Автори / Оксана Романюк / Демократія не можлива в бідній країні?

Я дуже люблю з друзями гуляти вулицями нашого міста. Нещодавно, завітавши на головну площу міста, я зі здивуванням озирнулася навкруги. Добре знайомі вулиці здавалися чужими і нагадували картинки з дитячих казок. З усіх боків лунали пісні та суворі і могутні голоси, які були схожими на голос страшного Карабаса- Барабаса з відомого мультику. Величезна площа була розмальована усіма кольорами райдуги. Блакитні та зелені кульки, помаранчеві прапорці та рожеві палатки нагадували карнавальну ходу. Ні у кого з прохожих ця імпровізована вистава не викликала зацікавлення та інтересу, нікого не дивував цей величезний кольоровий натовп, бо всі розуміли — в країні вибори.

А мені чомусь стало смішно і трохи образливо за нашу країну. Дивлячись на цей карнавальний натовп, я бачила не людей, а маріонеток, які рухалися і вимовляли потрібні слова за помахом чарівної грошової палички своїх високопосадових власників. Ця так звана боротьба за демократію перетворилася на довготривалу театральну виставу, що матиме антракт та, схоже, поки що не буде мати закінчення.

Почалося все це рік тому, коли українці несподівано відкрили в собі патріотизм, прагнення до свободи і справедливості і стали на захист демократії та своїх прав. Перші мітинги, протести і палатки викликали море нових емоцій, відстоювати свою точку зору виходили на вулиці багатьох міст та сіл сотні тисяч людей. Перемога у помаранчевій революції здавалося б повинна була поставити всі крапки над і та , врешті, припинити нескінчені мітинги та демонстрації. Емоції трохи вщухли , прийшли звичайні робочі будні. І тут стало зрозуміло, що самим патріотизмом і справедливістю ситим не будеш, що чекати змін у майбутньому не доводиться, бо їсти хочеться саме зараз. А тут на порозі вже й інші вибори. І знов плакати, протести, збори. Політики сваряться одне з одним при кожній нагоді, обливаючи опонентів брудом і провокуючи їх на схожу відповідь. Вони нагадують сварливих бабусь на базарі, що ніяк не дійдуть згоди у тому, чия хата пишніша і гарніша. Політика усюди. Телевізійні програми, реклама, газети — суцільні обіцянки політичних лідерів. Але декому все ж таки пощастило. У передвиборчі тижні не залишилися голодними сотні студентів, які отримували невеличку винагороду за помахи прапорцем «потрібного кольору».

Дивлячись на цю комедію з виборами, я починаю думати про демократію, як про щось кумедне і жартівливе. Здається, що політикам, а слідом за ними і всім нам дуже сподобалося «гратися» у свободу слова і демократичне суспільство і що ця гра не закінчиться ніколи.

Особисто я, щиро жалкую, що спроба «помаранчевих» підняти наш народ і згуртувати у боротьбі за демократію закінчилися такою довготривалою виставою.

Звичайно, я ще у тому віці, коли людина не дуже тямить у політиці, але мені здається, що наш народ не готовий був чекати так довго, що люди сподівалися на швидкий розвиток і миттєві зміни. Не готовий тому, що не маємо ми витримки і здатності чекати, тому, що швидко змінюємо свою точку зору і йдемо за тими, хто хоча б обіцяє нам хліб з маслом, а то й з червоною рибкою. Як казав колись Маркс, історія спочатку відбувається як трагедія, а потім виглядає як фарс. І те, що відбувалося рік тому на майдані — це дійсно була справжня велика та оптимістична трагедія, а те, що ми бачимо зараз, — дешевий балаган.

На жаль, демократія у нас перетворилася на галас та безкоштовні шоу — програми на площах міста, бо свобода слова і право вибору, як виявилося, не приносять грошей, а відстоювати свою точку зору до кінця не так вже й легко, а більшість із нас до цього по — справжньому просто не готові. До того ж, виявилося, що до довготривалої боротьби за свої ідеї не готові не лише пересічні громадяни, але й лідери, що повели за собою народ. Зараз вони сваряться між собою і хочуть отримати владу за всяку ціну, тож складається враження, що навряд чи хтось із них дійсно піклується про народ і його долю.

І все ж я — оптиміст. Я вірю в те, що українці зрозуміють одну велику істину: «Свобода — безцінна. Вона не нагодує твій шлунок, але зробить ситою твою душу». Побудувати демократичне суспільство можна навіть у бідній країні, якщо навчитися поєднувати слова і дії. Минулого року ми зробили величезний крок вперед на шляху до демократизації, але зараз знову завмерли на одному місці і смикаємося у різні боки між Заходом і Сходом. Ми всі нагадуємо муравок, що хаотично бігають, шукаючи своє місце у мурашнику. Мабуть, ми знайдемо його лише тоді, коли зрозуміємо, що є головним у нашому житті, припинимо цей карнавал з мітингами і протестами і працюватимемо для розбудови своєї країни, адже справжній міцний мурашник будується завдяки згуртованим діям кожної з мільйона окремої мурахи.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася 2.08.1989 р. у місті Дніпропетровськ. Я студентка  Дніпропетровського національного університету, за спеціальністю журналістика. Маю друковані роботи у місцевих та регіональних виданнях, проводжу концерти, у майбутн