Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Товари Статті Інформація

Автори / Дмитро Куделя / ПРО ТЕРОРИСТІВ З УПА ТА НЕУПЕРЕДЖЕНИХ ІСТОРИКІВ. (Рецензія)

(Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ — ХХ ст. Історичні нариси: Колектив авторів. — Київ: Наукова думка, 2002. — 952 с.)

«Про терміни треба домовлятись, а не сперечатися. Ми відокремлюємо поняття „терор“ від поняття „тероризм“, і це є частиною нашого концептуального бачення проблеми» — оговорюється авторами у вступі до збірника історичних нарисів, який, безумовно, є поважною дослідницькою працею трагедії народу України протягом останніх двох століть колоніяльного поневолення. Насправді, не домововшись про трактування термінів, не визначивши методологічних пріоритетів, важко дійти згоди з читацьким загалом, надто його освіченою частиною. Тому зрозуміло бажання авторського колективу обгрунтувати свої погляди на актуальну нині в світі проблему тероризму. І він (колектив) не пошкодував часу на серйозне вивчення проблеми, аналіз поглядів на неї інших учених, як і на дослідження витоків, теорії, практики та, подекуди, наслідків терористичної діяльности держав, політичних організацій, підпільних груп, окремих осіб тощо. І перший розділ монографії яскраво про це свідчить.

Автори, цитуючи В.Антипенка, відзначають «плутанину змістів та смислів понять „тероризм і терор“», невирішеність «проблеми класифікації „різновидів“ сучасного тероризму» та «світоглядну, ідеологічну та політичну заангажованість» досліджень цього явища у 60–80-х рр. ХХ ст., більш чітко окреслюють рамки згадуваних понять, вносять свої пропозиції, або відкидають хибні, на їх погляд, твердження деяких попередніх дослідників «теорії сучасного тероризму». Все це свідчить про конструктивність проведеної авторами роботи. Очевидно, специфіка сучасного політичного становища у світі вимагає, щоб світова спільнота нарешті узгодила свої погляди на складне й неоднозначне явище під назвою «тероризм», що надалі мусить призвести до вироблення єдиного підходу та ставлення до всіх його проявів, як також дійової боротьби проти них.

У розділі VIII гл.2, історик С. Білокінь стверджує: «Загалом терор трактується як найгостріша форма боротьби проти політичних та інших супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення», далі автори розділу Х О.Лисенко і Т. Вронська уточнюють це визначення: «Прямі сутички з ворогом не можна віднести до дій суто терористичного спрямування, хоча з боку окупантів вони здебільшого були такими» (гл.3). Також наводиться слушна думка Ю. Антоняна про «тероризм як насильство, що застосовується пригніченою, слабшою стороною до сторони сильнішої, і насамперед, до її політики». Тобто, розглядаються думки різні, знайшлося місце навіть для прогнозованого радвладою висновку Є. Ляхова про недостатність уваги до «об’єкту тероризму». Проте, не зовсім зрозумілою є ігнорування найяскравішого прикладу сучасности — війни в Чечні-Ічкерії (не зважаючи навіть, що це «внутрішня справа» Росії та до складу редколегії входить Голова Верховної Ради), адже саме в цій гірській країні знаходимо вагоме обґрунтування майже всім «вихідним» постулятам авторів монографії. Ото де присутні очевидні прояви (за авторами «Політичного терору і тероризму») як державного терору, так і тероризму пригніченої сторони! Отже, ми трохи розібралися у звивинах того складного шляху, що ним крокували автори монографії, і «а пріорі» домовилися щодо термінів. Проте, не наполягаючи на правильности твердження і не перекреслюючи величезну роботу авторського колективу, наважимося висловити свою примітивну думку: носієм та провідником як терору, так і тероризму, видається, є ніхто інший, як терорист, так? Це слово було, є і буде лайливим. Обізвати людину терористом те саме, що й маніяком. Вибачте за приземлене й ненаукове, таке собі народне потрактування терміну, але навряд хтось здатний заперечити цей факт. Нехай це буде держава-терорист або людина-терорист, їх сутність та мета однакові — залякати, нагнати жаху («терор» — жах (лат.)). Подовжуючи нехитрий логічний ряд, доходимо висновку, що терорист — особа (або організація тощо), яка сягає своєї мети за допомогою терору (або терору в тому числі). Уважно гортаючи сторінки монографії, пильний читач зверне увагу, що вся новітня історія творилася терористами. На жаль, у цьому є сенс. Але… Ризикуємо пошитися в дурні, та все ж, зважаючи на негативне наповнення терміну «терорист», наважимося поставити запитання: «А як бути з національно-визвольними рухами, з партизанською війною проти загарбників, адже в їхньому арсеналі не лише прес-конференції та проклямації!?» То може, слід провести чіткий поділ між тероризмом та опором (спротивом) ворогу, якщо він відбувається на власній території, а також сягає просторів чужих держав, переслідуючи визвольні цілі гнобленого народу (пам’ятаєте вбивство Пєрацького або викрадення Ейхмана?) Якщо цього не зробити, то учасників будь-якого партизанського або національно-визвольного руху можна сміливо записувати до числа терористів, чому, до того ж, сприяють положення Гаагської конвенції 1907 року (якщо на твою землю вже вдерлися, то сиди мовчки, не ображай «гостей»). Як це не прикро, але, виходячи з посилань багатьох дослідників терору до вульгарних терористів можна зарахувати макі, польських, радянських (та будь-чиїх!) партизанів, ну і, звісно (як це робилося щоденно протягом 50 років комуністичної перебудови світу) бійців Української Повстанської Армії. Що, власне, і роблять у главі 3 розділу ХІ «Прояви терору і тероризму у протистоянні радянської влади та ОУН і УПА в західноукраїнському регіоні післявоєнної доби» її автори. При тому, слід зазначити: про дії радянських партизанів на теренах України в книзі сказано побіжно і декляративно, як також, звісно, (і зрозуміло) про масові вбивства і знущання з німецьких полонених, поліцаїв та інших підокупаційних службовців та робітників під час і після війни без доведення їх провини (цієї теми взагалі ніхто не торкається). Переможців-бо не судять?

Хочеться повторити, що в цілому книжка не тільки цікава, але, немає сумнівів, глибоко наукова, історична та корисна. Хоча, звичайно, як у будь-якому історичному дослідженні, є похибки та інші огріхи, не раз можна зустрінути граматичні помилки, русизми, але це не робить працю авторів менш вагомою. У цих роздумах немає сарказму та насмішки, вони не передбачають якихось викриттів та розвінчувань. Але дисонансна глава про післявоєнну боротьбу УПА варта того, щоб над нею замислитися. Від цього моменту, прошу вибачення, висловлюватимуся від першої особи. Отже, я був здивований підбіркою матеріялів (раніше казали «підтасовка фактів») у згаданій главі, не кажучи вже про її псевдонейтральний, а насправді єзуїтський тон, який нагадав мені ще одну нещодавно прочитану книжку — «Українські Соловки». Ясна річ, подивився авторів, і не помилився — там і там виступає Д.Вєдєнєєв. Майор СБУ, працівник архіву цієї установи, як про це повідомляється в «Українських Соловках». Тобто науковець, який має доступ до цілого масиву документів з будь-якої тематики, але спеціялізується, як я зрозумів, на боротьбі ОУН і УПА. Це добре, але по прочитанні його творів чомусь лишається неприємний сопух «старих» шкарпеток літнього ветерана НКВД. Я вже казав про псевдонейтральність його досліджень, але додам, що навряд чи це чиста наука, скорше наука політизована. Здається, що автор усе знає, стоїть на стійких антибандерівських позиціях, бо «має зуб». Чи личить українському історикові мати зуб на історію України? Не знаю, але твердо переконаний: нігілізація цієї історії не прислужиться добру. В «Українських Соловках» видатний підпільний художник Ніл Хасевич, поміж іншого, «робив олівцем замальовки з натури під час проведення окупантами страт і екзекуцій місцевого населення», бо «особиста трагедія, як дехто вважає (курсив мій — авт.).., може зробити людину несприйнятливою до страждань інших» (Н. Хасевич у дитинстві, разом з матір’ю потрапив у трагедію, внаслідок якої його мати загинула, а сам він лишився без ноги). У третій главі ХІ розділу «Політичного терору» радянський «уряд спрямував у Західну Україну значні кошти і матеріальні ресурси», аби допомогти знесиленим війною людям, радянська влада спрямовує ряд заходів «на соціальний захист тих категорій населення, які найбільше постраждали від війни…» і «це не могло не викликати симпатій місцевого населення». Та й запроваджуючи колгоспи, радянське керівництво було переконане в тому, «що це дасть можливість (…) ліквідувати постійний і гострий (особливо в Карпатах і Прикарпатті) дефіцит харчових продуктів», але всі ці схвальні заходи чомусь (через кілька сторінок) призвели до «зубожіння сільського населення». От невдача! А уряд так старався! Тільки не хотіли цих старань поцінувати кляті бандерівці, яких підтримала «частина населення», не зрозуміли, бідаки, що винні були у більшости бід не «радянський уряд», «радянська влада», «радянське керівництво», не НКДБ- МДБ — КДБ, а «окремі (тут і далі курсив мій — авт.) керівники на місцях», які «форсували виконання партійних настанов», «недостатньо продумані заходи» радянизації, «штучно прискорені темпи і насадження чужих місцевому менталітету ідеології, норм поведінки, управлінських принципів» (темпи нав’язування чужорідних звичаїв мусили, напевно, бути природніми?- авт.). До речі, читач може довідатися з пропонованого тексту, що «ескалацію напруження провокувала також поведінка деяких приїжджих номенклатурних працівників, співробітників органів внутрішніх справ і держбезпеки, військових комісаріатів, які порушували закон, або ж своїми вчинками дискредитували репрезентовану ними владу». Так само ми дізнаємося, що «політичне керівництво УРСР та СРСР (…) неодноразово надавало учасникам сил опору (до речі, радянський рух Опору у автора прописаний з великої літери) шанс зберегти життя і волю», зверталося «з пропозицією припинити протистояння», гарантувало «непритягнення до кримінальної відповідальності тих, хто вийшов з підпілля з повинною», але воно ж «обрало силові заходи» стосовно тих, «хто попри все продовжував підпільну діяльність». (На кшталт «хто не заховався, я не винуватий»). «Безстрашних» бійців «істрєбітєльних» батальонів автор називає «яструбами», хоча переважна більшість свідків тих подій кличе їх «стрибками» (бо місцеві довгого російського слова спочатку не розуміли, тож скоротили для зручности вимови, «яструбки» — це, вірогідно, витвір радянської пропаганди, а «яструби» — мабуть, авторська версія). Щоб читач не зрозумів мене неправильно, скажу, що автор нарису не знімає з радянської влади відповідальности за жахіття післявоєнного часу цілком, просто він намагається бути неупередженим, як уміє. Чи це йому вдалося, подивимося далі. На двадцяти восьми сторінках глави про «прояви терору у протистоянні радянської влади та ОУН і УПА» ми подибуємо безліч цікавих фактів. Наприклад, що осередки ОУН в УРСР створили «українські самостійницькі групи за кордоном» (ОУН в Україні існувала з 1929 року, очевидно, що її діяльність тривала так само і в УРСР, а не була занесена з-за кордону) та ОУН «справді масову підтримку знайшла тільки у західному регіоні» (дійсно, важко було за п`ять років нелегальної боротьби масово поширити ідеї Організації по цілій Україні, але нині можна ствердити, що ОУН стрімко набирала прихильників на всіх її теренах попри всі перепони).

Я і надалі обираю шлях цитування, щоб читачеві легше було зрозуміти методику Д.Вєдєнєєва.

— «Українські націоналісти вже з кінця 1943 — початку 1944 рр. цілком відмовилися від тактики „двофронтової боротьби“ і зосередилися на підготовці до масштабних антирадянських дій». (Причини не вказуються, а дарма. До того ж сутички з німцями, а подекуди і з угорцями тривали до кінця окупації);

— «Мало розбираючись у тонкощах політики й ідеологічній еквілібристиці, вони (прості селяни — Д.К.) намагалися сумлінно виконувати накази і дотримуватися присяги. Однак інколи фактором примусу взятися за зброю було заручництво: родину зрадника чи того, хто відмовлявся битися за Україну, чекали репресії.»

— «Однак у 2-й пол. 40-х рр. тероризування було справді масовим, аж до вимог застосування „п`яткування“ (знищення кожного п’ятого) у населених пунктах, мешканці яких активно підтримували владу.»

— «Так, 1944 р. на Рівненщині було підірвано санітарний потяг і уведено в ліс 40 медсестер. У с. Іванівці на Станіславщині сотня УПА „Спартана“ розстріляла 30 солдатів-залізничників.»

— «Хоч в „Дорученнях по роботі СБ“ (грудень 1946 р.) наказувалося фізично карати агентуру противника якомога рідше (…), знищення реальних чи вигаданих агентів НКДБ-МДБ набуло статусу одного з провідних напрямів терору… Практикувалася кругова відповідальність за „сексотство“. Так, агент „Кравченко“ (…) ліквідований боївкою СБ „Ореста“ разом з матір’ю, дружиною, сестрою і братами 5 і 7 років».

— «Однак в міру зміцнення радянської влади і колгоспної системи, зубожіння сільського населення підпілля змушене було вдаватися до насильницьких засобів проти населення для організації свого матеріального забезпечення. Під тиском розповсюджувалися квитки повстанської позики — бофони. Даниною обкладали ремісників, торговців, інтелігентів з приватною практикою. Певний провід міг залишити собі 25% коштів, вищі керівники користувалися ними необмежено. На населення накладалася рознарядка.»

— «Поширеною була практика нищення або залякування спеціалістів, що прибули зі Сходу. Класичним прикладом можуть слугувати московські геологи Н. Балашова та Д. Рибкін, якого референт проводу „Зорян“ у протоколі допиту назвав „одним з найнебезпечніших представників більшовицького імперіалізму“. Геологів закатували у серпні 1948 р. Характерно, що у ході їх річних пошуків підпілля втратило 269 осіб вбитими і 233 захопленими.» Чи не навмисне тут представлено «Зоряна» таким собі диваком, який у «бєзобідних» геологах побачив страшних імперіялістів? Та й дурні ж ті націоналісти, які наклали сотнями голів, аби «закатувати» нещасних! Чому б автору просто не пояснити мотивацію повстанців? Які ж такі скарби шукали безневинно страчені геологи в Карпатах? Чи не повстанські «бункери» часом? А скільки ж бійців в тих розшуканих криївках згодом загинуло, скільки наковталося «28-го» газу? Це автора не обходить, у нього інша позиція.

МЕТА

— «Самозабезпечення» підпілля супроводжувалося моторошними розправами над селянами й активом. Наведемо такий жахливий епізод. У грудні 1949 р. в Яворові Львівської обл. було заарештовано подружжя Д., в оселі яких знайшли 5 дітей від 2-х до 8 років. Як з’ясувалося, вони з 1945 р. викрадали дітей, а одна з підпільниць Є.Г. (застрелилася при затриманні), лікар-педіатр за професією, використовувала їх як донорів крові для лікування поранених підпільників».

Цитувати можна далі. Наприклад, про звірства Служби безпеки, особисто шефа СБ УПА УПА-Південь та керівника ОУН на ПЗУЗ М. Козака-"Смока", проте не наведено жодного факту блискуче переведених СБ й тим самим «Смоком» контррозвідувальних операцій, наприклад викрадення і допити агента НКВД Захаржевського).. Але чи не забагато для двадцяти восьми сторінок? Скупчення самих лише негативних фактів (перевірити які, до того ж дуже важко) на такій малій площі тексту вже трохи підозріле, бо навіює думку про упередженість автора. Тим більше коли не описується жодного з запротокольованих подвигів, яких чимало скоїли бійці УПА та підпільники ОУН. І кому, як не архівісту СБУ це знати?

Не можна оминути опис автором однієї з найвідоміших військових операцій проти УПА, що відбувалася у Крем`янецьких лісах на Рівненщині, знану в українській історичній науці як «бій під Гурбами». В цих боях брали участь понад 30 тис. службовців військ держбезпеки та бійців Червоної армії проти близько 5 тисяч стрільців УПА, значну частину з яких було щойно перед тим змобілізовано. Автор, імовірно, користуючись документами МДБ трохи розширює хронологічні рамки, вказуючи що бої тривали від 21 до 27 квітня 1944 року включно. І називає втрати, що їх понесли обидві сторони: з боку УПА — 2018 бійців, а ось «з радянської сторони» — 11 осіб забитими. Очевидно, що автор називає дані, наведені в документах архіву СБУ. І які можуть бути претензії? Документ — він і є документ. Дивує інше: він не коментує наведених цифр. А є ж і інші, що подавав у звіті командир «Еней» (П. Олійник), у яких він називає дещо іншу кількість загиблих радянських вояків — 900. Напевно, що автор знає про це. А якщо ні, то невже не замислився, що ж це за могутні богатирі такі воювали «з радянської сторони», які тиждень билися нехай з гірше озброєним та навченим, набагато малочисельнішим, але все ж таки серйозним військом, навіть, два танки тоді відбили у повстанців, налупили їх більше двох тисяч, а самі втратили лише одинадцять вояків? Певно, що замислювався, але коментарій не входить до авторської концепції, бо дуже вже цікавий висновок виходить: отаке військо, що справжні вояки побили, як курчат. От вам і повстанська армія! Може, я і тут помиляюся, і автор нічого такого не плянував? Хочеться вірити.

Досить уваги в історичному нарисі приділено діям легендованих боївок МДБ, що під виглядом УПА тероризували місцеве населення, виконували провокативні, пошукові та інші функції. До їх складу входила велика кількість колишніх підпільників, таких, що за різними причинами зрадили присязі. Знову цитую:

«Учасники груп (легендованих боївок МДБ — Д.К.) несли відповідальність за значну кількість актів насильства щодо цивільного населення — вбивств мирних мешканців, побиття, зґвалтування, мародерства, здирництва тощо…»

А тепер увага! Продовжую цитату:

«Ці брутальні прояви стали наслідком загальної атмосфери беззаконня у реальній практиці «радянського будівництва», слабкого контролю за діяльністю агентів-бойовиків, які до того ж відтворювали звичні для них ще з часів підпілля засоби залякування населення й «самозабезпечення».

Підсилимо ефект ще такою фразою із гл.3 розділу ХІ: «Суворі реалії боротьби, коли обопільні акти насильства часто переходили за межі раціонального, деформували психіку підпільників, робили її несприйнятливою до крові і страждань. Далі історик, не посилаючись на джерело, цитує таку собі підпільницю-людоїдку; „Страшно (вбивати — Д.К.) до першого разу, а потім отримуєш насолоду“. Прієхалі! Як-то там в українському прислів’ї про невістку?

У дописах цитованого автора є одна закономірність: у них важко побачити не те, що серйозний аналіз тих чи інших негативних явищ, подій тощо, до яких спричинили дії некращої частини радянських спецслужб, але, навіть, просто не наводяться факти нелюдської поведінки геройських „чекістів“. Що взяти з людей, вони ж-бо на службі, просто виконували накази! То есесівців та гестапівців всіляких можна судити й таврувати, а ось „наших“ душогубів — зась! А тут ще момент солідарности цехової, так? Ось і виходить, що „обопільні акти насильства“ „деформують психіку“ самих тільки підпільників, а в звірствах псевдобоївок винні колишні підпільники-зрадники, з „поганим повстанським минулим“ за спиною. Все це добре, тільки я не бачу, що може солідаризувати офіцера сучасної Служби безпеки України, та й до того ж архівіста, із службовцями однієї з найзлочинніших формацій світу (йдеться про „політичну“ службу), на щастя покійної? Чи не одна й та сама школа? Це — не смішно, це — прикро, панове.

Висновки, до яких може дійти необізнана людина після прочитання глави про післявоєнну боротьбу УПА навряд чи будуть правдивими. Бо виходить все так, що банди, які забирають у людей хліб та майно, уводять в ліс санітарок та точать кров з маленьких дітей, вбиваючи, катуючи, ґвалтуючи — це і є УПА. Вояки, що розбігаються у справжньому бою зі справжніми солдатами. Банди з насильно набраними вояками, з жахливою СБ із звірячими методами роботи, але, поза тим, такі, що „ мають масову підтримку“ у місцевого населення». Не зовсім логічно, але це як подивитися! А може, який народ, такі в нього й терористи?

Наприкінці вдумливий читач знаходить ще одну єхидну сентенцію автора нарису: «Підсумовуючи наведені факти, слід констатувати, що у протиборстві ОУН і УПА з радянською владою обопільно вживалися всі наявні засоби. Націоналістичне підпілля навіть після того, як члени антигітлерівської коаліції розгромили нацистську Німеччину, перебувало на військовому становищі. Залишившись наодинці зі сталінським режимом, який продовжував вершити долі народів, члени і симпатики ОУН, вояки УПА з відчаєм приречених намагалися продовжувати боротьбу за суверенну державність. Обставини ж складалися так, що до краю зтероризоване населення в більшості своїй воліло займати індеферентну позицію, аби не наражатися на небезпеку з того чи іншого боку». Ось так, хоч німці і втекли, але їхні поплентачі продовжили війну всупереч перемозі антигітлерівської коаліції, а її ж не розпущено! Для чого тут згадується саме коаліція, а не просто СРСР? Може це натяк на те, що УПА, продовжуючи війну з «совєтами», які є членом цієї коаліції, тим самим перебувала автоматично (нехай умовно) в стані війни зо всіма країнами антигітлерівського блоку? Ой і лиха ж та УПА, та ще й народ, з якого вона вийшла, займав «індеферентну позицію», проте, надавав масову підтримку.

Кожна людина має право на власну позицію, але історик таки мусить бути об’єктивним, а «підтягування» фактів до попередньо створеної концепції, на жаль об’єктивності не додає. Можна зрозуміти, що людина, яку виховало певне середовище, тяготитиме до думок та поглядів, що превалюють саме в цьому середовищі. Це не добре й не погано, просто так є. Але історикам все ж таки варто вміти абстрагуватися, а для української ситуації ще й бажане уважне, обережне ставлення науковців до історії власного народу, адже її покручено за сотні років безмежно. Я дуже сподіваюсь, що принаймні половина моїх спостережень щодо нарису Д.Вєдєнєєва невірна. Врешті, науковцеві притаманне вміння вчитися, в тому числі і на власних помилках, і — хтозна — може наступні роботи цього дослідника не відгонитимуть явною упередженістю.

П. С. Я думаю, кожен з тих дослідників, що мав справу з архівними справами НКВД (МДБ, НКДБ, КДБ) та через чиї руки пройшов великий їх об’єм, може справді з часом відчути на собі такий собі «феномен довіри до слідчого». І тоді за горами часто фальшивого паперу сховається правда, а з’являться викривлені обличчя підсудних, а головне, їх викривлені душі, зліплені наново слідчими на свій розсуд. І повірте, вам не сподобаються ці обличчя і все, що робили їх власники. Тому хочеться звернутися до істориків, які досліджують радянський період: не вірте «насліпу» слідчим НКВД-КДБ, перевіряйте інформацію, зустрічайтеся зі свідками. І любіть Україну. Це — не завадить.

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Рука негідника обірвала на 39-у році життя Дмитра Володимировича Куделі. Рідні, друзі та знайомі запам’ятали його, як найдобрішу та найчеснішу людину — Діма завжди казав, що «немає поганих людей, кожний добрий по-своєму».

 

Коментарi

06 лютого 2006

фашистская сволочь

09 лютого 2006

Кussich Schwein?

18 лютого 2008

Дмитра Куделю пам`ятатимуть, хай хоч луснуть від злості та отрути москальські холуї.

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска