Автори / Оринка Григоренко / Дивне видиво (частина 1)
…помилково допущений до пристойного товариства…
Юрій Андрухович
Пісні для мертвого півня
Був час, коли моє життя було допущене..
допущене до товариства…
впущено було його у той
вечірньо-нічний..
жителі того світу… під ранок вони лишень засинають…
а замість сну вночі вони шукають натхнення…
шукають натхнення по затхлих місцинах міста…
вони блукають по місту шукаючи собі місця,
шукають місця і в інших містах.. в інших країнах..
щоб потім писати про пошуки…
Все їхнє життя є пошуками і написанням… Писанням..
Я знала їх… я спостерігала за ними…
Я знала героїв, про яких вони писали…
Нічних героїв нічного міста..
Супутників Кайфу, Білочки та Будуна…
У мене теж було що сказати про цих героїв…
Декілька слів про кожного…
І я завжди думала, що колись напишу…
Теж напишу цих своїх пару слів..
Про легенду…
Був час, коли я днювала
і ночувала у «Поступі»..
блукала між дверима редакції,
смалила із журналістами цигарки на сходових клітях…
повільно ставала переконаним рекламістом…
писала вітальний віршик на пана Романа народження…
пила й танцювала шалено… мало не до стриптизу..
але ..на всеневдоволення ..їм не показалась голою…
Був час, коли я сиділа поряд із Олегом Скрипкою..
пила гальбу пива.. з ним наввипередки…
він лише пригубив… дивився на мене і реготав…
а я пила залпом ..і до дна…
І просто говорила з ним..
потім танцювала з ним.. до ранку..
І він оспівував свій вільний час і сміявся з мене..
з його юної фанаточки…
може й хотів мене… і міг би взяти..
але пішов.. з іншими дівчатками… з обома..
Був час, коли сидячи зі мною за одним столиком,
Мені грубив EL Kравчук..
Він також зневажав мене..
І зневажав танці…
Танці і музика є моїм життям..
Я думала, що для нього теж…
Але він ненавидить танці…
Він напився і ригав..
Був час, коли я грала в більярд
із Михайлом Барбарою…
переможений ставив коньяк..
я ставила.. і пила.. і
але йому було пофіг.. мило посміхався…
він не хотів мене навіть приблизно…
він хотів свою дружину і мало кого ще…
він не ригав, хоч і багато матюкався..
Ригала я… наступного ранку…
Був час, коли я сперечалася із Тарасом Чубаєм
за місце під сонцем,
точніше, за місце для стільця під склепінням
переповненої «Ляльки»..
Вибачте, пане барде, була черговий раз дуже п’яна..
Не впізнала… не одразу впізнала…
Він не матюкався…
достатньо було зверхнього погляду…
Був час, коли я танцювала еротичних танців
для Дональда Піккардійського…
точніше, еротичних лесбійських танців
разом з моєю білявою Венерою..
він масний і хтивий… і був п’янісінький..
але завдяки моєму білявому ангелу ми втекли від нього..
дякувати Ангелу.. Анжелі.. Анжеліці, з якою ми познайомились,
спробувавши себе
..згадка про той шалений вечір з Дональдом у вигляді фотографії
висіла ще довго на стіні «Вавілону XX»..
Фотографію цю зробив Михайло Дашкович..
І вішали вони її на стіну разом із Сергієм Бородою…
Потім він зробив ще багато фотографій…
Потім я втекла від нього…
Вискочила прямо з вікна.. з другого поверху..
з редакції газети «День»..
він трохи мазохіст… я копала його ногами
і втікала через стіл… йому подобалось…
Вподобання і цінності
неоціненне знайомство з Лесиком..
Лесик пік чудові торти і танцював у балеті «Життя»..
Привів мене туди… любив.. хотів бути поряд..
і повів за собою.. і були спроби потанцювати, але..
Моє кохання виявилось не надто глибоким..
не вистачало часу.. бракувало почуттів, а найбільше — відповідальності..
танців із «Життям» не склалося..
Танці складалися несподівано, самі собою..
одного разу і.. ніколи більше…
…неповторний вечір арабської музики у «Ляльці»…
вечір східнотанцевих вихилясів напівоголеного змокрілого тіла..
і було знайомство з Шаріфовим Юрчиком..
і запрошення на вечір латиноамериканської музики..
і сама латиноамериканська… і вивихляння стегон.. і звабливість пупка..
А тоді й завмерла зовсім.. аж у Прилуках на Чернігівщині…
Тепер надійшов час, коли я пізнала Терезу..
Вона знає Андруховича…
Тереза говорить: «…Школа.. Клас
урок праці.. розмови однокласниць…
Тільки вчора бухала з Андруховичем…
А вони мені сьогодні про кремчики.. помадки..»
Сервус, Терезо…
Їй лише двадцять…
Вона донька тих, хто близький до кола Андруховича..
Коронована з народження…
Це вони — діти чубаєвських та андруховицьких друзів…
Я б життя віддала, щоб бути такою дитиною…
Чи знає хтось, як важко пробитись
У коло Їх… у коло Тих…
Несправжніх… легендарних.. неформальних…
Живучи звичайним життям…
Маючи формальну сім’ю.. дітей..
Займаючись побутом у далеких Прилуках..
Далеко від Львова…
І маючи лише мрію…
І не маючи підступу…
І жевріючи надією на те, що може, колись.. може, якось…
Всім наболіле
Історична пам`ятка
Весна була тиха і мила, й така поетична…
Аж молота гупання вчулося раптом смутне,-
майстри руйнували будинок… Старий… Історичний…
Так гуркотом в серці відбилось,- невже не мине
і наше містечко зла доленька Києва й Львова,-
де легко купити контрфорси, балкон або дах;
де стіни будинків старих в мить блищать кольорово,
як тільки потраплять у власність приватну… В віках
лишається їх неприступність і сірість столітня,
бо нині «не в моді»… Тепер ядовитих тонів
прийшло панування,- тож геть давнину непривітну!
Успішній торгівлі зашкодить помпезність віків.
І на реставрацію жоден понести витрати
не згоден, бо незаперечний дизайнерський смак
він має. Щодня каталог европейський гортати
він може. Всі ж прагнуть Европи,- то зробить відтак
він рідному місту Европу свою, неповторну,
й хай тішиться місто, що ближче воно до мети.
Геть арки, завкруглені вікна, ліпнину потворну!
Ура склопакетам, пластмасі і формам простим!
Так каже Европа..?! Так Захід величний нам мовить..?!
Хіба ж воно так..? О, прислухайтесь, люди, той звук
відлуння лиш цивілізацій! Що скривлено ловить
його наш приймач, котрий змушує нас власних рук
прикласти до саморуйнації, й власних шедеврів
до прикрого знищення. Наче в глухий телефон
ми граємо з Заходом. Ми подаємось на жебри
за несмаком ницим в краї, де багатий барон
ніколи не знищить у власності древній будинок,-
бо ним він гордиться, і кожний старий камінець
плекає… Старе відновити, підняти з руїни,-
то чи не найбільший життю рукотворний вінець!
А що ж тоді ми..? Що постане за нами..? Той несмак,
що очі пече й перетворює в камінь серця..?!
Бездарність політиків, ігор з грошима нечесних
прямий результат? Очевидна неправда, кінця
котрій й за горами не знайдеш? Обдурені долі,
апатія, лінь, тиха злість, безнадії кліщі…
Прокиньмося, люди, коли ж ми запрагнемо волі?
Лиш в нас є свобода. Всередині. В нашій душі.
У власній енергії внутрішнього пожадання
до волі. До втечі від несмаку згиджених лап.
Борімось! Гуртуймось! Всі сили від серця й бажання
берімо! Бо тільки за нами наступний етап
історії стане реальним.. Ми ще не програли.
Нам ще б побороти у бійні самих же себе!
Історії ми є творці, а не творчі вандали.
Щоб нас поважали нащадки — любімо себе..
Дерева цвіли: перші пуп`янки, перші листочки..
Фіалки, що зсохли не в вазах, а на пустирях..
Капличка, де Павлік Морозов стояв на горбочку
колись… Парк купався в нестримних пташиних піснях..
Весняне
Стрітень
Зима ніяк не кориться весні…
Не хоче люта впасти на коліна:
Морозом вкутує весняні дні —
То заметіллю у поля полине,
То льодом обійме кусок землі,
Притрусить снігом по брудних калюжах,
Не дасть ожити бруньці на гіллі, -
Чаклунка біла ще достоту дужа.
Вона так довго сіяла красу:
Узором білим вкрила синю річку,
Вплітала срібло у степів косу,
Закутувала в віск тополі свічку,
Сплела накидки
У небо кинула густу мережку,
Снігуроньку наповнила життям,
Новому рокові втоптала стежку,
Крижинки
Усім
Долини в білі шуби зодягла,
Розвісила бурульки попід
Зима-білявка
Так щедро світові подарувала —
Аж тут грайливо, кроками
Весна-пустунка
Галопом на гарячому коні,
Згубивши в калабанях всі підкови, -
Стоптала геть мережки крижані,
Скропила теплим дощиком обнови,
Розлила повінь, граючись в ріці,
Дерева напоїла теплим соком,
Шпака принесла на брудній руці,
Розбила землю, не змигнувши й оком!
Тепер зима кляне все довший день,
Міцним морозом ще війне ночами…
Та вже під відгомін дзвінких пісень
Весна до сонця припада устами.
Вранці у віконці
Була весна весела, щедра, мила…
Леся Українка
Була весна… І вгрузло у болото
все місто, — люди, коні і візки…
Плюючись, поспішали на роботу
чуть зім`яті недоспані дядьки…
Вона стояла вранці у віконці
розпатлана і гола, як весна,-
Горнятко чаю сьорбала на донці
була самотня й зовсім не смурна..
Так одиноко тішилася щастям,
що вже прийшов кінець недозимі,
що сліпить сонце очі ..й
на милість сонцю зір, і у пітьмі
розтануть очі колами барвкими,
і груди вхоплять повний свіжий вдих,
і зазвучать тонами нетривкими
пташиний спів ..й акорди дум сумних:
дивилась на стару ламку калину,
що ревно зсохлі грона берегла
всю зиму.. І червоним сиротинням
висять вони тепер, бо не змогла
їх здзьобати та зграя горобиння,
що весело щебече на гіллі..
Нанизанки кривавого камінння
на пташому весільному столі…
Позбулась так прикрас останніх милих
стара калина.. Та прихід весни
давав надію.. І вливала сили
земля в тіла, що вмерли восени..
І тіло грілось, і від соків мліло,
оголене на радість промінцям,
і в нього сонце входило несміло,
і ковзав сонцезайчик там і сям…
Чи зацвіте вона ще раз цьогоріч..?
Чи то вже їй останніх стиглих грон
судилось відректись на радість зборищ
веселих гороб`ятства і ворон..?
Залюблена дюймовочка
Плакала я — гіацинт заспокоював,
ніжно дивився
на поцілунку звабливо настоював,
як не велась — виставляв чобіток,
гладив зеленим листочковим пальчиком.
в такт вигинався пружнистим стеблом,
Рибкою, Пташкою, тільки не Зайчиком,
пристрасно звав мене, морщив чоло
в щире підтвердження доблесних намірів,
зеленкувато всміхавя
«Ти таки станеш моєю!» — зір гамірно.
«Стану, а де ж я подінусь.» — без слів..
Знову сиджу під новою капличкою,
серед вапном півпобілених древ,
вірші строчу вкоренілою звичкою,
Слухаю траси бензиновий рев…
Може й для Тебе писала б, та нікому
сум мій читати про квітів пісні.
Про незабудок нестримне базікання,
сонця кульбабок, тюльпанів вогні,
про гіацинтів задумливі шепоти,
про стуготіння розтоптаних трав,
про подорожника лікарські лепети
і про фіалок, що цвіт їх пропав…
Колишнє
«Тобі щастило. Тобі завжди так щастило?
Щастити мені почало щойно у грудні»
"Таємниця" Андруховича
то був Ступка старий доброокий
підійшла до нього сказала
відправив вчитися
зібрала документи довідки копії черги заяви
за один останній день шансу — в Франка на акторський
монолог поезія проза танець етюд готувала костюми
Федоришина переодглядини у «Воскресінні»
вподобав собі мене трагічно «Лілеєю»
одягнулася хлопцем і провалилась на вступі
в педагогічному коледжі давали квитки по дві гривні
квитки в Заньковецьку
то була пані Марія мила чутлива
на один квиток за дві гривні ішли вчотирьох
дивилась вистави плакала
хотіла акторкою а не вчителькою
щоб грати чоловічі ролі
ще з дитинства мені щастило незмінно на то «високе»
на ТАКЕ високе
перше зближення з мистецтвом явилось мені мистецьким кітчем
то був Костирко славний художній
виставка в спортзалі маломістечкової школи
картини висіли прикручені дротом до шведських драбинок
вздовж обшарпаних стін
ніби-дитиною-мальовані
P.S. грудень у кожного свій.
Крик
Ми пишемо про все, що нині наше:
про ліхтарі, про рукавички з замші,
про голос міст старих, про древні стіни,
про цвіт, про ліс, про страх душі невпинний
про дань Шевченкові, Франка любові,
про милозвучність в українській мові,
суспільства недалеку про ментальність,
соцреалізму про брудну реальність,
про вплив наркотиків, про плин міністрів,
про груди торкані лінотипісток,
писати можемо про смердь з ширінок
й про в міфології надукраїнок…
До слави йдемо в колах поетичних,
римуючи пісні думок трагічних;
чи маючи натхнення до прозових,
верстаємо десятки книг попсових..
малюнки підправляємо мазками,
щоб їх продати… В жертву нині нами
грошам віддавано багато дару,
І бізнес нас жене, немов отару..
За то нас хвалять: славний, творчий хлопе!
Про марну нелюбов до нас Європи
промови виголошуємо тоном
сміливим про Вкраїну,- за кордоном…
Ілюзія
«Усе чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється»
Юрій Андрухович
"Дванадцять обручів"
усе в цьому житті ілюзія…
все, чого ми бажаємо і чого боїмося, завше з нами стається,
..бо ми про це багато думаємо.
І немає ніякої координації примарним Богом..
А тільки
ми самі нищимо матір свою, тому наші гріхи вбиваюить нас.
а ми тоді зводимо очі до прозорого неба і взиваємо до примарного Бога: «ЗА ЩО??!!!»
Мені хотілося
В глибинах тіла рушаться клітини
й будуються нові, в моїх очах
калейдоскопом мінячи картини,
виблискуючи взором на думках,
в очах закритих.. Що для власних дум
закрила їх, ховаючись від людства..
Мені хотілося згадати сум..
Зродити плин любові.. перелюбства..
Розчарувань кілки вернути в серце,
пролитись кров`ю похотей і зрад,
щоб впетрати, про що ж в словах ідеться
творців великих.. Цеж який квадрат
суспільний чи трикутник любчий
їх змушував писати верви слів,
що зроджують в душі вогонь палючий..
Мій факел теж колись палахкотів
Колись… Збиває древні стіни майстер,
а між гілок іде будівля гнізд,-
зелений парк навколо, добрий настрій,
ремонт дороги перекрив
Цифрово-пересилальне
як
як гарно що самвидав живих журналів існує
і можна туди писати
й тебе читатимуть люде
й увагу коментарями даруватимуть
то зараз життя таке стильне
пластиково-залізне
коли
і в тій павутині ми дружимо
насправді кожний сидячи за своїм окремим комп`ютером
і зболено потопаючи в болоті своїх фантазій
і втілюючи ті фантазії хворого розуму
анонімно під вигаданим цифровим ніком
в інтернеті
там ми шукаємо собі подібних
тих котрі такі ж хворі на голову як і ми
хворі якщо не мережею то заражені іншими тараканами мозку
у кожного в голові свої таракани
це цитата
хто із
а може то сказав хтось із реальних друзів
чи то пак із «френдів в реалі»
о! здобування френдів у реалі
то величезна подія
в живому житті віртуала.
Недобажаний
відчути б Тебе зараз Хоч дотиком Хоч диханням
але Тебе немає навіть буквами на моніторі
у зболеній голові метаються активні зародки ідей
розбиваються об стінки черепа і дохнуть фрази прочитані сотнями за останні дні
із вух витікають з мозком згустки непереварених інформацій
вуха складаються в мушлі і відмовляються приймати пісок слів
застовплений насидячи хребет врешті робиться м`яким знаком
і млісно спиливає на спинку крісла
гладкі клавіші поступово перетворюються на маленьких квадратних кактусенят
і до крові сколюють пальці
голки з отруткою вбиваються у шкіру з кожним дотиком до букви і пучки нестерпно печуть
повіки зашторюють світло і висять драпіровано на рамці довкруг монітора
руки підіймають залізні огорожі вій і продовжують колотися
з-під
за нею кидається її улюблений килимок аби вкрити до сну
тіло відмовляється зігнутись щоб їх підняти
Щоб їх розлучити
щока розлучається з клавою аж підранок
Присв`ячене
Про батька… Царство йому Небесне
Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в сімейне наше свято…
І нагадав відтак твій поцілунок,-
колись вітав так матінку мій тато.
Був батько ґречним завше і веселим,-
нікого не минув, не привітавши.
В дозвілля пив, бо хто ж не п`є по селах,-
той, хто падлюка або геть пропащий.
Не дозоляти лишній раз нікому
він намагався, — був бо ж балакучим.
Він достеменно знав, що краще дому
немає, й поспішав, з роботи йдучи
у зашкарублих чоботах, по стежці,
що карколомно вилася в болоті.
Йшов із піснями в люблячому серці,
в картатій, вицвівшій з часом сорочці.
Й прочинена кватирка, мов негайно,
зі скрипом кликала його до хати.
Й не маючи під вечір справ нагальних,
Вже батька виглядала моя мати.
А як діждалась — швидко накривала
на стіл, аби не охолола страва.
Наказувала мити руки й звала
до бульби з м`ясом всю нашу ораву.
. . . Не завжди мовчки їв вечерю тато,-
натомість злився і махав руками,-
то так було як випив забагато.
Наріжним каменем у сварках мами
було оте його пащекування
під хмелем. Батько спроби недолугі
робив миритись,- до самого рання…
А не виходило, то спроби другі
йшли в дію: ниці марних звинувачень
разки, що сипались у докір мамі…
Пересічний фінал із
був
. . .
І все дитинство поспіль ми із братом
любили маму, поважали тата
і не боялись сварок, хоч багато
було їх. Позаяк в сім`ї розбрату
не мали справжнього. Ми знали певно,
що ремствувати й плакати не варт,
бо шлях сім`ї до зір лежить крізь терни
і крізь чарунки злободенних ґрат.
. . .
Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в одне з сімейних свят…
І я зламала злості обладунок,
й слова образ жбурнула в задній ряд…
Ода iконi
Iз образом в думцi, у пам`ятi, в серцi
Живу все життя i молюсь кожен день
Творiнню тому, що iконою зветься,
Що в тайнi явилося з
Мiж
У майстра руках багатiла й цвiла -
Пролилася кров`ю в Iсусових ранах,
В язичницьку темряву з свiтлом прийшла.
Марiiнi очi й обличчя в стражданнi
На нас споглядають з глибин доброти;
Iсус зосереджений в вiчнiм чеканнi
Вiн бачить Голгофу, йому туди йти…
Краса невимовна, душевна, багата
Пiдносить у вись, окриляє серця.
Тут навiть стоiть кат пекельний на чатах
Й благає: звернiться до Бога Отця!
У ризах ошатних чи в простiй одежi
Чекають на нас Миколай, Гавриїл…
Святпогляд з Карпат чи з готичноi вежi
Готовий завжди до добра й чудних дiл.
Погляньмо ж на те, що у Божiм натхненнi
Створили майстри в загадкових вiках -
Щоб нiжнi серця нашi в благословеннi
Горiли, як серце в Марiї руках…
Глянувши на «Дівчину з снопами»
Костянтина Трутовського
Веселка творів геніальних рук:
Панькевич, Монастирський, Івасюк…
Вони живі, — у щирості своїй,
у простоті змальованих подій
легких і загадкових…
Що тоді
він уявляв, той майстер, молоді
уста малюючи тієї, що ішла
шляхом тернистим ?.. Як вона жила,
і мріяла про що ?.. Що в тих очах,
що радістю горять, хоч на плечах
важка колюча ноша? Босий крок
ступа, немов дорогою зірок,
а не шляхами, збитими кіньми.
В обличчі виклик: «Світе, обійми!» -
І стан легкий, мов не з важких робіт,
а щойно вийшла з золотих воріт
палацу, де плекала до сих пір
обличчя, тіло, руки… Ні, не вір, -
так вишивка народна не лежить
на жодній панні — так потрібно жить:
щоб до життя така любов була,
щоб так коса по грудях проповзла,
щоб був такий ясний і світлий день
і поле, повне золотих пісень,
і небо
що в синь глибоку втягує тебе, -
пейзажу дзвін, осяяний теплом,
і літня даль, обрамлена зелом…
І ніжність, що від всього цього віє,
проходить в душу, збуджує надію
Тепле
Ти кохав не мене
В осінньому парку так легко
й розсіяна ніжність
Снує у повітрі тепло,
щоб закути думки.
Під одягом, в пахощах тіла,
ховається свіжість…
Твій погляд — ласкавий,
а смак, що зривається з губ —
плин гіркий
Ти поряд — так близько й воднораз
безмежно далеко;
В безхмарну осінність прозоро
летять відчуття,
У мріях осінніх блукають
весняні лелеки,
І сповідь про вічне кохання
пливе в небуття…
Чуттєве
Коли зника імла
Й знаходиш щось, чого не було досі, -
Вдихаєш знову губ забуту свіжість,
Вплітаєш погляд в кучері волосся…
Коли секунд чекання у години
Зливається й, здається, звук зникає -
З минулого у пам’ять ніжність лине,
Й ти з насолодою її чекаєш.
День видається
Натхненням дише ночі покривало,
Чутливість, зачарована, вмирає
Свідомість тускне, а тобі все мало…
Осіння мелодія
Осінь туманну світ опускає на плечі
В даль відпливають співи журливі лелечі
Тужна мелодія снів колихає природу
В ковдру багряну зелену заховано вроду
Вир увертюр, концертмейстром якому хмара,
В подиху лісу дерев акустична гітара
Творить той звук, що невдовзі застигне в чеканні,
Вітер
Тужно в мелодію дощ підбира барабани..
Осені п`єса в похмурому небі тане…
Депресивне
Відраза
Знову в злих грудях б’ється жагуча думка
Й спраглі до болю уста не відчують трунка,
В лісі задрипаних мрій в’ється слави росточок,
Очі
Горе прибитеє цвяхом в гранітній скелі,
Мухи шукають гнізда на протухлій стелі,
Мучиться в роті язик, що вологи не чує,
Ноги все думкою тліють: хто ще раз їх взує?
Піниться в баці бензин, мов шампанське в бокалі,
Пробує жирний глухар себе в чистім вокалі,
Кухарка сипле свій перець в рецепти до торта, —
Делікатес цей вживатиме світська когорта.
Хочу
Один ще в піжамі,
розплакався другий…
від недосипання
мізки їдуть кругом…
Втомилась, зморилась,
не хочу нічого,-
ні спати, ні їсти…
Лиш тільки одного, -
щоб враз опинитись
в дощистому Львові, -
в калюжу ступити,
втонути в розмові,
зайти у «Світ кави»,
щоб випити чаю..,
щоб подих ласкавий
Боїмського раю
Відчути. Залізти
під Ратуші дзвони,
щоб піцу там з`їсти,
й дахи
дерев цілувати
розтуленим оком.
Гул міста кохати,
що вібропотоком
вливаючись в нерви,
втамовує спрагу
душевну…
Та черви
буденної саги
з`їдають мій мозок
в маленькому місті..
Бажаю: «Смачного!»,-
їм довго ще їсти.
Сніг
Біліє сніг.. Цей перший сніг зимовий,
що раптом випав пізно й
припав до ніг, приніс землі покрову..
А потім від дощу й болота зм`як
неначе криця під вогнем палючим,
немов мій смуток під потоком сліз..
Сніг теж знанням страждає неминучим,
що пізно розсипати себе скрізь..
Що вже не час тепер щось починати..
і по кутках кидатись без мети, -
бо молодість накрили хмарні ґрати..
..В землі лежати ..а не з неба йти..
Чи
Ти там.. Як завше, тут немає
тебе.. Не знаю, що страждає
в мені, — не серце, не душа,
не плоть.. Це страх — моя парша..
Розмоклі дні в багні горять,
і мрія, мріяна сто п`ять
разів, втрачає зміст.
В мені лишилась тільки злість
на неперерване життя
за котре мала б каяття
боятись потім.. Не змогла
убити душу.. Розцвіла
душа тепер моїм дитям..
Буде вінець моїм костям
колись.. А зараз не втекти
мені від буднів суєти..
Вже не минути, не зректись, -
тепер моє зі мною скрізь..
Чекає, любить, дрожить
моїм теплом.. Й душа щемить,
бо я єдина на весь світ,
хто доглядатиме цей квіт..
Чи зможу я..? Чи не зірвусь..?
Чи треба ще мій страх комусь..?
Про тих дівчат, що геніям за жон
Дівчата.. навіщо ви хочете заміж,
скажіть..? ну навіщо потрібні вам діти..?
То ж вашого вільного дихання крадіж…
То кліть золота, в котрій хочеться вити..
То вічні буденні неспинні турботи:
спочатку постійне дітей годування,
вкладання до сну, вічна хатня робота,
а потім домашніх завдань готування,
З садочку — додому, зі школи — в гурточок,-
навіщо вам це, власних мрій що ж немає?
Заміжній за щастя свободи ковточок,
а ви зараз вільні, і вас не тримає
за руку обручка.. ні діти за ноги..
Ви здатні літати, цвісти і творити.
Чому ж лиш мужчинам відкриті дороги
у світ..? Ми ж за спинами змушені жити..
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Якщо можна, сама про себе не писатиму. Не люблю чомусь писати слово «я». Хай за мене говорять мої любі друзі :)) Як я зустріла Оринку Був вогкий та чорно-сірий зимовий день. Як і щодня, ми… вийшли на прогулянку Бібркою.
