Увійти · Зареєструватися
Потік MP3 Товари Статті Інформація

Автори / Юрай Курай / Читати ще

Сахер Торте і кава з кардамоном

«Я наяву бачив те, що вам і не снилось.
Не з’являлось під кайфом, Не шкреблось у вікно.»

Із хітової пісеньки гурту «Сплін»

Вам подобається бити байдики? Я теж люблю повеселитися, а особливо — попоїсти. Оце зараз пишу і хрумаю собі на «віранді». Комарі, правда, дістають, та я вже звик. Головне, що поряд на столі стоїть мисочка з вареною молоденькою картоплею, а в салатниці лежать нарізані гострим ножем помідори, солодка перчина та свіжі огірочки. Є тут також трохи зеленої цибульки і виделочка з дерев’яним держачком. Поливаю все це олійкою, притрусюю сіллю, перемішую, крадькома поглядаючи в бік невеличкого кухелика — чи не швидко вичахає мій чаклунський напій — кава з кардамоном? От, думаю, я ж і свиня! А тоді сам собі кажу — тю! Цур його пук! І справді — поєднувати таким чином різні кухні на одному столику — це ж не означає, що я зараз почну закусювати огірками «конячину», або зриватиму ананаси з петропавлівської груші? Тим більше, не знаю, як у вас, а у мене зараз надворі глупа ніч. І сусіди мене зрозуміють по-своєму. Оно вже дядько Федір вийшов з рушницею на межу в одних (вибачайте) закритих трусиках класу «гопак» і виглядає стильно. Із-за паркану.

Отож, швиденько працюю виделкою і хлібом, а потім хапаюся за кухелик і заливаю в себе чудернацьке зілля… Трохи покривило молодика на небі (він любить багато цукру), а по моєму лицю мабуть пробігла «либа Джіоконди» (бо молодик скривився знов) і раптом — бац! — таки «вставило»! Чуєте, хтось загупав об стіну цимбалами? Це означає, що Лядські ворота вже відчиняються і внутрішня Україна каже тобі: «синку. Welcome всіх до клубу!»

Мерщій хапаю ключі і плигаю у свій «бобік». Педаль газу — «до поліка» і з криком: «Сьогодні нашій матері полегшає!» — зриваю свій «болід» навпростець через хащі амброзії — туди, де завжди о цій порі з’являється большак — великий битий шлях — ще теплий від босих дівочих ніг і гарячий від аспидських підков коней, що забрали і понесли у темряву нашу сестричку Галю (Ну, Джузі! Десять «баксів» тобі на самокрутку! Рахуй вогники на небі, бо в мене тільки одна фара і та — на даху, що їде!) О, цимбали! Заграйте! Я вибив скло — хай краще вітер зірве прапор моєї сорочки, ніж я розпатякаю, як підвозив смерть на вечірку. Не плач, кицю, ще не настав час удавитися! Краще плюнь мені межи очі, щоб зашкварчало третє око, бо я вже на большаку. Не приведи, Господи, комбайна назустріч!

Такими ночами вони — здоровенні і непомітні — як «стелси» — блукають без вогнів степовими шляхами, керовані самогоном від баби Фросі. Пам’ятаєш, братику, як твоє авто за мить перетворилося на «кабріолет» типу «пригнись — я проїду!» Відтяло тоді дах немов би гарячим ножем «сахер-торте» у столичній кав’ярні, а в мозку забилась одна думка-блискавка: «Чи вистачить сили підняти голову і обернутися назад, де щойно мирно спали найближчі тобі створіння?»… Ха! Та вони цілі, як яблучка! (Ну, Джузі!) Пам’ятаєш, братику, як ти висмикнув за петельки того хліборіза з кабіни порепаного «Шатла», як гамселив щосили руками і ногами того «космонавта-невозвращенца», доки воно не «вкакалося» і не заснуло у власному лайні на узбіччі Чумацького Шляху? Ти, братику, тоді підняв очі до неба і запитав: «Скажи, Отче, навіщо нам такі люди в Космосі?» Видно, там розвели руками, бо ти матюкнувся, плюнув у темряву і поїхав собі далі. Здивований, як Лазар… Так іноді буває. Ставиш драбинку — і нагору. Не вистачає одного щабля. Ща-бля… Ба-бах! Тпру-у! (З переляку гальмую обома ногами, аж завоняло в салоні краденим щастям). Гарний постріл, хлопчику. Це дядько Федір поцілив-таки у свій телевізор. «Добрий день, щоб померти», — кажуть на таке американські індіанці. «Ні! Гарна ніч, щоб народитися!» — у самісіньке вухо гаряче шепоче знайомий голос. Отакої. Це ж Галя-бешкетниця! Сестричка.

Не так давно — сопливе дівчисько, а тепер вже — справжнісінька краля — «лусни палицею по кущу — виросте квітка!» Вона сідає поряд, пригощає мене смаженим насінням, і ми рушаємо на наше місце — до старої шовковиці, що з давніх давен здіймається до зірок у центрі Європи. По дорозі Галя щебече про те, що в клубі парубки через неї знову натовкли одне одному пики. А їй, мовляв, все одно більше подобається Джоні Депп і наш старин приятель Скрипка. Потім вона смішно заплющує очі і присягається дробовиком дядька Федора, що більше ніколи не засмутить нас з братом своїми витівками, і що, коли вона стане Президентом… тут я почув таке, що аж озирнувся (чи нема де поблизу хлопців генерала Фере).

Тихенька на Вкраїні ніч… ні пари з уст про почуте. Гадаю, скоро прийде час, і світ дізнається про все сам. Бажає він того чи ні. А мені на мить здалося, що побачив, немов на долоні, те сім’ячко, для якого так довго і ретельно готувався вітерець у Бога в легенях… І тут мене накрило вдруге. Ні, я не побачив вогняних колес. Я просто почав співати: «Go tell my baby sister, never do what I have done». І Галя запитала мене: «Why not?» Я аж підскочив від несподіванки і швидко відповів: «Тому що це — шалено прекрасний слід, який нікуди не веде.»

Тієї ж ночі під кроною старої шовковиці я зробив гойдалку для Галі та її подруг, які з’явились там якось само по собі. І ми гойдалися аж під самі небеса — настільки високо, наскільки було чути свист. Потім увесь цей «кордебалет» напхався до мене у «бобік», і ми ганяли з однією фарою по сухому вереску великих, як кенгуру, чорнобильських зайців. При тому, що в салоні була страшна тіснота, і кожна з цих мавок на різких поворотах ризикувала дуже близько познайомити своє лоно з важiлем коробки передач. Все це було жахливо і весело водночас.

Вранці я прокинувся від тиші і сонця. В машині, окрім мене і переляканого у смерть зайця на задньому сидінні, жодної живої душі не спостерігалось. Коли я випускав на волю довговухого, до мене підійшов якийсь дідусь з коровою на мотузку і сказав, посміхаючись: «Хлопче, не хвилюйся ти так за свою репутацію. Бити байдики і непристойно себе поводити у багатьох випадках корисніше, ніж активно втілювати у життя свої благі наміри». Сказав і зник. Разом із коровою…

З тої пори, якщо мені вдається заробити десь пару «Франклінів», я їду до міста і накупляю велику кількість різноманітних тістечок та «сахер торте». Останнім часом в мене з’явилося багато друзів, які обожнюють солодке. Вони приходять до мене в гості і п’ють мою каву з кардамоном. Але їх не «вставило» ще жодного разу. Моя ж одежа кожного ранку пахне так, як після тієї пам’ятної ночі —

духм’яним сіном і солодким молоком. Можливо, кава і тістечка тут ні при чому? Не знаю. Проїдьте у Київ — запитайте президента. І якщо назустріч вам вийде наша сестричка Галя, то вас таки «вставило». І ви повноправний член клубу. Welcome!

Me густас ту або Тім та ватага (культовий кіноцентон)

- Оля, бог єсть?

- Нет, — ответила Ольга й подставила голову под умывальник.

А. Гайдар «Тимур и его команда»

У легкій сорочці кольору краденої вишні і білих вельветових штанах, по-модному обрізаних нашвидкоруч трохи нижче колін, нечутною ходою янгола спекотним ранком джулая місяця у степовий готель селища Мухосранськ увійшов молодий чоловік з реальним джинсовим капелюхом на голові. «Ох і спека! Ох і пече! Асфальт репається, мухи хекають…», — торохтіло радіо — «Господи, якщо тобі на нас насцять, так зроби це швидче!..»

Хазяїн готелю більш за все на світі не міг терпіти дві речі: запах напалма у своєму нужнику і постояльців з посмішкою, схожою на птаха, вимушеного перелітати через Дніпро по декілька разів на добу. А таких останнім часом ставало дедалі більше. Правда, готельний бізнес від цього лише вигравав. Хоча й не без зайвого клопоту.

По радіо передали джаз. А незнайомець, отримавши ключ від номера з кондиціонером, піднявся дерев’яними сходами на другий поверх і почапав коридором, тихенько наспівуючи якесь «Me густас ту». Коли його ключ з першого разу м’яко увійшов у гніздо дверного замка і зробив оберт навколо Всесвіту за півсекунди, з сусіднього номера почувся дівочий голос: «… Тім, свиня, де мої трусики?!» Мабуть то була телефонна розмова. Ви б теж посміхнулись… Не до сміху стало в ту мить лише одній людині на ім’я Стиць-Пердиць.

КЛАЦ.

«Коли ми брешемо, ми — пітніємо», — сказав телеведучий, витер хусточкою своє чоло і викрутив її у склянку. А потім додав: «Погляньте-но — який джек-пот!»

КЛАЦ.

То був чаклун. Чого ж він так злякався, випадково натрапивши у коридорі готеля на незнайомця? Чи, може, упізнав ту саму посмішку, яка, незвана, привиділась йому, коли він ворожив? Перелякано озираючись на всі боки, вибіг Пердиць на вулицю, вишиб із сідла очманілого від спеки і випитого пива байкера, спритно скочив на його «харлєя» і помчав по трасі світ за очі до свого лігва — глянути у гороскоп і дізнатись, що означає таке диво. Та не так сталося, як гадалося. Сонце влучило Пердицю у саме тім’ячко. Враз зашуміло в голові, загуділо в вухах, неначе вчора перебрав білого чаю з бедуїнами, і все, що було перед зеленими очима, вмить узялося павутинням. Дико закричав він і заплакав, як несамовитий, і погнав «харлєя» прямо до Києва. (Баби теревенять, що, мовляв, поліціянти усієї дорожньої варти отримали тоді «хвакс» з наказом пропустити грішника до святих місць.) І, о Боже, він уже несеться на задньому колесі по Хрещатику (бризки адреналіну!), потім (куди по копаному!) вимушено повертає на вулицю Прорізну і… глохне! (аж луна покотилася) — біля самісінької завмерлої на ходу постаті Паніковського. Спантеличені кияни того дня стали свідками, як брудний чоловік з божевільним поглядом благав навколішки «Великого Сліпого» простити йому все, каявся і ревів від туги, а потім уже було почав цілувати ноги — та раптом затих і принишк. Обізнані люди, мабуть, вже здогадались, ЩО намацав Пердиць на підошві статуї. Правильно — дулю!

КЛАЦ.

Онука (прегарненька!) генерала беспечної служби — Женя — приїхала у Мухосранськ розвіятись. «Продвинута» подруга порекомендувала їй звернутись у тамтешню філію фірми «Timour et sa brigade». Обіцяла, що Женю — випускницю Стародівочого монастиря — просто таки «порве» від провінційних пустощів. Отож, «порвана» і задоволена життям після вчорашніх розваг, дівчина вийшла на балкон готельного номера, накинувши на голе засмагле тіло лише червоний просторий сарафанчик, який в ту ж мить задрався їй вище голови від пориву бешкетного вітерця.

КЛАЦ.

«Баба без заду, що село без церкви», — подумав схимник Трохим, відриваючи бінокля від очей. Потім швиденько тричі перехрестився на монітор комп’ютера і зацокотів по клавіатурі своїм аскетичним манікюром, друкуючи молитву: "Забороняю тобі, дідько, силою Чесного і Животворного Хреста дістатись влади хоч над чимось в цьому домі і в цьому полі. I над рабом Божим дому сього. Най не буде в тебе влади ні в хлібові, ні у винограді, ні в худобі, ні у вівцях, ні в козах, ні в конях, ні в свинях, ні в птиці, ні в рибі — ні в чому в домі цім не бути у тебе влади во віки віків. А ти, Христос, полю цьому допоможи. Амінь!

КЛАЦ.

Чаклуна Пердиця раптом підкинуло високо вгору і на очах усього хрещеного люду гепнуло об землю. Два рази. І вже ні жаху, нічого він не відчував. Підвівся, сів на краденого «харлєя» і рвонув геть із Києва, мріючи ще до ранку наступного дня дістатись до татар прямо у Крим, щоб надовго шувбоснути там у Чорне море і пересидіти цю неможливу спеку… Та не так сталося, як гадалося. Бо чорти понесли його в Крим тією ж дорогою — через Мухосранськ.

КЛАЦ.

Генерал національної безпечної служби увійшов до себе в кабінет вже без чобіт. Зайшов, зняв папаху, добряче в неї висякався і чбурнув її щосили у розчинене вікно свого чотирнадцятого поверха. Потім автоматичним рухом відстебнув шаблюку і, залишившись у самому «ісподньому», обвів очима свій кабінет. Все ніби-то було на своїх місцях — і дубовий стіл, і гамак для відвідувачів, і, навіть, портрет Верки Сердючки, передбачливо протертий вогкою губкою, виблискував глянцем у коштовній рамі на своєму місці. На мозаїчній долівці біля імпровізованого кімнатного водоспаду помічники вже підготували йому зручне крісло і тазок з крижаною водою. Генерал сів у крісло і повільно, щоб не повилазили від задоволення очі, опустив ноги у посудину. Блаженна судома звела кінцівки старого розвідника, і він протягнув руку в бік.

Секретар з повагою поклав у цю руку скручений у свиток аркуш паперу формата А. Генерал розвернув папір і далекозорим поглядом почав читати. То був роздрукований текст мобільного радіоперехвату чиєїсь приватної телефонної розмови. Дід добре знав — чиєї.

КЛАЦ.

Тім: Алло, пані Женя, доброго ранку! Я Вас розбудив? Як Вам спалось?

Женя: Чудовий степовий готель. Дякую. Тільки ніяк не можу знайти…

Тім, свиня, де мої трусики?!

Тім: Відперем, відпрацюєм кожну копійку. Я ж учора попереджав.

Женя: Потвора, ти хто за «факом»?

Тім: Брутальна дика тварюка, а що? Може й на баштан з нами сьогодні не підеш? Ми з пацанами збирались…

Женя: Під бульби! (Пауза) Піду.

Тім: Ну, тоді, як сонечко сяде, підтягуй свій кузов до вітряка. Тільки, благаю, вдягни на себе щось, бо зірвеш усю операцію.

Женя: А голяка купатись у місячному сяйві?

Тім: Потім, моє серденько, потім. Коли на горі байбак свисне.

Женя: А як не свисне?

Тім: Не свисне — так дрисне!

Женя: Фу-у! Який ти… З мене досить вчорашньої рибалки, коли ви підносили одне одному… сам знаєш куди… запальнички з відкритим полум’ям і кричали: «По ворожій ескадрі — вогонь!»

Тім: Ото були спалахи!

Женя: Ага.. А риба «зайчиків» нахапалась. І зосліпу лізла на берег.

Тім: А чого це ти тепер репетуєш, як хіпі зелене. Сама ж тоді канючила: «Покажіть мені сафарі!»

Женя: Придурок, «сафарі» — це коли на бульдозері за дикими кабанами.

Тім: Ну, тьотю, вибачайте. Вам з погріба видніше… Та й бульдозер тоді не завівся… Бо якась падлюка напхала кізяків у вихлопну. А ми пізно кинулись… Та й кабан тепер такий пішов, що задарма не розженеться рівчаками плигать… У таку-то спеку.

Женя: А що там на баштані?

Тім: О, це буде грандіозно!

Женя: Я люблю дині.

Тім: Та шо там дині. Побачиш, як можна ложкою з’їсти цілу бричку кавунів під двоствольного «дупля»! Все буде по-справжньому. У кінці — вибух!

Женя: Годиться. «Щоб я так жив!»

КЛАЦ.

Генеральська папаха падає з висоти хмарочоса прямо на проїжджаючого вулицею чаклуна Пердиця, — той від несподіванки врізається у «гівновоз», влітає прямо через відкинутий люк у смердючу цистерну і кричить:

- Рятуйте мою душу!… Хусточку!… Витріть мені обличчя хусточкою!

- «А ро ye-blu?!» — ламаною англійською вигукує байкер Блек (він перший з’явився на місці автопригоди, а до того весь час нудьгував на клумбі поряд, обливаючи пивом своє горе і відганяючи надокучливих шершнів бейсбольною битою). Цією ж битою він починає товкти чаклуна у гівновозі, доки той не випускає останню бульбашку.

В цю мить робиться темно, піднімається страшенний вітер і блискавка б’є по готелю (ми бачимо, як у феєрверку іскор з даху падають здоровенні літери: ГОТЕЛЬ «ВІТРИЛО»). А десь на баштані від потужного вибуху злітає у повітря вагончик сторожа-ман’яка і 100 тон кавунів. Потім вони повертаються з-під хмар і смачно репаються об землю. Все це накриває величезна хвиля зливи.

КЛАЦ.

Тім і Женя зі скибками кавунів в руках цілуються під водою. Вони щасливі. (Дурдом!)

КЛАЦ.

Генерал (обличчя — крупне в камеру): «Старі люди кажуть, що сильні дощі падають з неба, коли скона чаклун, або приїде Папа Римський, або коли серед людей з’являється янгол, який весь час тихенько наспівує „Me густас ту“.

Потім камера віддаляється і ми бачимо, що генерал пливе на моторному катері з бортовим написом: „Та ти шо!“

КЛАЦ.

Янгол у реальному джинсовому капелюсі і білих вельветових штанах ширяє у хмарах над Дніпром. Його періще дощ, та він посміхається.

КЛАЦ.

Мокрий байкер Блек сидить на асенізаторській цистерні біля відкинутого люка і супроводжує очами янгола, що летить через річку.

Блек: Цікаво, а про що та пісня?

(У отворі люка з’являється щаслива пика чаклуна).

Чаклун: Не знаю… Щось на зразок — „Дай мені, Боже, сили витримувати це й надалі…“ Хоча, можливо, я помиляюсь.

(Блек, схаменувшись, знову починає занурювати чаклуна у лайно)

КЛАЦ.

Тім, Женя і дика ватага з акторів та знімальної групи скандують під дощем:

„Дощику-дощику, припусти на бабині капусти!“

Тім (оглядаючи всіх): „Я стою… я дивлюсь. Всім хороше! Everybody be cool. Виходить, що і я — be cool too!“

КЛАЦ — КЛАЦ — КЛАЦ.

титри: Не проспіть кінця. Все уже давно почалося!

Юрай Курай.

Mania contradicens

„Разбуди меня в четыре!“

1. Обращение к Богу;

2. Стиль прически.

Одного разу мій шлунок, мабуть, вирішивши, що його хазяїн помер, забурчав, як навіжений. Я аж прокинувся. Глянув на годинника — ніч, відчинив холодильник — вакуум, поліз за цигарками — залишилась остання. Що робити? Куди бігти? Сів на травичку у дворі, закурив і глянув на зорі в небі. А відтіля, як по заказу, величенька така каменюка з вогняним хвостиком — понад хатами — шварк! Так спалахнуло, що аж вії мені обсмалило. А в кукурудзі шелеснуло, неначе якісь тварюки кинулись врозсип. Ну, думаю, домедитувався, коли згори вже такі „маяки“ кидають. Все. Досить з мене злиднів! Де мої смажені хлібці?! І закрутився, як чорт на вишкварках.

Ледь діждавшись ранку, взяв у свояка кредит на десять гривень „до востребованія“, купив яєць, олії та батонів і приготував смачнющу страву (гамбургер відпочиває) — смажені хлібці з яйцем (за особливим рецептом). Зробив їх штук двадцять на продаж, а вони вийшли такими апетитними — з ніжною смаженою коринкою, що я тут же половину й „заточив“. Не встояв перед спокусою. Зате ті, що вцілили, ловко розбіглися по базару. Гривня за штуку.

Стою з „червонцем“ на кишені і думаю: „Е ні, голодне Різдво ситою Паскою не нагодуєш!“ Постояв, почухав у потилиці і вирішив провернути свою нехитру справу ще кілька разів, з кожним днем додаючи принад смаженим хлібцям (одноразовий посуд, знижки оптовим покупцям, презентації по чужим офісам швидко підняли мені рейтинговий настрій). І став мій товар за народним креативом називатися „курайчиками“ (от, бісенята!). Завелась жива копійка, а я потроху став замислюватись: а чи не відкрити мені щось на зразок „шустро“ при дорозі? Звісна річ, що дурень думкою багатіє. І правду казав дід Панас: „Діяти — набагато веселіше, ніж міркувати про це“. А тим більше — міркувати про те, як ти міркуєш про це. Отож, підтягнув я останні улюблені нюні і потихеньку — поманюню став підніматися на свої ноги при дорозі. Налаштував дах за єгипетським кресленням (бо гарна тільки та покрівля, під якою яйце не тухне), підключив стереосистему, вирубав бур’ян навколо, вкопав довгий дерев’яний стіл з міцними лавами (як у нас на тракторній бригаді), поставив на столі запашні оберемки польових квітів, а на фронтоні повісив плакат „Міс Глобалізація“, на якому весь світ, тамуючи подих, чекає, коли Руслана Писанка дохрумає свою добову норму смажених хлібців (а ля Енді Уорхол). В цілях візуальної реклами хотів було ще запалити стерню на сусідньому полі, та швиденько заткнув яскравий фонтан свого новаторства, бо на порозі, наспівуючи „недовго мучилася бабця у високовольтнім павутинні“, з’явився перший відвідувач. Дивний дядько з портупеєю замість гаманця заказав дюжину „курайчиків“ і глечик молока, але сплачувати за рахунком не квапився. У повітрі запахло шмаленими пахвами, а над моїм „шустро“ промайнула тінь степового шуліки. За секунду цей добродій вже пояснював мені, що він із фонду „вдів і сиріт“. Потім чітко додав — куди, скільки і на який рахунок треба „покласти“, щоб мій культурний заклад не чіпали „діти кукурудзи“. Сказав і хутко зник, забувши мені на згадку флаєр на погост і ось цю анкету-тест. Я підніс папірця до очей і почав читати:

1. Якщо б вам залишилось жити тільки один рік, як би ви розпорядились цим часом? Поміняли б ви що-небудь у своєму житті? А чи не бажаєте ви зробити ці ж зміни без того, щоб неминуча загибель нависала над вами?

2. Чи робите ви те, чим дійсно хотіли займатися в житті?

3. Якщо запалає ваша оселя, яку річ ви рятуватимете перш за все?

4. Що вам подобалося робити по-справжньому, коли ви були дитиною?

5. Якби вам дали мільйон доларів, щоб ви робили з цими грошима? А може вам вистачить десяти гривень?

6. Чи відчуваєте ви, що у Творця є план відносно вас?

7. Якби у вашому житті був один ідеальний день, щоб ви утнули після того, як прокинетеся сонячним ранком?

8. Чи робите ви те, що збирались робить? Якщо ні, то-чому?

9. На що схожий звук зіткнення двох метеликів?

На дев’ятому запитанні мене „зламало“, в животі забулькав чай, і „практически бесшумно газы вышли невзначай“. Я аж прокинувся. Відчуваю, що лежу на березі. І морські хвилі тихенько хлюпають у мою маківку. Обережно, як вцілілий після розстрілу партизан, відкриваю очі і бачу, що рожеве ранкове сонечко вже забарвило верхівки кримських гір. Поряд зі мною сидить якийсь військовий (прикордонник!), він зняв кашкета і спостерігає, як, стомлено ступаючи по гладеньким камінцям, граціозно віддаляється від нас дівоча постать. Потім цей прикордонник повертає своє обличчя у мій бік і крізь посмішку вимовляє:

- Хай іде. Вона вже велика дівчинка. І в неї достатньо грошей, щоб упіймати таксі і дістатись готелю.

- Ти хто? — запитую чемно і по-дружньому.

- Сержант Іван Пеппереску. Мені доручили Вас розшукати і передати, що Вас чекатимуть о десятій годині місцеві археологи. Вони сьогодні вночі відкопали останню тридцять шосту піраміду. Мабуть, буде весело, — чітко, немов з кулемета, вилетіли його слова.

- А Вона, — киваю в бік дівчини, — хто?

- Міла… Йовович, здається, — почав було він.

- Ну, це всім відомо, — „стелю“ я собі „соломку“.

- Знову глузуєте з мене добродію? Ви ж цілу ніч з нею… той… штудіювали українські репліки з вашого кіна… „Кодак“ йому в кадик! — образився сержант, встав і рішуче натягнув кашкета, збираючись іти геть. Та зачепився за батарею порожніх пляшок з-під „Шаблі“ і трохи не впав.

- Вибач, хлопче. Мені прикро. Ну, ти розумієш… А котра зараз година? — спробував я зам’яти непорозуміння.

- Четверта ранку, — буркнув прикордонник, — збудив, як наказували…

- До речі, ти не бачив тут мою суку? — знову ляпнув я щось не те. 

- ?!

- Тобто… мою бельгійську вівчарку…, — швиденько довелось пояснити йому мої попередні слова.

- Та що їй станеться? Оно вона крабами тішиться, — вже на ходу сухо кинув сержант, потім обернувся і запитав: „Як, Ви сказали, її звати?“

- Балабака! — гаркнув я, пірнаючи у прозоре Чорне море.

Через хвилин двадцять, коли в мені заспокоївся „єнот-полоскун“, я виліз із води (весь мокрий, як риба без трусів), ускочив у свої білі штани, натягнув на босі ноги парусинові пантофлі і, накинувши на плечі червоний „T-shirt“, піднявся сходами з пляжу прямо у місцеве „шустро“ випити гаряченької кави. Там з учорашньої вечірки залишились тільки двоє — Тім Рот та Ману Чао. Вони добивали останню партію „в Чапаєва“ і пили каву з мастикою та рожевим рахат-лукумом. Радіо транслювало: „Одного не прощу тобі ніколи — ти не віриш, що моє ім’я — Елвіс!“ Я привітав хлопців, а моя собака їх обгавкала. Тож, каву пили разом. Потім у „шустро“ зайшла прибиральниця пляжу і запитала, чи ніхто бува не забував там рюкзак з валютою? Ми сказали — ні! Тоді в неї „цвірконув“ мобільний, і вона, вибачившись, вийшла. А через хвилин п’ять, домовившись про зустріч на гірському плато після полудня, я залишив теплу компанію і побіг (в „Чапаєва“ вони тоді дограли — програв бармен).

Мій невеличкий білий, як хмаринка, будиночок з колонадою вже виглядав із-за пагорба, коли нас з Балабакою мало не розтерло по шосе на кипарисову олію новеньке червоне „Фер-р-рарі“, яке вискочило, немов „з-під руки“, і швидко щезло за скельним виступом. Я після цього заглянув у очі своєму хвостатому другу і голосно в них прочитав: „Хто там за кермом — Стіві Вандер, чи що?!“

Як з’ясувалось за сім хвилин — до нас у гості примчав знайомий продюсер з Києва — Сашко. Роднянський. Він так квапився довезти вчасно валізу з грошима на наше сьогоднішнє свято Пірамід, неначе сам був тією Золотою Саперною Лопатою, яку планувалось вручити археологам за розкопані дива. Звісна річ, йому все простилося, бо тільки я знав, що Сашко народився як раз у той день і рік, коли застрелився Хемінгуей.

А Миколу Вересня, який теж приперся вставити своє „о’кей“, ми, не змовляючись, сплавили Вупі Голдберг. Вона взяла його з собою на рибалку і навчила досить пристойно веслувати вздовж берега, мотивуючи перед пресою свій вчинок дивною фразою: „Риба завжди здоровіша за тих, хто її споживає“.

Багато чого цікавого відбулося у той день, та тільки надвечір мене чомусь охопила паніка. Можливо, то почали діяти піраміди? А може я переїв солоних сушених бичків, якими мене щедро пригостив татарський хлопчик. Став я прислухатися до себе — раптом забурчить у шлунку — і все! — я прокинусь де-небудь не тут… Та мале татарча, узрівши в мені такий пантелик, сказало: „Велика земля Апачі. Завжди є куди прокинутись…“ І до самісінького ранку цикади не вщухали знов. А на другий день ми почали фільмувати мій сценарій. Я дав йому назву „Mania contradicens“*. І коли завмерла на мить уся налаштована апаратура, в мене над головою зіткнулися два метелики.

Юрай Курай.

* Mania contradicens (лат.)- страшна хвороба. Люди, заражені нею, хочуть одного, але говорять і роблять зовсім інше. (Прим. Авт.)

 

Станцiя Лозовая, ч.2.

Бiй вiдлунав, жовто-синi знамена
Затрiпотiли над станцiєй знов.
I до юрби полонених, сам курiнний пiдiйшов.

- Є комсомольцi мiж вами, я знаю.
Кожного кулi чекає печать.
…стиснуто губи в останнiм вiдчаї.
Всi полоненi мовчать.

- Гляньте навколо — i сонце, i ниви, —
Жалко розстрiлювать всiх.
… Та пацани йому дулi скрутили,
А баби пiдняли на смiх.

- Ну, так пощади не буде нiкому!
Вас не згадає замучений край!
… Вийшов один, i сказав курiнному:
—Я комсомолець, стрiляй!

Та курiнний наче очi розплющив,—

Парня узнав вiн з родного села.
Сперся ногою на стару тачанку
I вкинув пiвлiтри у себе з горла.

Потiм сказав, щоб усiх розв’язали
I принесли ще горiлки й ковбас.
Так у тiньку, пiд „раскидiстим“ дубом
Був i пiдписаний мирний указ.

Страшно подумать, яка була б драма,
Еслi б горiлка „пальона“ була.
А так всi довольнi, i тато i мама,
А также дiвчата з родного села.

 

Когда идёт дождь, идёт бог. По сухим желобам
улиц. Касаясь босыми ногами обугленной
брусчатки сквозь прозрачное тепло лужиц. Хорошо.
Ни с кем. Я сижу на страницах. Ими усыпан
весь пол, они мокнут на подоконнике. И в этом
есть документальность. Среди парящих листов
железа не так одиноко, как может быть. Но ты
войдешь и спросишь:»Зачем все это?" И
услышишь ответ. А в соседнем доме в чьей-то
голове просверлят еще одну дырочку. Мне нужно
будет улыбнуться, когда туда попадет вода…

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Юрай Курай — чудна iстота невизначеного вiку, розмовляє третьою мовою (на двох iнших пише і читає з помилками). Вперше з’явився в ефiрному FM-просторi 6 червня 1998 року на «Радiо МIX» (Днiпропетровськ).

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска