Автори / Остап Сливинський / Вулкан і дзеркальце
* *
Не слово, лише закритий склад: катастрофічний, останній,
що гасить світло на палубі. Як нічия мантра,
як мертвий порт із застояною водою.
Один голосний, два пом’якшені приголосні.
Це я, я.
(Безіменне)
Нагріті дошки пахнуть, як тісто, а я
не можу завершити своєї роботи,
не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою
навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної
планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному
ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло,
і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок,
вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом
і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, –
ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у
безіменне.
Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз
вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, –
ясна у світлі кухонного вікна, над яким
щойно прошуміла моя ріка.
Зонґ
Світло неспокійне, як шерсть на вітрі
– кінець лютого, полудень, –
і багато облич над великим
аркушем снігу: лише їх уявив, а вони тут як тут –
ряд змерзлих Місяців, цілком невидних, якби
не відбите сяйво. Тугі хлопці купують жетони і
прикурюють від одного вогню – як
непотрібні маятники, приєднані
до скрипучої шестерні. Закіптюжена і швидка
флотилія на тлі сухопутних батьків.
Не створених за жодним образом, за нічиєю подобою,
– знаю – між однакових дерев
їх водить блискучий король.
Вулкан
Я запізнювався, а коли нарешті прибув, не міг говорити,
оглух, як заткнута пробоїна, лише метушився,
передавав мішки й відра, повні води,
бачив, як у високості іскриться попіл, помітив кільканадцять пар крил
над казаном вогнистого супу,
і всміхався, як випущений на чотири вітри, і тулився
щокою до дна, нарешті остаточно самотній.
Знаю, луна довго битиметься тут після нас.
Бездомному ніч – як зім’ята постіль, що всіяна світляками.
Дзеркальце
Поки ти дивишся в дзеркальце, на моєму плечі пустує
шкоринка світла.
Найвищий час замовляти таксі, перед нами ще ціле захаращене місто, а я
чую, як вітер підступає з іншого боку і відчиняє кватирку,
за якою – вогні й олені у зжовклих паперових лісах, що пахнуть пригодою,
лікарняна палата, де я лічив дні до закінчення чверті і тріумфального виходу
з білості просто у зелень, повз ще блідіших за мене ровесників, а ти
– ти, уяви – приходила сюди майже щодня, і я бачив тебе
серед гілля за вікном, у глибокій перспективі палати, і навіть
крізь прикриті повіки ти виловлювала мене сонячним зайчиком, то був твій підпис,
я знав, я не міг помилитися.
Я тут побуду ще трохи – ти вважай, що мене нема.
Адам
Старий, а впійманий у дитячий сак!
На п’ятій тисячі років прокинутися з розмальованою вві сні
лисиною!
Хто я? Розгублений дідуган у костюмі фавна. І діти
хапають мене за руки, щоб провести крізь діру в огорожі
до саду,
де сторожем – мій бородатий приятель юності.
Урвище неба, будь милостивим до моїх незміцнілих крилець.
Ноче, відкрий мені м’яку печерку, дню, буди виткі рослини,
проклади світлом мою плутану дорогу.
Затамувавши подих, я пролітаю під бездиханними деревами.
Дмаа, Адма, Адам, Адам.
Адам ІІ
По той бік скла – безлюдні ігри води, і ніхто не бачить
моїх застережних знаків,
є лише він один – палець, що танцює
на шибці вікна, відкритого з темряви в темряву:
Дмаа, Адма, Адам, Адам.
Додав Art-Vertep 14 червня 2010
Про автора
Поет, перекладач, есеїст, мандрівник. Народився 1978 р. Автор поетичних книжок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004).
