Учасники

Автори / Мар’яна Максим’як / Настя

Коли Славцьо закохався в Настю, йому було вісімдесят. Здавалося б, яка там вже любов. Та ж дідо вже на ладан дише. Але де там! Славцьо не їв, не спав, тільки виходив до хвіртки, коли Настя попри його хату прямувала. Він опирався на старенький паркан і сумно проводив поглядом дівча.

І де б він міг подумати, що ота сусідська Настуня розіб’є його старече серце. А дівчисько кидало «добридень» і бігло собі далі. І як Славцьо тоді тішився…

Вже минуло десять років з того дня, як його дружина, Настуся, померла. Побивався він довго. Далі в серці рана помалу загоїлась, затягнулась. А якось на Різдво прийшли дітлахи до нього колядувати. Впустив до хати, почастував ласощами. А як глянув у сірі очі Насті — в серці щось забриніло, обірвалось. Такі ж очі були і в його Настусі. Від тоді забув Славцьо, що таке сон. Картав себе, бо ж вже не молодий, та нічого вдіяти не міг. Від тих дівочих очей ледь не збожеволів він.

Та ось наприкінці весни Настуня закінчила школу. Зібрали батьки доньку і поїхала та десь далеко в чуже місто. З того дня Славцьо почав марніти, хворіти часто. А далі — геть занепав дід. Відчував, що смерть уже близько, але боявся померти в самотності, не сказавши про свою любов юній Насті. І якось восени вийшов Славцьо на подвір’я, підійшов до хвіртки з надією побачити Настю. Стояв довго і аж раптом — йде дівчина.

— Насте, Настуню,- ледве вимовив дід.

Дівча зупинилось і запитливо глянуло в старечі очі.

— Насте,- голос його затремтів,- Настуню, як я тебе кохаю!

Дівчина, наче окам’яніла, а коли оговталась побігла геть від дідової хати.

А Славцьо стояв і плакав. Так потепліло йому на душі. І наче тягар якийсь скинув із плеч. Оглянувся — а довкола золота осінь порозсипала мільйони барвистих листків, сплела з тонкого мережива бабине літо і пустила його у вічний танок. Десь у саду гупали яблука і вітерець колихав пожовклі дерева.

Славцьо пошкандибав до хати. Вже перед самим порогом зупинився. Глянув ще раз на подвір’я, на стару яблуню. Посміхнувся й зачинив за собою двері. Назавжди. Йому тепер не страшно помирати. В самотності.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Вереснева. Врожаю-86 на Тернопільщині. Дещо сумна і лінива. Майбутній теолог і журналіст. Люблю слово — бавитись ним, слухати його, вивчати і просто мовчати словами. Авторка поетично-прозової збірки «Solo душі» (Львів, 2004).