Учасники

Автори / Сергій Жадан / Паспорт моряка

1

З середини березня зима зовсім відійшла і на побережжя почали накочуватись теплі тумани. Вночі повітря було темне й прозоре, як миті пляшки зеленого скла, але ближче до ранку з моря підіймався туман, заповнюючи собою порожні пірси. На кілька годин частина Криму зникала в густому вологому повітрі. Туман був настільки важким, що чути було, як він розпадається на краплі. Першими в місті прокидались пияки й торговці городиною. Вони вибиралися з ліжок, натягали на себе свій надійний чоловічий одяг – турецькі джинси, пом’яті піджаки й розбиті шкіряні черевики, шукали свої сигарети, виходили на кухню, пили кип’ячену воду з чайників, відчиняли вікна і впускали туман до своїх теплих зі сну помешкань. Мокре повітря швидко наповнювало кімнати, осідаючи на весь цей усталений побут сорокарічних чоловіків – на шкірянки, запасні частини до автомобілів і підвішені до стелі старі велосипедні колеса, котрі печально обертались на протязі, ніби флюгери. На вулицях було порожньо, лише пси грілись коло винних підвалів та книжкових магазинів, охороняючи запилені полиці з портвейнами та прилавки зі старою поезією. Десь коло шостої торговці викочували на вулиці візки з товаром і тягли їх на ринки. Дехто зупинявся просто на перехрестях і лишався розкладати свій товар. За ними виходили робітники, прибиральники і просто випадкові проститутки, котрі блукали містом, намагаючись потрапити до власних помешкань, помилялись адресами, не пізнавали вулиць, заходили до чужих будинків, вітались із незнайомими тінями, що легко зникали в темряві, відлунюючи кроками на мокрій бруківці. З барів із гральними автоматами викидали останніх нічних відвідувачів, ті безтурботно підіймались і тяглися до своїх нір, забуваючи всі нічні програші й пригоди. Потрапляли додому, будячи дітей і дружин, тягались загальними коридорами, заходили до шаф із одягом, укладалися спати в старих, пожовтілих від часу і любові ваннах, били посуд із підробленого кришталю, різали вени тупими бритвами, пили чай – густий і солодкий, наче туман із моря, читали минулорічні жіночі журнали, вмикали радіо і слухали прогноз погоди, не вірячи в усі ці твердження про можливі повені, землетруси та швидке наближення літа. Після цього на вулицю вибігали діти і мчали до шкіл, лишаючи в тумані довгі глибокі коридори.

О восьмій відчинялись перші крамнички. Сонні продавщиці знімали засуви, відмикали навісні замки і впускали до магазинів вуличних псів, ті забігали всередину і вкладалися під полицями з консервованою кукурудзою та золотою цибулею, лежали, тепло дихаючи і нагріваючи своїм диханням вогкі магазини. Продавщиці підіймали жалюзі на вікнах, приміщення освітлювались першим сонячним промінням і наповнювались жахливою радісною музикою, що її зазвичай крутять на коротких хвилях. Незабаром привозили свіжий хліб і молоко, вантажники весело перемовлялись між собою, пси підводили голови й недовірливо оглядали чоловіків, котрі заносили з вулиці ще гарячий хліб. Потому до магазинів заходили літні жінки, купували хліб і консерви, непомітно вислизали на вулицю й повертались до своїх домівок. Туман підіймався вгору і сонце прогрівало дахи. Стіни будинків і листя винограду волого набухали, як випрана білизна. Вздовж побережжя стояли напівпорожні санаторії, їдальні, тяглись порожні парки, корпуси піонерських таборів, мертва весняна територія, давно не ремонтовані будинки з казенними меблями і важкими, начиненими жиром та солодом холодильниками, котрі вночі важко здригались, будячи мешканців потойбічними звуками. Безкінечні паркани між деревами, сторожа на пропускних пунктах, плющ на цегляній кладці стін, сонячний пил на мертвих пам’ятниках, напівстерті написи, котрі збереглися ще з сімдесятих – березневі курорти, мов нічні вокзали, жили спогадами про кращі часи, про крикливі натовпи, в березні все це викликає легку ностальгію і ненав’язливу відразу, затягнуті дощем і просушені сонцем покинуті міста, населення яких виїхало, лишивши по собі безліч особистих речей, на які час від часу тепер натрапляли охоронці та квартирні злодії. Вікна більшості будинків були прочинені, і маючи бажання можна було розгледіти меблі, зібрані по всьому місту і принесені сюди, килими на стінах, старі програвачі й транзистори – речі, здебільшого, були випадковими й не пасували до всіх цих килимів, через що кімнати нагадували камери схову. Більшість кімнат винаймались улітку і стояли порожньо цілу зиму. Навесні господарі чистили їх, провітрювали ковдри та подушки, виганяючи з них мертвий зимовий дух, дух помешкання, в якому ніхто не жив кілька місяців, відмивали підлогу, знаходячи під ліжками листи, телефонні картки й зужиті презервативи, так би мовити, сліди чужої пристрасті й чужого болю.

О десятій відкривались аптеки, коло яких уже товклись пияки, вони боязко ступали до порожніх лунких приміщень і дещо знічено розглядали строкаті й кольорові листівки, барвисті пігулки, золоті наливки й сиропи, запашні порошки та коштовні мазі, з острахом і повагою озирали хромоване залізо медичного приладдя, стерильне начиння, за допомогою якого повертають до життя тих, хто не надто впевнено в ньому тримається, читали по літерах назви химерних засобів від безсоння та безсмертя, із подивом дивились на всі ці порошки кохання, які потрібно було втирати в ясна, уважно підступались до полиць зі шприцами та скальпелями, недовірливо зиркали на гори китайських презервативів, заздрісно мружили очі на весь цей кольоровий фармакологічний пересит, проте замовляли як правило по два флакони медичного спирту, і полегшено видихнувши з грудей усю цю несамовиту фармакологію, виходили на свіже повітря.

До обіду берегом снували поодинокі мешканці санаторіїв, загублені й самотні перебіжчики, які прибували щодня, тікаючи від безкінечної березневої сльоти, що заливала східноєвропейські долини та межиріччя на північ від кримських перешийків. Застуджена публіка, по двоє, по троє вони блукали вздовж порожніх, як зимові стадіони, пляжів, розглядаючи суховантажі, котрі повзли в бік Севастополя, блукали парковими доріжками, сиділи на теплому камінні, читаючи кримінальні романи, і стаючи зазвичай на бік поганих хлопців.

На обід вони всі розповзались, повертались до своїх непротоплених гнізд, до кімнат із холодними, як мертві серця, телевізорами, вибирались до їдалень, вітались зі знайомими і починали свої безкінечні розмови про погоду та здоров’я, вірніше – про відсутність і того й іншого. В місті робітники зі складів та будівництв теж призупиняли роботу, діставали весь свій алкоголь, всі боєприпаси, розкладали все це на дерев’яних лавах, підставляючи сонцю татуйовані плечі й переповідаючи історії про бізнес, жінок та кримінал, інакше кажучи – історії з власного життя. Коло кіосків із вином збиралась постійна публіка, займала кращі місця біля столиків, і спостерігала як свіже сонце повільно дрейфує на захід. Все має відбуватись розмірено і послідовно, перш за все – розпивання алкогольних напоїв.

Ближче до вечора бари наповнювались підлітками, вони з’їжджались на мопедах і старих радянських автомобілях, пили вино й слухали музичні автомати, після шостої до барів набивались робітники з будівництв, заповзали пияки, вірніше ті з них, хто ще був здатен заповзти, заходили відставні полковники з санаторіїв, самотні жінки й покинуті домогосподарки, нетверезі циганки та обдурені студентки, на вулицях темніло і в барах запалювались перші золоті вогні, приглушені тютюновим димом. Крамниці поступово зачинялись, хоча до ночі ще можна було купити алкоголь і хліб, сонце освітлювало поверхню води, червоні відблиски спалахували у вікнах мансард і кімнат до винаймання, тіні густішали, мов чорнило, і пам’ятник Леніну, схожому на молодого бітника, в зеленому піжонському піджаку та вузьких штанях фасону кінця 50-тих, так ось пам’ятник Леніну западав у тінь, біля нього збирались школярі й слухали музику з мобільних телефонів. По десятій вечора на тісних вуличках, в центрі, лунали веселі п’яні вигуки і нервові зітхання тих, хто вирушав додому, не в змозі продовжувати це безкінечне святкування, цей день усіх потопельників, які підпливали до берегів їхнього містечка й стояли на піщаному морському дні, притоптуючи набухлими від води черевиками в такт музиці з мобільних телефонів. Ближче до півночі всі заводились і атмосфера була просякнута пристрастю, вином та небезпекою. В одному з барів починалася бійка – підлітки заводились із молдаванами з приводу музичного автомата, вони довго не могли поділити що їм усім слухати, хоча і ті й інші хотіли слухати печальні тюремні пісні, але в кожного з них були свої улюблені печальні тюремні пісні, і тоді хтось перший ліз до музичного автомата поза чергою і починалась бійка. Молдавани були старшими, тому спершу перевага була на їхньому боці, вони викидали місцевих на вулицю, відганяючи їх від бару, проте на вулиці на допомогу підліткам приходили їхні старші брати, пияки, безробітні й випадкові перехожі, зблискувало бите скло, гриміла перша вітрина, підлітки діставали фінські ножі й свято сягало апогею. Нічне повітря сушило горлянки і тверезило голови, об які бились пляшки з портвейном, молдавани відступали в бічні вулички, виносили поранених і розчинялись у паркових алеях. На виклик приїжджала міліція і розганяла тих, хто залишився. Розігнавши всіх, міліціонери заходили до бару й допивали все, що залишилось після молдаван, слухаючи печальні тюремні пісні. Слухаючи і не перебиваючи.

В нічній тиші озивались птахи, в ліхтарному світлі тьмяніли згустки крові, під пам’ятником Леніну сиділи підлітки і витирали рукавами криваві шмарклі. Чистили ножі, закачували до телефонів нові печальні тюремні мелодії і дивилися в бік моря – туди, де була тиша, туман і темрява, себто не було нічого.

2

Спочатку вони думали пограбувати кіоск із тютюном. Довго ходили навколо, принюхувались. Але в одного з них, Боді, була алергія на тютюн, йому відразу ж стало погано і кіоск залишили в спокої. Приятель Боді, Вєтал, після цього з другом не розмовляв, хоча в душі тішився, що все так обернулось, оскільки жоден із них не курив, і навіщо їм був потрібен цей кіоск ніхто не знав. Друзі саме закінчували школу, були невиправними романтиками і лузерами, алкоголь їм не продавали і жінкам вони не подобались. В принципі, чоловікам також. Нікому вони не подобались. І ось одного разу в себе на районі, на харківському передмісті, їм трапився п’яний комерсант, котрий мирно спав на лавці під салоном гральних автоматів. Друзі тут таки вирішили його бомбонути, скажімо, забрати мобільник. В комерсанта їх виявилось три, тож вони всі три й забрали. На ранок мобільники почали дзвонити. Друзі розгубились, прийшли на радіоринок і майже за безцінь скинули перші два, лишивши третій про всяк випадок у себе. Бодя панікував, кричав що їх тепер напевне будуть шукати, й пропонував кудись урити, скажімо, в Крим, до моря. На виручені з продажу телефонів гроші вони взяли дві плацкарти і того ж вечора вирвались із міста в темне й солодке невідоме. Вночі їм снились бойові кораблі. На постіль грошей їм не вистачило.

Доїхавши до Алупки, вони зійшли з автобуса й пішли дивитись місто. Довго фотографувались під зеленого кольору пам’ятником Леніну, котрого Вєтал через штани в обтяжку спочатку не пізнав і довго переконував Бодю, що це який-небудь місцевий тип. Купили чіпсів. На цьому гроші закінчились. Приятелі вийшли до моря, всілись на каміння, і стали розглядати білі, ніби вагонна постіль, небеса, слухаючи мелодії з мобільного телефону. Був березень і життя видавалось безкінечним і солодким, як безкоштовна карамель. Можна було влаштуватись матросами на один із суховантажів, ходити під яким-небудь екзотичним прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки й мати справжній паспорт моряка – перепустку до найтемніших і найсолодших брам, заходити в чорні гарячі порти, заливатись алкоголем і спати з веселими безвідмовними китаянками, провозити в шлунках контрабанду й торгувати краденим одягом, носити фальшиве золото й водитись із найбільшими негідниками та відчайдухами в місті, якщо лише такі знайдуться. Можна було бовтатись у солоних, мов сльози, водах Червоного моря, тягатись уздовж ефіопських берегів, харчуючись лише рибою та анашею, переїздити з міста до міста, тертись між галасливою портовою публікою, пити з мічманами й корабельними лікарями, співати з убивцями й збоченцями, полювати на акул, драконів і хижих підступних восьминогів. Можна було вибирати з життя найкращі та найсмачніші шматки, починати все спочатку і ні від кого не залежати, мчати наосліп крізь морські марева, пробиватись крізь хвилі, терпіти спрагу та голод, вмерзати в кригу й горіти на повільному пекучому вогні, щоби зрештою дістатись до місця призначення, де на тебе завжди чекають слава, пошана й солодка безумна любов. Головне зараз не подавитись чіпсами.

Під вечір голодні приятелі повернулись до пам’ятника Леніну, щоби продати останній мобільник. З ними розговорився чорношкірий підліток, старший за них на пару років, який вигулював під пам’ятником свого боксера і назвався Габріелем, сказав, що грошей у нього немає, але є кімната, в якій зараз ніхто не живе, і тому він може здати її на кілька днів. В обмін на телефон, ясна річ. Друзі на якусь мить завагались, але всього лише на мить. В кімнаті з меблів було ліжко, вони завалились у нього, не скидаючи одягу, й безтурботно проспали майже до обіду.

Вранці Бодя знайшов під ліжком старі шахи. З шахами в руках вони і зашли до санаторію міністерства оборони, знайшли там на лавках пару підтоптаних полковників і запропонували зіграти. Виграли двадцять доларів та пачку сигарет, і пішли купувати чіпси. І ось в магазині вони підійшли до ефектної жінки в чорному, котра стояла коло прилавка, розглядаючи пляшки з мадерою, і попросили купити їм пива, жінка ретельно оглянула їх, з голови до ніг, взяла вина і запросила до себе. Жила вона в тому таки санаторії міністерства оборони, була офіцерською вдовою, і носила чорну сукню з глибокими вирізами, на пальцях мала золоті перстені, на шиї важкі прикраси, була ретельно фарбованою, дещо розгубленою і мрійливо дивилася в бік моря. Друзі сиділи поруч із нею за столом, не знали куди подіти руки, нервували й пітніли. Вдова запропонувала відкоркувати вино, спочатку за діло взявся Бодя, вино вислизало йому з рук, пляшку забрав Вєтал, але теж марно, вдова лише махнула рукою, і дістала звідкись із серванту недопиту горілку. Друзі випили і з ходу сп’яніли. Жінка багато палила, розпитувала їх про школу, і розповідала про особисте життя.

Сказала, що її чоловік був бойовим офіцером, що з дитинства вона мріяла вийти заміж за бойового офіцера, ви не знаєте що таке флот, говорила, цей жар, цей прихований вогонь, ці офіцерські родини, вона закинула ногу на ногу і друзі встигли помітити її темно-червону білизну, ці довгі очікування, зустрічі й пристрасть, клятви й прощання, жінка нахилилась і друзям аж дух забило від того, що вони побачили, потім довгі місяці на самоті, очікування вістей, млость нерозділеної жаги, знаєте що це таке? Друзі кивали головами. Жінка розповідала їм про підводні човни, про порожні казарми, солоні бризки й сонячні переливи, казала, що приїжджає тепер щороку до Криму, навесні, коли нікого немає, і згадує все, що було з нею доброго.

Друзі теж навперебій почали розповідати чорній вдові про життя, говорили, аби вона не думала, що вони зовсім нічого не розуміють, що в свої шістнадцять вони неодноразово випробовували долю на міцність, що на їхньому рахунку десять пограбованих тютюнових кіосків, і сотні крадених мобільних телефонів, що вони знають справжню ціну любові й вірності, і що мерехкий солодкий світ криміналу навчив їх ставитись до жінок жорстоко, але справедливо. Після цього Бодя на мить втратив координацію і звалився зі стільця, а Вєтал побіг ригати в душ. Але жінка дістала ще горілки і їхня некваплива дружня розмова потекла далі, і друзі марно намагались відкрити вино, доки не розбили пляшку, і палили дамські папіроси, і співали разом із жінкою піратських пісень, як справжні морські вовки, валяючись в її теплому ліжку, що пахло парфумами, пудрою та самотністю. До півночі вони встигли трішки протверезіти й почали потроху збиратись, сказали, що мають іти. Що ж, сказала жінка, ідіть, але в принципі можете і лишитись, додала вона і вийшла на балкон, підставляючи нічному повітрю своє досить таки доглянуте шістдесятирічне тіло, з теплою м’якою шкірою, з усіма його вигинами й опуклостями, з одягом та білизною. І вітер плутався в її густій перуці, і кораблі сигналили їй із рейду, і вартові віддавали салют, охороняючи брами й вежі, і космонавти, пролітаючи в південному небі, посилали їй привіт через штучні супутники.

А друзі в цей час вирішували, хто з них має лишитись. Бодя наполягав, що лишитись має він, оскільки це він її зняв, ще там – у магазині. Вєтал не погоджувався і стверджував, що лишитись має він, оскільки саме він розбив щойно пляшку вина. Бодя хитрував і заявляв, що просто засинає і немає жодних сил кудись іти, натомість Вєтал вдавався до шантажу й погрожував усе тут обригати. Врешті, друзі кинулись бити один одного, перевертаючи стільці й громлячи широкі тарілки з емблемами міністерства оборони, жінка впівока спостерігала за ними з балкона, згадуючи, коли ж ось так востаннє хтось за неї змагався. Суперники натомість зовсім виснажились, сиділи на підлозі, важко віддихуючись і витираючи сльози. Першим не витримав Вєтал, йому знову стало погано, він вискочив у чорну ніч, вислизнув за прохідну і розчинився в пальмах, посилаючи прокляття всьому жіночому роду й нетривкій чоловічій дружбі. А Бодя залишився, і те, що з ним сталось тієї ночі заслуговує на окрему оповідь.

Ближче до ранку печальний обриганий Вєтал наткнувся посеред вулиці на їхнього нового чорношкірого приятеля. Той був на італійському мопеді й запропонував їхати з ним до Ялти, аби збути анашу, отриману від молдаванів, оскільки, пояснив, потребує напарника для підстрахування. Вєтал одягнув шолом, усівся на мопед і вони помчали, розлякуючи по дорозі чайок і кажанів, і вже під Ялтою в’їхали в туман, який огорнув їх теплом, свіжістю й гіркотою.

3

Молдавани жили на автобазі, серед снігів, туманів та поламаних «Ікарусів». Автобаза знаходилась на узгір’ї, внизу лежало тепле, беззахисне місто, за ним гостро зблискувала морська поверхня, а вгорі над їхніми молдавськими головами нависав хребет. Вони приїхали на початку червня, бригадою в десять чоловік, їх найняв товстий дивакуватий генерал, котрий будував собі дачу на території лікарні, і поселив на автобазі в гаражах. Закінчити вони мали до жовтня й спочатку все йшло досить непогано – бригада працювала злагоджено, молдавани поводились тихо та благочестиво. Але вже в серпні почались проблеми – генерала прихопила служба безпеки і молдавани залишились сиротами. Приїхала генеральська донька і сказала почекати, доки все залагодиться. Молдавани вирішили чекати. Але працювати більше не хотіли. Пекучими серпневими ранками вони вибирались із гаражів, розвалювались на старих скатах і гріли свої худі тіла. Під вечір, коли спека спадала, засилали когось одного в долину, до людей, за алкоголем та їжею. Потім довго не спали, дивлячись портативний телевізор, під зоряним небом і колючими гірськими хребцями. Плавати не вміли, тому до моря не виходили. Більше того, оскільки документи їхні лишились у генерала, на очі зайвий раз намагались не траплятись. Наприкінці серпня знову з’явилась генеральська донька, сказала, що в тата знайшли другий паспорт, і заплатила частину боргу. Молдавани, в котрих паспортів тепер не було взагалі, не знали добра це новина чи погана, тому вирішили й далі чекати. Але до роботи на всяк випадок не повертались. У вересні прийшла пора врожаїв. За лісом, котрий обступав гаражі, у видолинку молдавани ще в червні натрапили на сонячні плантації, на котрих раніше, за совка, очевидно росли виноградники. Плантації належали якійсь київській агрофірмі, котра викупила їх ще в дев’яностих і щороку вперто засаджувала сухі, мов китайський сніданок, кримські землі картоплею, кукурудзою та іншою корисною, проте безнадійною городиною. Останні роки фірма збанкрутувала і про виноградники просто забули. Вони заростали дикою коноплею, яка стрімко тяглась угору під теплим і турботливим субтропічним сонцем. Молдавани вже другий місяць ласо озирали конопляні угіддя, і лише й чекали, коли прийде вересень, а з ним – благословенна пора врожаю. У вересні конопля, що називається, заколосилась. Молдавани надовго забрідали в теплі й духмяні насадження, розтирали в руках стигле листя і мрійливо обнюхували свої чорні від мазуту і зелені від коноплі пальці. Потому повертались із повними кишенями, падали на старі скати й до ночі курили, дивлячись на згасаюче море та рахуючи штучні супутники. На тих таки скатах вони й засинали і спали аж до обіду наступного дня. Одяг їхній пропах стиглою сонячною коноплею, конопляні зерна забивались їм до кишень, шкарпеток та ніздрів. Зранку прилітали важкі вересневі бджоли, сідали на їхню темно-коричневу пересушену часом шкіру і прямо з них збирали пилок. Прудконогі павуки плели свої сіті в їхніх кишенях, а божі корівки залізали їм до черевиків, аби знайти там затінок, спокій і забуття.

Весь урожай молдавани збирати не поспішали, справедливо вважаючи, що він і так належиться їм, і що навряд чи комусь спаде на думку гнати комбайн у гори, аби накосити коровам на зиму канабісу. Аж якось удень, відійшовши від учорашнього і розраховуючи на прийдешнє, вони прийшли на плантацію і побачили там чужинців, котрі радісно оббивали нічийні кущі. Були це растамани з Красноярська, які другий тиждень намагались вибратись до якогось залізничного вокзалу, без грошей, документів і шансів на успіх, і випадково натрапили на незаймані землі. Між молдаванами і растаманами з Красноярська виникла коротка сутичка, внаслідок якої растаманам було завдано поразки і вони змушені були відступити в гори. Спочатку вони хотіли здати молдаван правоохоронним органам, аби ті прихопили нахабних бесарабців, але своєчасно зрозуміли, що разом із бесарабцями, правоохоронні органи скоріш за все прихоплять і весь урожай. Молдавани теж не наважились здати растаманів міліції, а самі вони повертатись до Красноярська, схоже, не збирались. Склалась патова ситуація. Молдавани вирішили красноярців на поле не пускати і влаштували цілодобові чергування. Вночі вони прикочували з бази чорні автомобільні скати, підпалювали їх, і в світлі палаючої гуми охороняли своє добро. Над їхніми головами, серед чорної, як та ж таки гума, ночі, голодним блиском сяяли очі растаманів, котрі не наважувались підійти поближче і з безпечної відстані жадібно оглядали стиглі пагони. На третю ніч недосипу і перекуру молдавани пішли на компроміс – дозволили растаманам набити повні наплічники коноплі, але після цього ті мали відразу ж забратись звідси, бажано безпосередньо до Красноярська. Растаманам двічі повторювати не довелось, вони швидко запакувались і плекаючи неабиякі надії щодо власного растафаріанського майбутнього, спустились в долину. Тут їх і накрили правоохоронні органи. Разом із їхніми наплічниками. Після короткого але інтенсивного допиту растамани розкололись і здали місце знаходження плантації. А ось самих молдаван, до їх честі, не здали. Міліція приїхала на плантації з косами, сержанти скинули портупеї і почалася косовиця. З лісу за кожним помахом коси сторожко спостерігали знедолені й розчаровані молдавани. За пару тижнів погода вкінець зіпсувалась і почались дощі.

В жовтні в СІЗО помер генерал. Лікарі констатували смерть від сердечної недостатності й довго замащували три кульові отвори в генеральському черепі. Молдавани дивились похорони по телевізору й пили одеколон за упокій генеральської душі. Наприкінці жовтня приїхала генеральська донька, сказала, що татові рахунки ще й досі заморожені, тому доведеться почекати до весни, а з весни можна буде знову братись за роботу, оскільки, як мовиться в давньому молдавському прислів’ї, робота, вона не вовк, і доки рахунки не розморозять оплачувати її ніхто не збирається. Молдавани вирішили, що додому їм їхати особливого понту немає, і краще вже зимувати тут. Заодно і на дорогу тратитись не доведеться. І залишились на автобазі. Без роботи і повноцінного спілкування вони зовсім здичавіли, в місті їх боялись і відпускали їм крупи та макарони в борг. Один із молдаванів одружився в місті з циганкою, з якою познайомився на автобусній зупинці, і від’їхав разом із нею в невідомому напрямку, навіть не повідомивши товаришів. Ще один прибився до татарів і навіть хотів прийняти іслам. Працював у підпільному цеху з виготовлення кави і до земляків повертатись не збирався. Третій здійснив крадіжку в місті, зламавши двері аптеки і набивши кишені якимись імпортними препаратами від застуди, котрі у взаємодії з колою давали галюциногенний ефект. Наступного дня потрапив до лікарні з сильним розладом шлунку, очевидно від коли, тиждень провалявся в палаті, звідки його й було депортовано до осінньої непривітної Молдови. Решта молдаван на якийсь час затихли і жили на території автобази, як семеро гномів, нікому особливо не заважаючи, здаючи на металолом усе, що їм вдавалось знайти, й торгуючи в місті рештками зібраного восени канабісу. Зима видалась теплою і дощовою, вдосвіта вони виходили з гаражів, розпалювали багаття, грілись навколо нього й дивились на море, котре тьмяніло внизу чорним важким сріблом.

Спустившись у місто, вони сиділи в барі, пили кріплені вина й слухали музичний автомат. Час від часу влаштовували бійки з місцевими. Кидались у бій, підтримуючи один одного, а коли місцевих було надто багато, швидко відступали тісними вуличками, що тяглись угору, несучи на плечах поранених товаришів. Підіймались до себе на автобазу, сідали коло телевізора й дивились усе підряд – ток-шоу, новини, навіть рекламні блоки. Але коли починався футбол, телевізор вимикали взагалі, оскільки не знали за кого їм тут, у цих горах, вболівати.

4

В Ялті вони зупинилися в татарських кварталах. Були це кілька багатоповерхових будинків, захоплених татарами. Влада вже кілька років намагалась їх звідти виселити, але татари тримались дружною комуною і всі напади відбивали. Чорношкірий Габріель провів Вєтала якимись закутками, вони зайшли з чорного входу і опинились у насиченій темрявою та запахами проймі будинку. Габріель впевнено йшов попереду, підіймаючись угору темними сходами, заходив до помешкань, які не зачинялись із середини, де на підлозі спали десятки дорослих і дітей, прослизав у квартирні сутінки, звідкись із бічних дверей, із комірчин і сортирів виникали підозрілі типи, тиснули Габріелю руки, вони про щось перемовлялись, і Габріель біг далі, на горішні поверхи. В помешканнях майже не було меблів, на підлозі були постелені килими, ковдри, військові шинелі, мешканці були сонні й насторожені, жінки спали в кольорових майках і яскравих панчохах, чоловіки обмотували шиї хустками і шаликами, всі вітали Габріеля, заварювали густий чай із трав, діставали якісь східні солодощі й сире м’ясо, совали Габріелю в долоні м’яті купюри, цигарки й телефонні картки, брали від нього товар і знову вкладались спати, пірнали під ковдри й шинелі, натягували на голови старі покривала й прапори, вимикали нічники й помешкання знову западали в тишу і сон. Габріель виходив із під’їзду й біг до сусіднього будинку, вітаючись на сходах із випадковими мешканцями, що вже встигли прокинутись, забігав до ранкових кімнат, переступав через сонних чоловіків, залізав у ліжка до жінок, будив їх тихими словами і доторками, жінки йому тішились, чоловіки його не помічали. Потому вони знову сіли на мопед і довго петляли передмістями Ялти, врешті зупинились коло приватного будинку, обнесеного шиферною огорожею, і якийсь час намагались потрапити всередину. Врешті їх пустили, вони пройшли подвір’ям, яким бігали дві божевільного вигляду вівчарки і зайшли до будинку. Там було якесь дивне поселення, жили десятка зо два химерних сектантів, переважно жінок, схожі були на повій, яких звільнили за невиконання плану, хоча чим вони займались насправді, було не зрозуміло. Жінки спали разом, теж на підлозі, харчувались у великій кімнаті, були тихі й негаласливі. На Габріеля особливої уваги не звертали, як він не намагався. Взявши від нього те, що він привіз, вони тут таки виштовхали їх обох за поріг і затягли якоїсь дивної пісні, що схожа була на американський гімн, якби його співали ісламісти.

Маємо заїхати ще в одне місце, сказав Габріель, заводячи мопеда. І повіз його до останніх на сьогодні клієнтів. Були це підпільні підприємці, які влаштували в домашніх умовах цех із виробництва кави. Закуповували у великих кількостях дешеву сировину, цукор і сухі вершки, мали звідкись фірмові етикетки, так що зовні товар виглядав привабливо і його охоче брали на гуртових базах. Каву підприємці мололи просто бетономішалками, в цеху стояли дві новенькі бетономішалки, спеціально придбані для розширення виробництва, туди засипали кавові зерна, ну а далі робота кипіла і статки росли. В день на цьому дивному алхімічному підприємстві виготовлялось до тонни нормальної кави. Вєтал дивився на бетономішалки з захватом, відразу ж узявся допомогати донькам господаря, тягав мішки з цукром і пересипав готову кавову суміш жовтою дитячою лопаткою. Підприємці запросили їх залишитись на обідню перерву, самі підпільні алхіміки виявились вегетаріанцями, їли виключно салати і довго заварювали чифір. Каву вони не пили, можливо тому, що знали, як тяжко вона виготовляється. Увечері задоволений Габріель зібрався з силами і вони поїхали назад, оминаючи по дорозі всі пастки та небезпеки.

Повернувшись додому, знайшли в барі молдаван і підсіли до їхньої компанії. Молдавани отримали свої гроші і на радощах почали купувати все, що можна було випити. За якийсь час завелись із місцевими, почали викидати їх на вулицю, разом зі стільцями. В бійці хтось із місцевих дав Вєталу портвейном по голові, Вєтал покотився вулицею і заповз назад до бару, забився під лавку і так-сяк перебинтував рану футболкою з Іггі Попом. За якийсь час до бару забіг наряд і почав нишпорити в пошуках правопорушників. Витягли з-під лави пораненого Вєтала. Отримавши першу медичну допомогу і по нирках, Вєтал розповів усе як було, сержанти заштовхали його до машини й поїхали за вказаними адресами шукати інших учасників цієї плутаної історії.

5

Зранку все було дивним і легким, нічні страхи й утома відступили, Бодя вибрався до причалу й довго рахував кораблі, що пропливали з Севастополя. Все, що з ним сталось, все що він зараз відчував, і що йому лише світило під цими сонячними холодними небесами, видавалось йому дивним і неправдоподібним, чимось таким, у що він легко вірив і від чого не хотів відмовлятись. Мужніх чоловіків очікує довге життя, веселі жінки й легке похмілля. Особливо якщо ти не боїшся зануритись у цей примарний і прекрасний світ, який лише і чекав на тебе, готуючи безліч випробувань та нагород. І коли ти долаєш перепони й проходиш випробування, він відкриває тобі свої брами і вручає паспорт моряка, з яким ти можеш зійти на будь-якій станції і перетнути будь-який кордон. Світ іскриться від сонця й моря, весело вистрілює, ніби петарда, освітлюючи небо золотими червоними вогнями, і ти в цьому світі – справжній покидьок, веселий сучий син, із паспортом моряка в кишені, і в тебе попереду ще є ціле життя, аби тягатись гамірними, теплими кримськими містечками, зупиняючись у мотелях та притонах, займатись підпільним бізнесом, спокушати печальних дорослих жінок, котрі навчать тебе невимовно солодких речей, перетинати море, сходити в далеких чужих портах, носити найкращі костюми, танцювати з найкрасивішими дівчатами, не боятись старості, не сумувати за дитинством, і мати справжніх надійних друзів, перед якими можна було б усім цим похвалитись. Бодя стрьомався, що все так вийшло з Вєталом, він давно й кінцево пробачив тому й нічні плачі, і п’яні соплі, і всю його дитячу безпорадність – друзі повинні триматись один за одного, Бодя тепер відчував відповідальність за приятеля, і навіть деяку тривогу, і легку зневагу також, але головне – йому хотілось розповісти про все, що з ним трапилось!

Увечері він не витримав і пішов додому, вже підходячи, побачив біля будинку міліцію, відразу ж відступив у тінь, але було пізно – хтось із сержантів його помітив, і кинувся слідом, Бодя перестрибнув через огорожу, проскочив чиїмось подвір’ям, вивалився на паралельну вуличку і скотився сходами вниз, там пробіг квартал, завернув за ріг, минув кіоски, спустився ще одними сходами, перескочив через ще одну огорожу і опинився в санаторії міністерства оборони. Пройшов повз адміністративні будівлі, ховаючись за пальмами, обігнув їдальню і зайшов до кінозалу. В темному залі сиділи кілька старшого віку чоловіків і дивились старе радянське кіно. Бодя сів у перший ряд. За кілька хвилин у двері зазирнули два сержанти, зігнувшись, аби не заважати глядачам, пройшли до Боді, і вже хотіли виводити його на вулицю, але той пошепки попросив, мовляв, давайте додивимось, тут хвилин десять лишилось, найцікавіше, сержанти подивились на екран і погодились, тільки гляди, сказали, спробуєш тікати – ногу зламаємо, й сіли дивитись, хвилюючись і переживаючи за головного героя.

Радянське кіно завжди дарувало надію, лишало ілюзію, що навіть у цьому недосконалому світі не все так погано, що варто поборотись за місце під сонцем, і не слід опускати рук, що все буде так, як ти сам захочеш, слід лише мати любов і терпіння. Сміливі чоловіки й красиві жінки не зважали на сумнівні обставини, прориваючись уперед, так ніби цих обставин зовсім не існувало, не маючи жодних страхів і сумнівів, невпевненості й смутку.

Ах, як усе могло скластить, як усе могло зростись, вони могли сидіти зараз десь на вуличці, під чорним небом, пити солодку міцну мадеру, курити сигарети, випускаючи в промерзле вечірнє повітря щемкий тютюновий дим, будуючи плани на майбутнє, малюючи в своїй уяві карколомні пригоди й неймовірні прибутки, котрі приходять разом із досвідом, і він би ділився з приятелем вином і фісташками, останньою тягою і найпотаємнішими секретами, викладаючи все, що в нього було в кишенях та на душі, розповідаючи йому, як найкраще розбагатіти, і як найшвидше спустити зароблене, як отримати візи й пройти митний контроль, як вона підійшла до нього і почала роздягати, як він невміло опирався, але швидко вчився, як вона скинула свою сукню і перуку, і які втомлені й глибокі були в неї очі, навіть без контактних лінз, що вона з ним робила, що вона йому розповідала, як вона це робила, як вона кінчала, врешті-решт, і як знеможено заснула, і він не знав, що йому робити далі, пробував і собі заснути, але кожного разу будився від стукоту власного серця.

За голосами кіногероїв чути було шум моря, так ніби камера не показувала чогось головного, що відбувалось за кадром, і можна було лише здогадуватись, які небезпеки та випробування чекають на головних героїв, здавалося, варто їм лише розслабитись і на них відразу ж накинуться монстри й покручі, котрі весь час живуть зовсім поруч, духи і демони, дракони й чудовиська, акули й восьминоги – жваві, радісні й безтурботні, кольору корейської моркви.

Додав Art-Vertep 05 листопада 2008

Про автора

Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb