Автори / Сергій Монахов / СЛУХАЧ ПВ (історія на дві чашки кави та цигарку)

Перша Чашка

Я став дуже худий через ці екзамени. А ще відростив довге волосся, бо не маю часу навідатись до перукарського салону. Тож вигляд у мене досить паскудний, як на людину, що хоче стати журналістом. Але мене більше тривожить майбутнє — це марево, в яке мені моторошно заглянути хоча б одним оком. Для багатьох людей у моїй групі майбутнє постає як щось радісне, тепле і світле. Я чітко бачу це в їхніх очах, тому мені ще гірше, ще паскудніше...

Учора в нас на Підготовчому Відділенні стався інцидент. Богуслав із Мартиновою видирали один одному волосся. Я ледве розняв їх, ще й собі заробив трохи синців, бо Мартинова і в мене впилася своїми пазурами. Саме пазурами, адже вона зовсім не нагадує людину, ба! скоріш якогось звіра чи ящера... Сталося це через те, що нас шестеро, а по конкурсу пройде лише двоє — заздрість, ненависть й люта відраза панують у нас на ПВ.

Минулої ночі дуже хотілося плакати. Я був наче якась сентиментальна діваха, наче якась фітілька! Але жодної краплини з мене так і не вийшло, скільки б не старався. Як добре жінкам! Поридала собі в куточку і все їй минулося. Така їхня вдача. Іноді я хочу стати дівчиною, хоча б тою ж Мартиновою, аби тільки поплакати, але потім спохвачуюсь, що рожати дітей то страшне, і залишаюсь чоловіком. Я дуже хвилююсь через те. В нас на ПВ дуже потужний жіночий запах, бо окрім мене, тільки Богуслав має собою чоловічу стать. Але і він вже пахне, як жінка. Боюсь, щоб і мене не захопив цей — ні не запах — сморід. Боюся почати смердіти жінками з ПВ, дурами!

Ще одна річ, яка мене непокоїть — встромлений в мою спину ніж. Я вже підходив до дзеркала і дивився: насправді його там нема, але ж я так чітко його відчуваю... Чий це ніж? А, може, це таке саме марево, як і моє майбутнє? Я не вбивця, і не виродок і зовсім не зла людина. А жаль, бо коли так, я б легко вирішив усі свої проблеми...

Поза усім є у ПВ і гарні сторони. От, наприклад, один викладач, звуть його Прищ Григорій Миколаєвич. Гарний дядька — вуса справжні, костюми носить та історію нам читає. Водиться, правда, за ним одне лихо, любить він гуморески писати. Ну, як-то Вишня чи хто ще... Тільки соромиться. Якщо вже і наважиться прочитати під кінець пари якогось анекдоту чи байку, то скаже, що то його друг написав або батько. Все те, що він пише — жахливе та несмішне. Але ми кожного разу робимо вигляд, що нам сподобалось й гучно аплодуємо. Прищ тоді червоніє, стає добрим і каже так, невпевнено: «Ну чого ви... це не мені аплодувати треба... Це моєму другові» і відпускає нас на десять хвилин раніше.

Взагалі ПВ — це майже той самий університет. Ті ж викладачі, ті ж предмети, ті ж година двадцять — лекція. Тільки стипендію не платять. Ну і, звичайно, це огидне відчуття, що ти, як останній довбойоб — єдиний, хто не вступив до Вузу з усього класу. Це, без сумніву, найгірше.

Іноді зустрічаєш когось із паралелі. Питаєшся про навчання — подобається чи ні? Що за дівчата? Чи багато задають додому? — і таке інше, а в тебе нічого не питають. Наче воно і не треба. Хоча ні, одне питання задають кожного разу й усі без виключення: «А ти як... жалкуєш, що не вступив?» Я не вбивця, і не виродок і зовсім не зла людина. А жаль, бо коли так, я б легко вирішив усі свої проблеми...

Отож кожного ранку я підриваюсь, як і усі справжні студенти, о шостій та чавгикаю на ПВ. Там відсиджую чотири, п’ять, шість пар — отримую оцінки й повертаюсь додому, приймаю лежаче положення, і вже ніхто не зрушить мене з місця. Так минають дні мого покарання. Покарання за те, що не вступив.

Загалом ходити туди жахливо. Але не по четвергах. Бо в ці дні маємо чотири пари української мови підряд. Це теж жахливо, але є в цих парах те, що мене дуже радує. Останнім часом навіть заважає спати.

Наталя Миколаївна.

Вона, власне, і читає нам українську мову. Їй десь тридцять (може, більше), але жодних проблем у спілкуванні з нами вона не має. Скоро в неї буде день народження, тож я визвався сходити за подарунком.

Справа в тому, що мені дуже подобається Наталя Миколаївна, і я хотів власними руками вибрати щось для неї. Я перебрав купу варіантів — від банальної рамки для фотографій до червоної білизни. Звісно, що це були невдалі варіанти. Я хотів зробити такий подарунок, щоб він тільки здавався колективним, щоб Наталя Миколаївна здогадалась, хто його купував. У безрезультатних пошуках я обійшов увесь центр й сусідні райони...

Вона звичайний викладач, та я не можу викинути її з голови. Окрім мови вона читає ще й літературу. Вона приїздить в Університет на таксі. Після пар вона завжди каже, що може когось підкинути до центра. Чому завжди туди — не знаю, але так ніхто жодного разу і не погодився.

Її груди не потребують, щоб їх підкреслювали, вдягаючи блузки-декольте, вони також не потребують, щоб їх скривали, вдягаючи тугого бюстгальтера. Піджак чи светр, майка чи сорочка — її груди в будь якому разі виглядають гарно та охайно. Звичайно, літа дають про себе знати. В неї можна іноді побачити декілька сріблястих волосів. В кутках очей та навколо рота з’явились легкі зморшки. Та це зовсім не те, про що ви подумали. Побачивши їх, ви б, нема сумнівів, крикнули: «О! Ці легкі зморшки!» А потім вони снились би вам увесь наступний тиждень. Такі оце в неї чарівні зморшки.

Зазвичай вона носить спідниці — справжню жіночу одежу, та якщо вже і вдягне брюки, то вони ще кращі за усі спідниці, що я тільки бачив. Вони бездоганно сидять по її фігурі. Вони так щільно прилягають до її тіла між ніг, що стає помітно як проступають силуети інтимних губ. Це зводить мене з розуму. Я шаленію на тих парах української мови.

Я нікому не розповідав про те, що відчуваю до Наталі Миколаївни. І не те, щоб я піклувався за реакцію людей, просто я не можу уявити собі, як буду з ким-небудь про це говорити. Як пояснити людині, що я покохав жінку на двадцять років старшу за мене? Марно й пробувати, тож вірте мені просто так. А priory, як полюбляє казати наш Прищ.

Я подивився на годинник. Часу залишалось небагато. З відчаю я вирішив завітати до книжкового. Знаю-знаю — книжка найкращий подарунок, та тільки не для жінки, але ж Наталя Миколаївна викладає літературу, а це все ж таки щось означає. Так чи інакше я пішов до театрального бульвару, й перед тим, як зайти до магазина, сів на лавочці, щоб покурити. В місті було свято — концерт на площі, палатки з дешевим пивом та купи людей (купи дебілів). Я звернув увагу на вивіску.

«Орфей».

Дивна назва для букіністичної лавки. Перед моїми очима сплили книжки, з котрих, варто їх відкрити, починають литися слащаві мелодії для арфи, чи на чому він там грав, а на обкладинці кожної з них у відвертій позі напівголий Орфеюшка плаче за Еврідикою. Вся ця міфологія ніколи не вмре. Ну, а книжковий я б назвав просто — «Буквоїд».

Що стосовно мене, то я посилено думав над подарунком. На певний час я навіть трошки забувся, так що якийсь урод у бандані (з виду десь клас десятий) вирішив підпалити мій черевик. Якби його дружки не почали ржати, він би свого добився. Я почув їхнє реготання та повернувся до дійсності — з розмаху тесанув йому ногою в живіт. Він закашлявся, та разом із своєю компанією чухнув куди подалі — всі вони були такі самі сопляки, як і він.

Розчавивши недопалок підошвою по асфальту, я зайшов до магазина. Увесь шум з вулиці разом зник, наче хтось швидко опустив фейдерок «volume» у самий низ доріжки. Тут грала музика з радіо. Довге й вузьке, як кішка, приміщення було майже пустим. Як, власне, і завжди. За касою сиділи дві продавщиці та балакали. У найвіддаленішому кінці дівчина з яскраво червоною сумкою листала глянцевий журнал.

Переді мною постала нова проблема: що саме купити? В мене не було жодних уявлень. Я йшов вздовж стелажів та розглядав сотні яскравих книжок. Від їх розмаїття пливло перед очима. Я зупинився, намагаючись пригадати, що саме подобається Наталі Миколаївні, та це було марно — вона дуже рідко розповідає про себе.

На вулиці пішов дощ. Одразу ж до нас почали заходити люди, слідуючи такій пропорційності: чим сильніший дощ — тим більше людей.

Я передивився, мабуть, десь із півсотні книжок, але так і не знайшов те, що треба. Наче потрібний мені роман — мушля на океанському пляжі. Нащо пишуть так багато книжок? Адже проста людина не прочитає навіть десятої частини того, що є. Розмаїття давно перестало бути позитивним явищем. Воно заважає. Як вичислити, котра книжка із тисяч варта до читання? Нема навіть часу, щоб над цим замислитись. Богуслав читає класику. Каже, тут не промахнешся — це речі перевірені часом й багатьма поколіннями. Наче можна навмацанки витягнути із серії типу «Классики и Современники» будь-яку книжку і почати читати, і бути впевненим, що сподобається. Я пробував таке робити. Я тикав пальцем і починав читати. Я рідко коли добирався сорокової сторінки.

З усіх досягнень я полюбляю мало — поміститься на одинокій полиці ледачого школяра. Люблю Селінджера, Лорку, Шекспіра, та тільки «Ромео і Джульєтту», Гумільова та Сент-Екзюпері... ну ще Маркєса. Звичайно, добре поміркувавши, я зможу пригадати ще когось, та за великим рахунком — це все. Все це прочитав би навіть ледачий школяр.

Але ж ці полчища книжок у магазинах? Чи є на світі черв, який здатен проковтнути їх усі, без винятку...

Кінцево заржавівши у своїх думках, я вирішив купувати яку-небудь збірку поетів-символістів. Тут було все, що треба, та кожний автор окремо, а я твердо вирішив брати збірку. Дощ посилювався.

Я обернувся та махнув рукою продавщиці.

— Мені потрібна збірка поетів-символістів. Будь-яких, головне, щоб збірка, — сказав я до неї, коли вона підійшла.

— Ні, нема.

— Отак відразу... Навіть не подивитесь?

— Ні... Точно нема.

Її хтось кликнув в іншому кінці зали. Вона розвернулась і вже почала туди йти, але я притримав її за плече.

— Важко запам’ятати усі книги. Може, ви забули?

— Ні, кажу вам, ні!

— Подивіться все ж таки у комп’ютері, будьте ласкаві...

Тут її обличчя стало схожим на невдалу яєчню. По краях булькали оті соплі, що буває не прожаряться добре, коли в тебе мало часу і треба кудись бігти.

— Кажу вам, такої збірки в нас нема!!!

Вона розвернулась і пішла, вихляючи керамічним задом, наче п’яний водій своєю вантажівкою по гірському серпантину під час потужної зливи. Кращого порівняння тут не вигадати, скільки не старайся.

Я вже було зібрався йти у книжковий навпроти, та хтось узяв мене за руку трохи вище зап’ястя — в тому місті, де кріплять електронні тонометри. Я обернувся. Це була дівчина, яка листала журнал, коли я тільки-но зайшов до магазина. Та, з червоною сумкою. Вона все ще тримала мене за руку. Її обличчя когось сильно мені нагадувало, та я не міг пригадати кого саме.

— Це подарунок чи для себе?

— Що?

— Збірка.

Вона все ж таки сильно когось мені нагадувала.

— Подарунок.

— Кому?

— Моїй... моїй вчительці.

Вона почала сміятись, та руку не відпустила.

— Що смішного?

— Чому якщо вчителька, то одразу книжка?

— До чого тут «одразу»? Зовсім необов’язково купувати саме книжку. Просто...

— Ти любиш її?

— ЗВИЧАЙНО, НІ!!!

Я подумав, що якби на зап’ясті і справді був би тонометр, то датчик пульсу в мить згорів би від перенапруги.

— Слухай, що тобі треба — кажи, та відпускай мою руку. Мені треба йти.

Вона замружилась та якось дивно мотнула головою. Потім, нічого не кажучи, різко пішла вздовж полиць й мене, звісно, потягла за собою. Зупинка була такою ж несподіваною як і старт. Вона нахилилась, запустила руку у другий ряд книжок й навмацанки витягла звідти одну.

— Ось те, що ти шукаєш, та якщо дійсно кохаєш свою вчительку, такий подарунок буде помилкою.

Вільною рукою я взяв збірку. За іншу вона досі мене тримала. Пух-пух-пух — ніяк не заспокоювався мій пульс.

— Чого це? Вона читає літературу в Університеті. Вона любить символістів...

— От як раз тому! Я впевнена, що в неї вдома, як мінімум, три таких збірки. Ще, може, з портретами є. Що буде значити для неї твоя? Нічого, а тобі треба показати свої відчуття, розумієш...

Вона, звичайно, мала рацію. Цю книжку я обрав од безвихідного становища. Та що їй з того? Я відчував, як спітніла моя рука у тому місці, де вона мене тримала. Люди дивились на нас, як на придурків.

— Ти можеш запропонувати щось конкретне.

Вона кивнула.

— Тільки спочатку обмовимось стосовно послуги з твого боку.

— Що?! Оце вже ні! ВСЕ. Дякую, що знайшла мені книгу — її я і куплю! Давай... удачі.

— Я вирвався і пішов до каси.

Ви праві — вона мене наздогнала і знову схопила за руку. Цього разу ще міцніше.

— Підемо разом на концерт, а потім до тебе. Будеш робити все, що забажаєш. Тільки у темряві. При світлі я соромлюсь.

Яка сором’язлива, га!

— Слухай, я вже обрав книгу. Дякую тобі... Я, мабуть, піду.

Але ж вона не відпускала.

— Я оберу книжку, яка натякне ї й на твої почуття.

— Може я і не хочу на щось натякати?

— Може, і не хочеш... Та мій варіант в сто разів кращий твоєї збірки.

— Що ти пропонуєш?

— Я не можу тобі сказати.

— Тобто я повинен купити за твоїм вибором певну книгу, але яку — ти мені не скажеш. Що це за фігня?!

— Її куплю я. Запакую і дам тобі. Звісно, ти даєш слово, що не розпакуєш раніше, ніж твоя вчителька...

— Чому я повинен на це погодитись?

— Тому що твій варіант, — вона кивнула на збірку в моїй руці, — то повна жопа. І ти це розумієш. Лише довірся мені, і зробиш їй приємне. Й взагалі — в тебе немає зонта, а на вулиці вже справжня злива. У мене є зонт і дуже великий, щоправда старенький, та це все ж таки краще, ніж до чортиків промокнути й захворіти. Ще один плюс: не забувай про вечір — все, що забажаєш. Я не жартувала...

Раніше я думав, що книжкові — то цілком безпечні місця.

— Добре. Тільки от що. По-перше: ти відпускаєш мою руку, а по-друге — після концерту розходимось... ОК?

— Ну, ми ще матимемо час це обсудити... Давай гроші.

Я дав їй гроші.

— Чекай мене на вулиці, я скоро.

Я вийшов із книжкового. Став ліворуч дверей.

Кругом дикими табунами носилась шалена молодь, час від часу сьорбаючи незавидний коктейль пива й дощу в своїх пластикових стаканчиках. У кавовому автоматі закінчилась кава. Двоє чудаків тягли в руках ванну. В ній було на пів-ліктя дощової води. Їм доводилось постійно перевертати її на бік, щоб вода з гучним сплеском розтікалась по тротуару.

Я стояв під козирком книжкового й думав про теплі й м’які груди Наталі Миколаївни. Не знаю, як там насправді, та я думав, що вони м’які та теплі. Також, я думав, що вони пахнуть хлібом — й гадки не маю, чому саме ним, але міркувати так було вельми приємно...

Хтось гучно скрикнув у паралельному світі — я почув це, злякався й поспішив вернуться назад, де по театральному бульвару текли все більші й більші потоки дощу.

Хто ця чудакувата дівчина? Я навіть не спитав її ім’я. Зазвичай я не даю гроші людям, адреса котрих мені невідома, а тут я не поцікавився навіть її іменем! У мене в руках був тільки її зонт, який навряд чи коштує стільки, скільки я дав їй на ту книгу. Яку книгу?..

Тут я вперше зрозумів, що справи в мене йдуть — гірше нікуди.

В руках у неї було щось, запаковане в яскраво-фіолетовий папір. Вона дала це мені, та забрала свій зонт.

— Як ти будеш мене звати?

— Як назвешся, так і буду...

Вона дуже правдоподібно замислилась й випалила, наче це дійсно — перше, що прийшло їй в голову:

— Голубка!

— А хто тоді я?.. Хм, мабуть, Пасхальний Заєць?! Так?

—Точно!

— Що «точно»?! Я не Пасхальний Заєць!!! Мене Ілля звуть, зрозуміло!

— Ні, ти — Пасхальний Заєць!

— Ні, я Ілля! І ти також назви своє ім’я...

— Голубка. Дивись...

Вона помахала руками й закивала головою, щоб бути схожою на голубку... Якби ми грали в «Крокодила», я сказав би, що це підстрілений горобець, та їй, здається, було на те байдуже.

— Нажаль в мене немає крих — я б тебе нагодував....

— Слухай, і справді хочу їсти. В мене лишилась решта — йдемо чогось візьмемо.

— Цікаво, з чиїх це грошей в тебе лишилась...

Та вона вже схопила мене за руку й потягла за собою — шукати їжу.

Голубка купила дві булочки з кунжутом, якусь закуску в пластиковому стакані й один помідор — я узяв ще цигарок та дешеве вино у картонному паці.

— Не називай мене ПАСХАЛЬНИМ ЗАЙЦЕМ!!!

— Хто тепер винен... Треба думати, перш ніж говорити.

Дощ трохи стих, але звертатись повністю поки ще не збирався. Усе небо було затягнуте тучами, дуже приємними на вигляд.

Ми сіли збоку від сцени на центральній площі. Досить далеко, щоб не мати до усього того, що діється прямого відношення, а лише спостерігати. Я скурив тільки половину цигарки, а Голубка розправилась вже з обома булочками, й вимазувала пальцем залишки своєї закуски. Помідор, як виявилось, вона купила для мене.

— В тебе щоки бліді — треба їсти більше червоного.

Я з’їв помідор та докурив цигарку.

На площі зібралась численна купа народу. Судячи з афіш на кожному стовпі — скоро мав з’явитися сам «Чиж» власною персоною. А поки що публіку розігрівали місцеві групи. В голові дзвеніло. Груди вібрували під натиском гучних басів. Ноги змокли. У моїй сумці була запакована якась книга. Гроші скінчились. Дівчина на ім’я Голубка стравила мені помідор, щоб мої щоки перестали бути блідими. Єдине, що мене досі радувало, так це «Чиж», який щоправда ніяк не з’являвся...

— І все ж таки... що там за книга, га?

Голубка єхидно посміхнулась й витерла руки салфеткою. Вона була не із тих, за ким хлопці бігають табунами. Чомусь я уявив собі, як вона пише на своїй пачці щось типу «Макс, 32-07-65», а потім викидає її геть разом із цигарками, так жодної і не скуривши.

Вона дістала зі своєї червоної сумки два целофанових пакети, й ми всілися на парапеті. Під стареньким зонтом ми, мабуть, виглядали, наче закохана парочка, що вирішила розбавити полинялі дні свого затухаючого роману походом в люди. Чесно кажучи, мені було байдуже, як ми виглядали зі сторони. Кругом було холодно та сиро, а від Голубки приємно віяло теплом і свіжими простинями, з яких вранці дуже довго не хочеться вилізати. С КАЙФОМ МАЗОХИСТА В РУКАХ РАЗБИРАЮ ПОСЛЕДНИЙ МОСТ — ПЫТАЮСЬ КАК-НИБУДЬ РАССКАЗАТЬ О… Спостерігаючи за Голубкою, я і не помітив, як з’явився «Чиж»...

— Ну, кажи нарешті... Що тебе вдарило закохатись у вчительку?

— Вона викладач.

— М-да... у викладача...

— Я не знаю. Правда, не знаю.

— Вона любить «Чижа»?

— Ми з нею про це не говорили.

— В неї гарна фігура?

— Гарна.

— А голос... який в неї голос?

— Приємний.

— Який це «приємний»?

— Я не знаю... на твій схожий.

— В неї хтось є?

— Чоловік.

— Хуйово.

— Хуйово...

— А діти?

— Дочка.

— І що ти плануєш робити?

— Нічого.

— Дощ посилюється.

— Тобі холодно?

— Ні.

— Це добре.

— Дякую.

— Що «дякую»?

— Га?

— Ти сказала «дякую» — за що?

— Не розумію, про що ти...

— Забудь.

— Добре.

Я відкрутив кришечку на паці з вином й зробив пів глотка.

— Знаєш, де б я хотіла жити?

— Де?

— В штаті Огайо.

— В штаті Огайо?

— Так.

— Чого?

— Бо це найбільш дощовий штат в Америці.

— А де він знаходиться?

— Там же, де і ріка Огайо.

— Що і ріка така є?

— Є...

— А мені здається, що найбільш дощовий штат, то Нєвада...

— Може, і Нєвада.

— Тож, де б ти хотіла жити?

— Не знаю.

— Добре.

Калюжа біля нас з кожною хвилиною ставала все більшою й темнішою.

Чи можливо якось любити усіх, без винятку, людей? Як Ісус, наприклад. Я думаю про це, коли дивлюсь на купу людей, яка зібралась на майдані цього вечора. Я намагаюсь розгледіти кожного. Нічого не виходить.

Я думаю про першого, кого бачу: як звуть цю людину? Скільки їй років? Де вона живе? Скільки разів за життя вона цілувалася? Де вона покупає булочки на сніданок? На якому боці любить спати? Що в неї болить? Знак зодіаку? Скільки грошей в її гаманці? Чого вона кричить? Чого мовчить? Чому сміється? Чому плаче? Чому прийшла сюди? Навіщо їй жити? Чи можу я її вбити? Чи може вона забрати життя в мене? Де вона народилась? Чи є в неї домівка? Чи любить вона піджарений хліб із томатною пастою до чаю? Які в неї панчохи? Куди вона йде? Чи побачу я її знову?

Голубка у трансі від концерту. Когось вона мені нагадує. Вона не може відірватися від сцени. А я чомусь дивлюсь на людей. Я намагаюсь зрозуміти, що відчував Ісус. Це дебільне заняття, але я нічого не можу з собою поробити.

— Іди, сину мій, покажи людям, як сильно я люблю їх.

Отож, я спускаюсь на землю. Що робити? Як би зробив Ісус? Куди пішов би, опинившись тут, на майдані, посеред концерту «Чижа»? Ці люди не голодні — годувати їх нема жодного сенсу. Ці люди здорові — скачуть, як гірські козли. Що я можу дати їм? Що їм потрібно?

В них свої Ісуси.

В них усе гаразд.

Усе добре.

«ОК!» — кажуть їм їх Ісуси.

Все це тупо. Я постійно нічого не можу зрозуміти із того, що діється навколо. Я завжди вмикаю. Мовчу. Я не розумію, що це твориться?! Що мені треба робити? Як себе вести? Га?

Кохати всіх? Всім посміхатися?

Чи вистачить звичайної людини на таке діло?

Розріжте її на шість мільярдів кусочків та подаруйте кожному — бідному індійському хлопчиську, вродливій норвезькій дівчині, товстому жирдяю з Вільнюса, малюку у памперсах і тому, хто ось-ось помре, кожному смілому і кожному боягузу, подаруйте кусочок усім людям — подаруйте і подивіться, що вони з ним зроблять...

Людей ще більше, ніж книжок в букіністичній лавці. Чи можна прочитати усіх людей?

Люди — це ті ж мушлі на океанському пляжі. Усі на одному, і усі самі по собі. Лежать та гріються вдень на сонці, а вночі мерзнуть від найменшого подиху зі сторони океану. Який сенс бігати по велетенському пляжу і кричати: давайте дружить!!! Який сенс бігати по пляжу голяка і кричати: я люблю людей!!! Який сенс? Адже люди — то лише мушлі...

Усіх книжок не прочитати. Усіх книжок не подержати в руках. Усіх книжок ніколи навіть в очі не побачити. Про всі книжки навіть не дізнатись, що вони є!

Можливо лише тримати в себе над столом невеличку полицю, як-то в ледачого школяра, і тільки.

Неможливо любити всіх людей. Хемінгуеєвська самотність — це міф, як і міфи про Геракла чи Навсікаю. Хемінгуей помер і тепер, мабуть, дуже щасливий. Буковскі давно натовк йому пику на ринзі, і це Буковскі пішов додому з «великосвітською тьолкою», це Буковскі встав наступного ранку й посміхнувся, так що ж заважає поступити так і мені?!

Бог є усюди, та це неправда. Він є в тобі, в кисні, яким ти дихаєш, він є в твоїй одежі і твоєму домі. Бог є всюди, куди тільки вистачає сил дотягнутися твоїм очам, всюди, куди тільки мають змогу дострибнути твої вуха. Та нема Бога там, де нема тебе — і нічого його там шукати!

Я розвертаюсь до Голубки. Беру її за плечі і цілую.

Її я бачу СВОЇМИ очима, а не очима оператора. Я відчуваю тепло ЇЇ тіла, і це ЇЇ зонт ховає нас від дощу. Це ЇЇ помідор я з’їв, щоб мої щоки перестали бути блідими. Чому ж я повинен думати про бідного індійського хлопчика, про вродливу норвезьку дівчину чи про товстого жирдяя з Вільнюса?! Чому я повинен розриватися на шість мільярдів кусочків, коли поруч — лише одна Голубка? Була б в мене жінка, я б усе одно взяв би цю шалену дівчину за плечі і поцілував...

В зубах у неї залишилось насіння кунжуту, тож я легенько злизую його, стараючись робити це непомітно. Вона тримає мене за руки, ніжно обхопивши зап’ястя там, де кріплять електронні тонометри. Вона майже не дихає та боїться відкрити очі.

У моїх грудях вперше за останній час з’являється ще щось окрім тютюну. Воно пульсує та розтікається по всьому тілу.

Раптом сильний порив вітру видирає в нас зонтик і несе його по галявині. Ми промокаємо до чортиків в лічені секунди, поки я наздоганяю його та вертаюсь назад. Я вже не можу просто взяти і поцілувати Голубку, а вона не може просто взяти мене за зап’ястя й припинити дихання, боячись підняти свої очі.

Тепер вона дивиться на мене так, що я мимоволі починаю нервово блимати очима, наче якийсь кретин.

— Ти дійсно кохаєш свою вчительку?

— Так.

Є безліч слів, але людина часом не може сказати нічого іншого, окрім безнадійного «Так»... Байдуже де і коли це відбувається — під час виборів, або коли нема презервативів.

Я біжу за нею, але втрачаю її в натовпі. Якийсь час ще майорить її червона сумка, та згодом і вона тане в нескінченному потоці людей.

Я мечусь в усі сторони, кричу: «Голубка!!! Голубка!!!», та це марно. Якась дівчина, надто п’яна, каже мені, що це вона Голубка, але я їй не вірю...

Друга Чашка

Сьогодні четвер. Завтра в Наталі Миколаївни день народження. Через десять хвилин я маю виходити з дому, щоб іти на ПВ. Сьогодні навчання буде у другу зміну. Це означає, що коли пари закінчаться, на вулиці вже буде темно. На ПВ в мене, без сумнівів, запитають, що я купив у подарунок? У мене два варіанти: перший — це розказати все, як було, другий — щось вигадати. Я сиджу на своєму ліжку. На столі лежить книга, але яка саме — мені невідомо, бо вона загорнута у фіолетовий папір, і я дав слово не здирати його раніше Наталі Миколаївни. Справи в мене паскудні.

Я приходжу на ПВ і кажу всім, що подарунок ще не куплено, але присягаюсь купити його сьогодні. Мені, начебто, вірять. Це добре.

Сьогодні в нас чотири пари української мови. Наталя Миколаївна гарна, як ніколи. На ній темно-червона блузка та вишукана сукня до колін. Мені здається, що зараз в неї ці дні, хоча це лише здогадки моєї хворої уяви.

Ми з Богуславом сидимо на останній парті і обмальовуємо її матюками. Попереду сидить Мартинова разом із Вєчною, далі — усі інші.

На перерві Богуслав відводить мене в сторону і питається:

— Що будеш робити з подарунком?

— Га?

— Де гроші візьмеш?

— В мене є гроші, ми ж скинулися... Чи ти забув?

— Годі тобі, я все розумію...

— Що ти розумієш?

— Що ти їх пропив. Ілля, хто-хто, а я тебе зрозумію. Не переживай.

— Так, — кажу, — ти мене розкусив. Не знаю, візьму, мабуть, в борг у когось, а може ограблю банк...

— В такому разі я з тобою.

— Дякую, чувак.

Ми тиснемо руки і йдемо на наступну пару.

За вікном досі не вщухає дощ. Він ллє і ллє другий день підряд. Це дуже незвично для нашої місцевості. Якщо я не дивлюсь на Наталю Миколаївну, то спостерігаю дощ. Він чарівний. Він приємно шумить, заповнюючи звуком пустоту життя, він навіює сон про те, що все буде гаразд. Треба лише поплакати, як-то він — і все минеться. Спостерігаючи його коси, що б’ють у вікно, мені стає легко всередині, спокійно за Всесвіт, і я майже засинаю, але Наталя Миколаївна помічає це і підіймає мене, щоб я розповів їй абетку через одну букву ззаду наперед. Це жахливо. Я починаю:

— Я... Ю...

Все. Далі я в’язну, мій язик заплітається. Наталя Миколаївна садить мене на місце і продовжує лекцію. Вона неперевершена. Чиста мрія.

На наступній перерві ми йдемо у їдальню. Стоїмо в черзі. Перед нами — Мартинова. Вся біда в тому, що вона гарна дівчина. Великі очі й високі пружні груди. Смугла шкіра. Я б завалив її прямо тут, на столах із їжею — і це було б щось шалене. Але по конкурсу до Вузу з усієї групи пройде лише двоє, тому ми повинні дертися за кожен шматок м’яса, зиркати один на одного, наче вовки, й боротися, боротися, боротися. Тому Мартинова — дура і шльондра. Тому ми з Богуславом розпускаємо про неї гидотні слухи, тому навіть не вітаємось при зустрічі. А жаль, бо якщо б навпаки...

В неї падає гаманець і вона нагинається його підібрати. В цей момент Богуслав встигає зробити смачний плювок у її тарілку з супом. Вона піднімається і нічого не помічає.

Ми беремо каву і пиріжки, сідаємо в кутку під телевізором. Через нелади з погодою, антена ледве-ледве знаходить сигнал. Тому зображення паскудне, та й звук шепелявить якось нервово і занозливо. Я б сказав — загрозливо.

Богуслав озирається і каже:

— Знаєш, Ілля, іноді мені здається, що ми справжні студенти. Дивись — ходимо в той самий універ...

— ...ті ж самі викладачі, ті ж предмети, але ні, Богуславе, то лише здається. Ми ледачі виродки. Скільки людей не поступило з твого випуску?

— Тільки я один.

— В мене так само. Отже, якщо хотів бути студентом, раніше треба було чухатись.

— Що ти хочеш цим сказати.

— Що ми виродки — от і усе. Ми мастурбуємо, а не сам-знаєш-що робимо!

— Добре, хай буде так.

...Почалась остання пара української мови на сьогодні. На вулиці вже стемніло. Через двогодинне відмінювання складених числівників потроху кружляло в голові. Наталя Миколаївна теж стомилася. Це було помітно з її осанки. Завжди вона — наче натягнута крупною здобиччю рибацька волосінь, а зараз видно, що вона втомилась. Я б із радістю зробив для неї масаж чи щось подібне (you understand me?). З великою радістю...

Раптом пригадалася Голубка. Де вона зараз? Чи думає вона про мене, чи забула? Як би нам з нею ще зустрітися, адже не залишилось ні телефону, ані адреси, ані справжнього ім’я... Тільки ще теплий спогад про поцілунок на залитому дощем майдані. Тільки ота книжка у фіолетовому папері... Боже, а якщо то грандіозний розіграш, і вона запакувала мені «Камасутру»!!! Що тоді буде? Жах...

На цей раз заснув Богуслав. Наталя Миколаївна змусила і його читати абетку — спочатку останню букву, потім першу, далі — передостанню, потім другу. І так далі. Богуслав замість цього почав рахувати цифри.

— Все, годі з вас. Сьогодні трошки зменшимо останню пару, бо деякі вже напівмертві... Домашнє ви маєте, тож до побачення... Когось підвезти до центра?

Не знаю, що трапилось в той момент, але я сказав:

— Мене, якщо можна...

Усі повернули свої тупі голови на мене. Я зніяковів і, мабуть, став червоний, наче мак. Або рак. (Коли зварений).

— Добре, Ілля... Може, ще хтось надумав...

Але всі промовчали. Наталя Миколаївна, здається, не надала моїй тупості особливої ваги. Що мені робити в центрі? — я й гадки не мав...

Богуслав якось дивно сказав мені наостанок: «бувай», і ось я вже в машині, поруч із Наталю Миколаївною на задньому сидінні... За кермом якийсь худий чолов’яга з обличчям радості і смутку одночасно. Такий собі Мартін Скорцезе.

Ми виїхали з університетського двору і рушили по проспекту. Зверху гупотів дощ. Від Наталі Миколаївни дивно пахло хлібом. Щоб це значило?

— Чого тобі треба в центрі?

Таке питання варто було очікувати.

— Треба де з ким зустрітися.

— Хм... В таку погоду краще сидіти дома. Або то якась гарна дівчина? Тоді я тебе розумію...

— Ні, то типу ділова зустріч.

— Ділова...

Водій перепитав, куди саме їхати.

Наталя Миколаївна йому відповіла.

— До речі, а тебе куди підвезти?

Я назвав те саме місце, про яке вона сказала водію. Наталя Миколаївна чомусь зовсім не здивувалась. Ми рухались далі.

— Взагалі... чим займаєшся окрім навчання? Хобі якесь...

— Байдарки... — збрехав я. Брехня — єдина мова, яку я знаю досконально.

— О, це добре. Розвиває плечі, груди...

— Так. Ви праві.

Далі ми їхали мовчки. Іноді позіхаючи, іноді зустрічаючись поглядами. Але мовчки.

Ось це місце.

Ми виходимо з машини, вона від’їжджає. Дощ вмить робить із мене маїсову кашу. Кажу:

— Дякую, що підвезли. Мені в ту сторону, — показую пальцем в якусь сторону, — дякую, бувайте.

— Стій, — каже, — де твій зонт?

— В мене нема...

— От тобі й на. Ходімо зайдеш до мене, я тобі позичу. Завтра повернеш.

— Ні, ні, що ви...

...Квартира в неї досить проста, але зі смаком. Немає всякого непотребу. Гарний підбір кольорів меблів і шпалер, гардин. Свіжий запах.

Це тепла домівка. Тут будь-де можна упасти і заснути.

— Скільки тобі цукру, — чується з кухні.

— Кажу ж вам, не треба, дякую за зонт... не треба непокоїтись, я вже піду...

...Чай досить смачний. Деякі люди вміють приготувати смачний чай. Їх дуже небагато. Треба вдало розрахувати пропорції — це головне. Якість самого чаю вже другорядний фактор...

...Вона лежить поруч.

Я переживаю дивні та змішані відчуття. З одного боку, мені дійсно гарно, адже я переспав з чарівною жінкою, про яку мріяв десь майже півроку. Мав сильний оргазм. З іншого — мені здається, що я був зґвалтований, або щось типу того... Наче мене використали.

Вона поцілувала мене у живіт, задравши вгору светра і сорочку. В мене підкосились ноги. Ми стояли посеред кухні. На столі були кружки з недопитим чаєм. Вона відчула, що мене повело, і ми сіли на підлогу.

Наталя Миколаївна.

Українська мова.

Чотири пари в день.

Жах.

— Якщо ти, звісно, хочеш?

— Хочу.

Я приникнув обличчям до її грудей. Вони дійсно пахнуть хлібом. Свіжим. Хочеться відкусити великого шматка. Намазати маслом. Шалені груди. Наче тебе лоскочуть безкраї поля пшениці, наче ти купаєшся в них, як у морі.

— Нічого не роби, добре? Просто насолоджуйся.

— Я кохаю вас.

Вона засміялась. Мені байдуже. Вона здерла мої штани. Потім труси. Охайно повісила все на стілець. Я сидів голим задом на холодному паркеті (хто кладе паркет на кухні?) і дивився як вона роздягається.

Вона була гола переді мною. Стояла навпроти.

Наталя Миколаївна.

Українська мова.

Чотири пари на день.

Жах.

Краса. Вона просто стояла навпроти мене, якось сентиментально замислившись, і нічого не робила. Я ж сидів у повній готовності. Дивився на неї. Раптом вона провела лівою рукою між своїх ніг — один раз, два, тричі. Потім сіла навпроти мене на п’яту точку і широко розкинула ноги. Я прийняв таку саму позу. Між нами було десь два-три метри. Вона почала пестити себе і дивилась на мене, нічого не кажучи. Її пальці стали мокрими.

Я взяв член у праву руку і вслід за нею почав рухатись вверх-вниз.

— Що це значить? — спитав я в неї, не залишаючи нашого заняття.

— Якщо не подобається, можеш іти додому.

— Ще чого...

Вона посміхнулась.

Її широко розведені ноги змушували ціпеніти від задоволення. В неї були гарні стопи. Без мозолів. Пальці рівні, не скручені тісним взуттям, як-то буває у всіх. Гарні нігті, не потріскані й рівно підстрижені. Загалом в неї було молоде тіло.

— Скільки вам років?

— Це некоректне питання.

Ми продовжували. Раптом я помітив на стіні фотографію.

— Хто це?

— Мій чоловік.

— Де він зараз?

— Не бійся, все добре.

— Не боюся...

Окрім того, що паркет був дуже холодний — все було пречудово. Ця кухня здавалася мені найкращим місцем на планеті. Іншою рукою я узяв мошонку і почав ритмічно її відтягувати. Наталі Миколаївні це сподобалось. Вона спитала:

— А в тебе хтось є?

— Ні...

Я згадав Голубку. Мені стало не по собі. Цікаво, що б було, якби тоді я сказав, що не кохаю свою вчительку? Може, тоді б зараз навпроти мене сиділа Голубка?

— Хоча є...

Наталя Миколаївна посміхнулась.

Українська мова.

Чотири пари на день.

Жах.

Чудово. А якщо це мені сниться? Що як я просто заснув на парі, коли дивився у вікно? Що як Наталя Миколаївна зараз не сидить гола навпроти, а стоїть вдягнена біля дошки та пояснює відмінювання числівників? Тоді краще проснутися. Хоча ні. Навіть, якщо це сон — він надто гарний, щоб його покидати.

— Якщо це сон, він надто гарний, щоб прокидатися.

— Це не сон.

Ми рухались в одному темпі. Між нами було декілька метрів.

— Наталя Миколаївна. Українська мова. Чотири пари на день. Жах. Чудово!

Раптом прийшов кінець. Я зірвався. Чудово... Крапля, що полетіла якомога далі від мене, впала за декілька сантиметрів від Наталі Миколаївни.

— Це неймовірно!

— Про що ви? — я ледве перевів дихання.

— Дивитись, як ви це робите.

Вона піднялась і, узявши носовичок, почала витирати мої сліди на паркеті.

— Це неймовірно!

— Що?

— Дивитись, як твоя оголена вчителька витирає носовичком паркет після тебе.

Наталя Миколаївна сором’язливо посміхнулась.

— Забудь поки, що я твоя вчителька, добре?

Я кивнув.

— Їдемо у кімнату, тут холодно.

Я встав поряд із нею. Знову відчув запах хліба. Наталя Миколаївна взяла мене однією рукою за член і повела за собою. Я відчував себе іграшкою, яку подарували дорослій тьоті, щоб вона розслабилась. Мені було приємно.

Ми зайшли у кімнату, і вона мене відпустила. Я тільки зараз помітив — яка вона маленька. Це було дивно. Вона присіла біля моїх ніг й узяла член своїми губами. Подивилась мені в очі. Цим ротом вона по четвергам вчить мене та інших, як правильно виголошувати українські слова. Кажуть, що досконало освоїти мову можливо лише спілкуючись з її носієм. Я цим і займався. Я вдосконалював свій прононс. Я злягався з носієм своєї рідної мови. Я був на вістрі розуміння української ідеї — ближчий до цього, ніж будь хто інший у цілому Всесвіті. Я проткнув усі кордони, дістав усіх темних куточків, куди ніхто і ніколи не добирався — я пройшов шлях від першого літопису до Андруховича. Я бачив оголену Марко Вовчок, але Леся мені сподобалась більше. Молода Леся з її болем. Чарівність. Я переказував українську абетку і з заду, і з переду. Я збирав із букв слова — декілька коротких, потім якесь довге слово, і знову декілька коротких. І так без кінця.

Чарівні губи Наталі Миколаївни були моїм спасінням серед тої безодні, в яку я впав, коли не вступив в універ. Вища освіта кинула мене без друзів, без стипендії, без діла на цілий рік. Цілий рік випав з мого життя. Я мусив товктись на ПВ. Я дивився вслід моїм однокласникам, які не звертали на мене уваги, які зробили крок у нове життя, яких узяло під крило міністерство-освіти-і-науки-україни. (Те саме крило, що змахнуло мене із площини життя на цілий рік). Які вважали Шевченка довбойобом, а Хвильового — фашистом. Які заплатили грошей, а в мене їх не було. Я думав, що пропав. Думав, що навіки залишусь ПеВешником. Але ці губи мене врятували.

Я відірвав її від члена і поцілував. Мене носило по тих жовтих полях, що в нас на прапорі, але котрих я жодного разу не бачив, я був вінцем хліборобської нації, її сином, принцом, гетьманом. Губи (завдяки котрим тисячі людей дізнались про мову, літературу, історію, про нас — українців) були моїми. Я жадібно кусав їх і впивався з відчаю. Вища освіта трахнула мене на вступних іспитах, тепер я мав нагоду відігратись.

Я нею скористався.

За вікном все ще тарабанив дощ. Кругом наче нічого і не відбувалось, але в мої голові бушувала справжня феєрія. Я був біля витоку того, що зветься українство. Це неможливо пояснити. Хіба що так:

Наталя Миколаївна.

Українська мова.

Чотири пари на день.

Жах!

Чудові вологі губи, м’який язик, котрий не зупинити. Язик, котрий знає, що треба зробити, аби правильно вимовити оте «ґ».

— Кажіть ґудзик.

— Що?

— Кажіть ґудзик!

— Ґудзик!

— Ще кажіть...

— Ґудзик.

Я перевернув її та поклав на живіт. Знайшов потрібне місце і увійшов. Тепло, мокро, чудово.

— Кажіть постійно...

— Ґудзик, ґудзик, ґудзик, ґудзик...

Я м’яв її тіло руками. Свого я не відчував.

— Ґудзик, ґудзик, ґудзик, ґудзик...

Чудові стегна, чудова шкіра, чудові руки, запашне волосся, плаский живіт, високі груди із двома твердими смарагдами, легкий пушок між ніг, янгольські губи, бездонні очі, пальці, шикарний зад, ікри, лікті, коліна, свіже дихання, вуха, носик, плечі, шия, ніздрі, нігті, щоки, клітор, ключиця, стопи, зуби, справжні білі зуби, язик, вії, брови, долоні, спина, біла бархатна спина, лопатки, лобок, погляд, подих, думки. Україна.

— Ґудзик, ґудзик, ґудзик, ґудзик...

Нарешті я зірвався. Вона також щось крякнула. Останній раз почулось напівживе: «Гу... дзи... к...» і ми впали безсилі. Настала тиша.

Вона лежить поруч.

За вікном досі тарахтить дощ. Усе моє тіло приємно ниє від втоми. Я погладжую її злегка по довгому волоссю. Вона колупається в моєму пупі. З нас можна писати картину «Інь та Янь». Все пречудово. Життя починається. Життя не зупинялось. Життя — це щось вічне. Щось варте.

— Тобі сподобалось?

— Ви чудові.

Раптом десь в коридорі стає чутно, як хтось відкриває замок і дзвенить ключами. Ми зриваємось з місця та починаємо реактивно вдягатись.

— Ти прийшов на приватні заняття! Зрозумів! Десять доларів — година! Засидівся через дощ! Зрозуміло!!!

Я киваю.

Хтось відкриває двері і вмикає світло.

Я встиг натягнути лише труси й штани до колін. Торс в мене голий. Наталя Миколаївна намагається запхати одну грудь, що вискочила, до бюстгальтера. Її труси десь на кухні.

Я дивлюсь на людину, що стоїть у дверях, і мені стає погано. Хочеться вистрибнути у вікно, пустити пулю в рота, випити отрую, зникнути кудись. Хочеться прокинутись. Блювати чи обісратись — байдуже. Померти. Я дивлюсь на зонт, що мені дала Наталя Миколаївна. Я вже бачив цей зонт.

— Здоров, Пасхальний Заєць, не думала, що зустріну тебе знову.

Я відводжу очі, наче мала дитина, яку журять. Мабуть, так і є.

— Привіт, Голубка.

Наталя Миколаївна дивиться на нас широким очима, і все ніяк не може запхати ту грудь на місце.

— Доцю, я не розумію, ви що знайомі?

Час для Цигарки

Наступного дня я віддаю Наталі Миколаївні подарунок і з жахом завмираю, коли вона починає розгортати своїми лагідними білими руками той самий фіолетовий папір — Три... Два... Один... Я роблю останній ковток повітря й тану.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народився у жовтні. Дніпропетровськ — моє рідне місто. Ніде не навчаюсь, ніде не працюю. Маю великі вуха і довгі пальці, як у відьом.