Автори / Юрій Фоменко / Француз
Красивою в молоді роки була баба Ганна; темноволоса смуглява дівка дивиться з фото кінця сорокових років. Молодість припала на війну — тяжка праця, переховування від відправки до Германії. Нелегка доля спіткала людей в той час, а особливо молодих дівчат. Виконували за відсутності чоловіків всю тяжку роботу, вирішували всі проблеми.
Перше кохання Ганни прийшло, коли вигнали німців і стояла на постої в їх селі французька ескадрилья підрозділу «Нормандія-Неман». Без тями вона закохалась в молодого авіатора Мішеля. Та недовгим виявилося її щастя, бо не повернувся з бойового завдання Мішель. Довго Ганна ходила до земляного летовища, дивилася на горизонт, сподівалась, плакала, чекала, аж поки не знялася ескадрилья і полетіла на нове місце. Згодом народився в Ганни синок, назвала вона його в честь свого діда Петром. В сільраді записали його як Петро Михайлович, батьком написали Михайла за національністю француз. Коли отримував Петро Михайлович паспорт, із ідейних міркувань записали йому в графі «національність» — теж француз.
Старалася Ганна вивести сина в люди, закінчив він технікум. Прийшов працювати в рідне село, був завфермою, потім керівником відділом колгоспу. Одружився, раділа Ганна, що доля не обминула її сина.
В кінці 60-років народила Петрові жінка Валентина двійню, двох
темноволосих хлоців-козаків. Гуляло село, гриміли бубон і гармошка — два сини! Привіз Петро Михайлович жінку з пологового будинку — радіє дітям, купати нікому не доручає, тільки сам. Ну, а про бабу Ганну і говорити нічого, її щасливе лице було світліше самого сонця, немов років з десять скинула.
Одного дня, взявши горілки та закуски, пішов молодий батько до сільради зареєструвати дітей. Головою був шкільний товариш Степан, з яким було що згадати і про що поговорити. Посиділи, випили, згадали, зареєстрували хлопців.
Росли козаки, з захопленням вчили по історії війну 1812 року, французьку революцію та події Великої Вітчизняної. Росли, як всі — із синяками і ґулями, працювали дома і в полі, на току і на фермі, — як усі ми в той час.
Пройшло 16 років і пішов Петро Михайлович до незмінного голови сільради Степана, щоб записати дітей на отримання паспорта. Посиділи, випили, згадали молодість. Взяв Степан бланки та питає: Михайло, а яку національність писати хлопцям?
Пиши, Степан, «французи», бо дід їх француз — світла йому пам'ять, я француз — дай Бог мені здоров'я. Налили, випили за французів, за їх революцію, за «Нормандію-Неман»...
Прийшли з району до сільради новенькі паспорти і з'явилося вже друге покоління односельців французів.
Славні хлопці Олег та Ігор у дядька Петра і тітки Валентини, гордість баби Ганни. Вчаться хлопці в інституті, один на зоотехніка, а другий на ветеринара, а в селі баба Ганна дівчат їм приглядає.
Та ось «перебудова» в радянській країні, перші відкриті візити іноземних делегацій в нашу країну. До сільськогосподарського інституту прибула делегація фермерів Франції.
В розмові з ними декан розповів, що на факультеті є два студенти-французи , з якими фермери виявили інтерес зустрітися.
Один з цих фермерів, на ім'я Жан, виявився дуже схожим на батька Петра, і Олег і Ігор зразу це помітили. Через перекладача розказали вони йому історію своєї бабусі, показали фото батька і згадали, що є в селі у баби Ганни фото військового льотчика Мішеля.
Повезли хлопці цього дядька Жана та його перекладача до села в гості. Зустріч була несподіваною і дивною; принесла баба Ганна фото Мішеля, а Жан таке ж витяг зі своїх документів... Батько приголомшено мовчав, а потім радів, що у нього з'явився брат. Вони розповідали на різних мовах щось один одному, цілувались, обіймались, піднімали один за одного і за рідню тости. Баба Ганна і тітка Валентина носили на стіл все найкраще. Виявилось, що у Мішеля була законна жінка, від якої родився Жан, а Ганна — то фронтове кохання, та чомусь ніхто не лаяв проворного парубка Мішеля, а тільки раділи зустрічі.
Дядько Жан виявився фермером, він тримав з півсотні корів та трішки землі. Можливо, Мішель передав з генами дітям любов до зоотехнії. Прийшов час прощатися, поїхав до Франції Жан.
Через деякий час прийшло запрошення хлопцям Олегу та Ігорю продовжити навчання у Франції. А через декілька років на постійне місце проживання поїхали до дітей дядько Петро і тітка Валентина.
Останньою їхала до Франції баба Ганна, проводжало її все село. Як не шкодувала баба Ганна за своїми горщиками та господарством, ставком та гаєм, а перехрестилася й поїхала за дітьми.
Регулярно голова сільради Степан Гнатович отримував листи з далекої Франції до нього і земляків, читали їх на ґанку сільради всією громадою. В тих листах — і про чудеса прогресу в Франції, і туга за рідними односельцями, селом. Справно відповідав на листи Степан Гнатович, писав про події в селі — в кого яке господарство, що сіяли і що косили, чиї діти побралися і хто де вчиться. А в далекій Франції перечитували ті аркуші, а особливо часто їх перечитувала баба Ганна. Отак запис в паспорті національності зіграв свою роль у долі цілої сім'ї.
Додав Одаліска 27 листопада 2007
Про автора
Коли я народився була осінь. Жовтий лист падав на мокру землю. Запах осінніх трав лиш злегка нагадував їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.
