Автори / Дарина Сухоніс / І тільки Місяць все це бачив...
М’яке місячне світло впало на підвіконня, пронизуючи кімнату сріблястими нитками. Незважаючи на відкрите вікно, навкруги стояла тиша. Лише десь далеко морські хвилі розмовляли з берегом. Але раптом у кущах застрекотала цикада, потім ще одна… Поступово утворився цілий хор. Але чомусь, цього вечора він співав сумно… Сумним був і вітер – тихенько гойдались верхівки кипарисів, трава всміхалась нічною росою.
Місяць сховався за хмарою, а зірки засяяли ще дужче.
«Це небо просто безмежне» – подумала вона, пересипаючи пісок у долонях. Пляж був порожній, ніхто не заважав діалогу води та землі – хвилі чимдуж котились, підіймаючи піщанно-морські краплі. Вона встала, а пісок під ногами тихенько зашелестів.
«Я занадто часто помилялась» – подумала вона, дивлячись, як в чорному морі віддзеркалюються зірки. «Я занадто часто віддавала йому все, не отримуючи при цьому нічого у відповідь».
Вона повільно підійшла до самої води, дозволяючи хвилям намочити легкий сарафан.
«Чи правду кажуть, що один кохає, а інший – дозволяє кохати?» – вийшов місяць, заливаючи промінням глибокі темні води. Вона підійшла ще ближче, відчуваючи, як теплі хвилі торкаються ніг. Цикади продовжували співати в ритмі морських глибин.
«Він ніколи не скаже «пробач». То чи варто жити лише згадками» – думала вона, знімаючи кофтинку і кидаючи її на пісок – «я тепер для нього етап життя, що скінчився. Чому у світі є ліки від страшних хвороб, але жоден лікар не здатен вилікувати пристрасть, бажання зазирнути в Його очі, почути Його голос, відчути Його дотик» – море ніби відповідало на її думки шиплячим голосом хвиль. Біль від образи був настільки сильним та всепоглинаючим, що хотілося закричати на весь світ. Та це все марно, адже море поглинало у своїй безмежній владі всі звуки. Чому море таке жорстоке? Незважаючи на всі страждання вона буде ганяти хвилі завтра… потім… завжди…
Час невблаганно швидко кудись поспішав. І ось вже близько півночі – Місяць став яскравіший, немов відчуваючи власну владу у зоряній безодні. Зірки безтурботно підморгували.
«Нічого не зміниться, головне, що я нарешті про це забуду. І ніщо, ніякий тягар не буде мене тримати, немов важкий якір тримає корабель у негоду. Я піддамся цій негоді, дозволю віднести мене далеко-далеко…» – вода доторкнулась до її плечей, немов шовкова хустина. Довге каштанове волосся намокло…Але в зелених очах не було ані страху, ані жалю. Вони світились болем від образи та надією отримати забуття. Одна хвиля, інша…І ось море знову одне. Воно забрало свою нову гостю.
На березі задзвонив мобільний телефон. Тепер він дзвонив в нікуди. Цикади співали, море ганяло хвилі, вітер гойдав кипариси. І тільки Місяць все це бачив.
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Я Даринка Сухоніс, народилась 17.10.88 р. в Дніпропетровську. Навчаюся в Дніпропетровському Національному Університеті на факультеті журналістики. Я імпульсивна та емоційна натура.
