, людва…» «Давай шукати якийсь відповідний парадняк. Хтось буде стояти та відлякувати перехожих, а ...» «Я не зможу в парадняку, зіпсую собі штані, не дивися так, одного разу я зайшов – тільки ширинку встиг... а тут йде...» «Тоді, може, кущі якісь надибаємо?» «Які кущі? Де ти їх тут бачиш? Ще й літо це! Пізно сутініє…» «А якби було не літо – не біло б кущів зовсім! Голе б все було». Кирило зітхнув. Ростик влігся на лавці. З боку Наталки та Анатоля доносилися схлипування. «Цікаво, а от чому вони сцяти не хотять?» Запитали ми з Кириллом одне одного. «Незабаром захотять». Запророкували ми. «Ок, хлопці та дівчатка. Бувайте. Пішов я вигулювати свого Ніка». З цими словами Ростик підвівся з лавки. «Блін, це він сцяти йде. Заклатися можна! Адже він тут мешкає, оно, в тому будинку». Спрямувала погляд Кирилла я. «Ти була в нього?» «Ні. Він ніколи не запрошував. Та й навіщо? Я з ним не сплю, бачуся щодня в офісі, що мені робити у нього вдома?» «Треба якось учепитися за ним». «Слухай-но, Ростичку». Несподіванно бравурно розпочав Кирилло. «В тебе ж є останній диск Елтона Джона?» «Так. Є. То й що?» «Слухай, а нормально буде, якщо я з тобою підіймусь до тебе, і ти мені його дасиш на певний час?» «Так чого задурно бігати? Я зараз із собаком вийду – винесу тобі». «Що будемо вже йти?» Запитав Анатоль. «Ні. До Ростика в гості йдемо. Слухати Елтона Джона. Я, наприклад, залюбки його послухаю». Нахабно промовила я. «Класна ідея! А то стало трохи зимно, правда, Тосіку?» Зраділа Наталка. «Тосік» випняв нижню губу. Це він так погоджувався. Наталка скористалася нагодою, почала обмацувати її своїми губами. «Тільки майте на увазі, в мене все засмічено і нема чого жерти! І пити – також!». Похмуро відповів на все це Ростик.

«Доброго вечора Вам, Капітоліна Львівна». Проворкотів Ростик, який дивився всміхнено на якусь бабцю, що очікувала ліфта. «Ви прогулювати Нюшу?» «Так, Ростичку-синку, зачекалася мене моя Нюшенька». «Капітолінольвівніська Нюша – наречена мого Ніка». Зухвало промовив Ростик. Ми потворно посміхнулися. Січовий міхур розгойдався не на жарт! Ще трохи і… І от відкрився ліфт. О, як ми чекали на нього. Звісно, не варто було пертися туди вшістьох. Ми застрягли. Бабулька почала нити першою. «Ох, ви подивіться, які ви – величенькі. Чого б це було в ліфт пхатися? Він на вас не розрахований!» «А ви самі чого попхалися?» Прийняла буфетну стійку Наталка. «А я тут живу, дитинко, щоб ти знала». «Так і ось він тут живе, старенька. Знаєте ж його? От. А ми – до нього йдемо. І не треба на нас верещати – ми тоді народжувати не зможемо від переляку, а ми – майбутні матері. Нам ще народжувати й народжувати, покращувати.. де... де, ситуацію, короче! Нас береги та берегти треба. Зрозуміло тобі, коза ти стара?» Більше ніхто не брав участі в цій розмові, бо коли за справу береться бабця з блискучими очиськами та продавщиця сосисок, іншим краще помовчати.

«Коли придуть ваші садисти? В мене собаченька не гуляла ще. Ми тут вже п`ятнадцять хвилин сидимо, спробуйте самі, тісно, задушливо! Я – похилого віку жінка, член партизанського руху, я свої права знаю, і ваші, падло ти таке, обов`язки теж! В тебе совість взагалі є чи нема? Відповідай, ворожина, є чи нема?» Намагалася достукатися до сумління жіночого голосу, що мешкав в кнопці виклику, Капітоліна Львівна. «Що в тебе там стирчить з кишені?» Натомість запитала я в «Тосіка», притискуючися сідницями, що аж тремтіли, до стінки ліфту. «Кульок». Відповів Анатолій. «А він не подертий?» Продовжувала розпитувати я. «Наче ні». «А ну, витягуй його». Він був цілий! «Так. Розраховано на п»ять – десять кілограмів. Добре. Ви як хочте». Сказала я, відкинув будь-який сором. «Ви як хочте. Але я в нього посцу». «Я теж хочу!» Обурився Кирилло. «Ти і стоячи зможеш впоратися, а мені як в нього після тебе сцати?» Зауважила я. Місця було дуже мало, стандартний ліфт, шість осіб. Я присіла граціозно – як балерина, з прямою спиною, вмостила під себе кульок і посцяла. Кульок шурхотів. Наче під дощем. Фффффух. «Та швидче ж ти». Так дивно, таке було відчуття – наче десь дощило. Всі води, що накопичилися в нашій компанії – були спрямовані на поклик моїх цівочок. «Все? Давай сюди, злидня». Я зкапнула, здригнув стегнами. Жодних серветок, жодного папірця. Передала кульок Наталці. Наталка взяла його, прилаштувала між ніг і стала обережно присідати, постійно дивилася, все своє багатство вона охопила кульком чи ні. Не дивлячися на вереск Капітоліни Львівни, її заклики – бути сором`язливішими, кульком надалі скористався Кирилло, який відразу не міг відлити, все спеклося. («Тобі що, його послинити?»«Пішли ви. Чекайте. Ооооо. Але ж ви, дівчатка, й насцяли, ого, важко утримати». «Нічого. Не надірвешся»). Не зважаючи на те, що він відчайдушно хотів сцяти, він примудрився прилаштувати кульок біля стінки ліфту, повернутися до нас сором`язливою дупкою, та посцяти так, що ніхто з нас не бачив його члена. Відлив й Анатоль. Мовчки й старанно, жодної краплини мимо. Ростик як майбутній свекор Нюши та й взагалі зразковий сусіда трохи помулявся, але січовий міхур диктував своє, тому після Анатоля посцяв і він. Це було важко, кульок перетворився на пику пана з величезними щьоками. «Ростику, як ви можете? Ви ж інтелігента дитина. Що ж ви робити, юначе?» «Він і є – інтелігентна дитина. Він не стіну обісцяв, а обережно, інтелігентно написяв в кульок». Захистила я колегу.

Ось і настав час звільнення! Щастя, втім, ми не відчували, тому що те, чого нам хотілося більш за все – ми вже зробили. «Куди це ви йдете?» Запитав Ростик, він ледь утримував кульок. Ми, тим часом, подалися до сходів. «А». Сказав Кирилло. «Ну... В мене теща без ніг лежить і взагалі, Елтон Джон – педік, ще слухати різних там...» Промовив Анатоль. Наталка цокотіла підборами вже десь знизу. «Па-па, до завтра». Попрощалася я. «А як же гостювати? А хто мені мозок трахав весь цей час?» Ростик обурювався. «Слухай, іншим разом, Елтон не сосиски, він не зіпсується, ок, старий?» Відповів Кирилло. «Па-па, завтра побачимося». Повторювала я, акцентуючи на слові «завтра», бо мені не хотілося думати про «сьогодні». Анатоль та Наталка зникли. «Я щось не зрозумів, ви що сцяти до мене йшли?» Продовжував обурюватися на сходинковій клітині Ростик. На вулиці сутініло, життя продовжувалося: Анатоль, як раніше, губився в чужих купюрах; ми з Ростиком розкладали по баняках чужу відповідальність; Кирилло палив на балконі, спостерігаючи за нерухомим майном, а також за Наталкою, що, як завжди, продавала сосиски.

Спливав важкий тиждень, роботи було, як завжи, валом, і діставала нас ця робота – важко уявити як саме, дні видавалися нелегкими, вже зарано сутініло, наближалася осінь. Але в наступну п`ятницю бездітний дитячий майданчик осиротів остаточно. Або нарешті відчув себе вільним.

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася в Києві, 17 червня 1973 року. Литовсько-грецького походження. Українську мову опанувала в 23 роки, коли почала працювати в Міністерстві юстиції України.

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска