Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

MP3

Сергій Жадан Інстаграм (2014 р.) 3.19 Mb
Сергій Жадан Закачати альбом "Зброя пролетаріату" (2012 р.) (zip-альбом) 75.91 Mb
Сергій Жадан Зброя Пролетаріату (2012 р.) 7.51 Mb
Сергій Жадан Білі люди (feat Ю.Єфремов, А.Кириченко) 2013 р. 5.93 Mb
Сергій Жадан Боксери (разом із "Собаками у космосі", 2008 р.) 4.13 Mb
Сергій Жадан Радість - це те, що дається з боєм (Жадан & Бабкин & Состояние души) (live in Черчіль, 2012) 5.23 Mb
Потік Афіші Галереї MP3 Товари Статті Інформація

Автори / Сергій Жадан / It’s Not My President

Надмірність національної символіки завжди насторожує.

Потрібно час від часу повертатись до міст, які тобі подобаються. Паузи у стосунках із географією обов’язково призводять до наслідків небажаних і неочікуваних: скажімо, ти повертаєшся після тривалої перерви на знайомі тобі вулички і раптом помічаєш, що все змінилось, і змінилось до того ж далеко не в кращий бік. Саме так зазвичай і трапляється.

Що я пам’ятав про Нью-Йорк? Я пам’ятав, що у нью-йоркській підземці живуть щурі, а нью-йоркськими вулицями натомість снують дивні люди, яким я заздрив, оскільки, на відміну від мене, вони жили в цьому найчарівнішому і найпотворнішому з міст, були буремні, безтурботні й божевільні. Мені хотілося бути схожим на них, але мені бракувало чогось суттєвого, мабуть, саме Нью-Йорка. Я пам’ятав вузенькі будинки на Іст-Віллідж з надмірними, як на мене, заходами протипожежної безпеки, я пам’ятав винні лавки в Сохо, і навіть те, що на вулицях цього міста не вільно просто отак іти й пити вино, мене не надто турбувало — я знав, що моє вино мені завжди запакують у паперовову торбинку і жоден мудак не догребеться до мене і моїх громадянських прав. Я пам’ятав панків і педерастів, які мирно уживались на цих вуличках, пам’ятав скінів, які з ними усіма теж якось уживались, пам’ятав український та італійський райони на Мангетені, для мене вони не надто різнились, хоча це від незнання, як я собі тепер думаю. Але головне навіть не це. Головне, я весь час пам’ятав повітря Нью-Йорку — повітря зариганих парків і переповнених барів, свіжий весняний запах анаші і свободи, коли жоден з цих елементів не можна ані вилучити, ані замінити, можна хіба що ним — цим повітрям — дихати. Або не дихати взагалі.

Ну, і ось маєш, говорю я собі дев’ять років потому, знову потрапивши на вулички, про які так довго і так часто згадував; треба було частіше сюди приїжджати, треба було відслідковувати, бодай по телевізору, чим це місто жило і які зміни у ньому сталися. Безперечно, я багато разів чув від друзів і знайомих, що місто змінилось, ну, самі розумієте: 11 вересня, новий президент, війна — вся ця байда, замішана на політиці, пропаганді та іншому лайні. Ясна річ, що мова йшла не тільки і не стільки про візуальні зміни, хоча вони кидаються в очі відразу, я маю на увазі навіть не відсутність башт-близнюків Ворлд-трейд-центра, а насамперед ту кількість національних прапорів на вулицях колись вільного міста, котра якщо й не лякає, то принаймні напружує. Я не є космополітом, чого там, зі мною все нормально, але подібна любов до національної символіки мене, чесно кажучи, завжди насторожувала. Тому що якось так традиційно виходить, що якщо ти вже почав вивішувати на ґанку свого будинку національний прапор, то повір, що прапором тут не обмежиться — рано чи пізно ти почнеш вішати комуністів і агітаторів, причому на тому ж таки ґанку.

І бог з ними, з комуністами. Я загалом міг би списати все це на власну суб’єктивність: дійсно, звідки мені знати, що у них в головах, чому вони вивішують прапори і вибирають Буша, може, їм так зручніше, і, може, все не так погано, бо, за великим рахунком, місто лишилось таким саме божевільним, як і було, тому тішся з того, що в квартирі, в якій ти працюєш, свого часу бував Боб Марлі, а в клубі, в якому ти зараз бухаєш, виступали Секс Пістолзи, і що той трансвестит, з яким ти познайомився на вчорашньому концерті, міг знати Іггі Попа, тому що він тут узагалі всіх знає. Але так чи інакше, у розмовах з аборигенами, і ти не можеш не зауважити цього, постійно спливає цей розпач, п’яний розпач, я би так сказав, бо на тверезо вони про це говорити не хочуть, а ось піддадуть, розчуляться, так би мовити, і починають тобі нашіптувати, мовляв, все дуже погано, ти навіть не уявляєш, як все погано, це просто початки фашизму, такого тут ніколи не було. «Розумієш, — сказав мені під час однієї такої бесіди мій приятель Юліан, — я нещодавно зустрічався зі своєю давньою подругою, я її давно знаю, ми з дитинства з нею траву куримо, але тут я вперше відчув, що боюсь голосно говорити, що, говорячи про політику, мимоволі озираюсь навколо — чи ніхто не підслуховує. Вам добре, — вів далі він, — у вас була революція…» — «Ну, вона і у вас була, ця наша революція, — відповів я. — Подивись, у вас тут на кожному магазині як не помаранчева стрічка, так наклейка з нашим президентом».

Хоча я лукавив, звісно. Яка це революція. Революція не триває три місяці, революція, якщо це порядна революція, а сподіваюсь ми про таку говоримо, закінчується тоді, коли політики починають ділити свої портфелі, себто в нашому випадку — тижня за два, не більше. Все інше — профанація, і чимдалі, тим більш відкрита і неприхована, що називається, на лоха, коли починаються видоювання революційних дивідендів, влаштовується шоу-бізнес, лекції про революційні маси і концерти героїв помаранчевої революції. Очевидно, мене мали би тішити й розчулювати ці портрети нашого нового президента на Другій авеню чи афіші концертного туру нашого нового міністра культури по клубах і церквах старої-доброї діаспори, ну, але не знаю, — не тішать і не розчулюють. Та й як їм мене розчулити: адже я і в Україні фіг би коли пішов на концерт цього самого міністра, стань вона хоч прем’єр-міністром, ну, а вже тут, то хай краще буде Іггі Поп. Натомість мене і далі, як і дев’ять років тому, а тепер особливо, розчулює одна невеличка вуличка, між Другою і Третьою авеню, такий собі анархістський парадайз, двісті метрів андерґраундових магазинів, де просто на вітрині, незважаючи на весь політичний тиск і реакцію, висить футболка з портретом Буша і написом «Це не мій президент». Так ось — це, ясна річ, не моя справа, може, я чогось не тямлю в політиці й політкоректності, але вивісити в вітрині свого магазину таку футболку є, як на мене, чимось набагато пристойнішим, аніж вивішувати національний прапор. Незалежно від того, про якого саме президента йдеться.

Сергій Жадан, газета «Столичные новости»

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb

 

Коментарi

20 березня 2007

Таки люблю.

20 березня 2007

Ой, не тут.

20 березня 2007

А, ну от, прочитав і люблю уже тут. Тільки не Васю, а Жадана.

12 травня 2007

Через це ми ніколи і не станемо "нормальною" нацією, доки ненависть і напис "це не мій президент" шануватиметься більше, ніж повага до самих себе і свого обранця.

у понеділок о 21:27

товариші, політика -- це така *хвора жінка*, яку краще за все навіть не намагатися розуміти)) що б ми чи ці піндоси не обрали, ми все одно програємо, навіть якщо нам буде здаватися, що на руках в нас джокер...з наколотими апельсинчиками))

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска