Автори / Богдана Матіяш / Уривки з книжки «розмови з Богом»
2
рибу мій Господи тепер завжди доводиться ділити опівночі
за дня бракне часу за дня не стає терпіння тебе чекати
доки мовляв ти прийдеш за дня навіть і не виникає деколи думки
що ти можеш бути зовсім поруч за дня риби
вростають головами в землю за дня риби наміцно вростають
головами в землю тебе чекаючи мене чекаючи коли я почую
що ти говориш до мене Боже
а ще мій Господи тепер за дня не вдається пекти хліб
я навіть не скажу що стає на заваді може постійна спека
може я просто боюся що він надто швидко зачерствіє
може зрештою я просто забуваю що ти просив
приготувати нам бодай же скромну вечерю
ще додати до риби та хліба трохи вина й оливок
чуєш Господи чому ти ніколи не хочеш нагадати мені за дня
що вечір близько що ніч теж не за горами що тобі мій Боже
теж би напевно хотілося відпочити хоча вибач Господи
я знову кажу дурниці ти ж не маєш мені нагадувати про моє ж запрошення
певно розсердишся на мене але признаюся що й чавити вино мій Боже
я теж несподівано розучилася або може не так я просто проґавила
час збирання плодів пам’ятаєш Господи ті бурштиново-прозорі виноґрона
пам’ятаєш як ми ходили виноградником і ти казав ще трохи
і їх можна буде зривати я зовсім недавно побачила що лози всохли
я зовсім забула їх поливати я перестала до них навідуватися я так байдуже
прослухала до того ж твоє прохання про оливки
що мені немає чим тебе почастувати
коли я опівночі нарешті згадала що ти маєш прийти до мене коли почула
твої кроки на порозі хоча скажи мені скільки ти там стояв мене чекаючи
й навіть не озиваючися коли я обняла тебе Господи ховаючи обличчя
мокре від сліз тобі на грудях коли я просила бодай же сьогодні
нехай не буде чуда чому ти завжди задля мене мусиш робити чуда
чому в мене не виходить як у нормальних людей тебе дочекатися
чому врешті ти щодня так багато даєш мені чому Господи
ти просто обняв мене просто витер мені сльози мій Боже сказав
не переймайся прикро лиш що рибу доводиться ділити опівночі
коли навіть хліб має інакший присмак і коли не можемо влаштувати собі
справжнього бенкету тобі ж не варто на ніч наїдатися а тоді змовкаєш
сидиш підперши голову руками дивишся як я з’їдаю все до крихти
і як втомлено поклавши голову на руки засинаю
знаєш мій Господи найгірше те що я ніколи не встигаю подякувати тобі
навіть і за вечерю коли я вже сплю ти очевидно ще миєш посуд
бо зранку в кухні ніде немає брудних мисок не знаю що ти іще робиш
коли я сплю і коли виходиш із мого дому не знаю чому ти ніколи
не приходиш у гості коли я снідаю чи може я просто зранку ще остаточно не
прокинувшись просто не завважую твоєї присутності
Господи може ти не помножуй ці хліби так наполегливо може якщо
щоразу конче робити чудо просто дай мені інакший зір тебе бачити іншу
пам’ять інший голос з тобою говорити бо ти ж чуєш як він тремтить зривається
зачіпляється за гілки дерев натягується рветься мій Боже
може мій Господи просто приходь частіше може не чекай поки я відчиню
може заходь не стукаючи може просто заходь байдуже Боже чи з порожніми руками
чи з ріками повними риби чи з молочними ріками а може просто
ніколи не йди від мене мій Господи
3 (4)
ти бачиш як мені складно говорити з Богом я знаю його так
багато років а втім мені не вдається навіть називати його на ім’я
коли б ти запитав що він любить і чого не любить я би не змогла
відповісти тобі напевно мені довелося би щось відгадувати й ти
врешті сказав би дівчинко не вигадуй Бог не може любити
консервовані персики і не може не любити довгоногих фламінго
ти чуєш як я намагаюся говорити з Богом бачиш як часом ми йдемо
удвох до кав’ярні сідаємо біля вікна я знаю ти заходиш у крамницю
по той бік вулиці або спиняєшся біля газетного кіоску купуєш
ранкову газету й ніби читаєш останні новини а насправді
вивчаєш як я усміхаюся дивлячися йому в обличчя або як він
обіймає мене за плечі коли ми виходимо надвір і він наостанок
цілує мене в чоло каже гарного тобі дня моя дитино він говорить
що завжди називатиме мене дитиною навіть коли мені буде за вісімдесят
і коли може навіть і не залишиться поруч нікого хто міг би називати
мене на ти він усе одно називатиме мене дитиною ти бачиш як я
радію коли мені вдається ця розмова переказую своїм сестрам
десь увечері за чаєм від Бога вітання або пишу їм листи коли вони
далеко від мене ти бачиш як я сумую як починаю тужити коли він
довго не приходить ти тоді говориш що він не може приходити
завжди коли мені би цього хотілося ти запитуєш чому я часом
можу бути дуже весела а часом потребую так багато мовчати ти питаєш
чому мені так тяжко до тебе говорити послухай як складно мені
говорити з Богом а я ж його знаю вже так багато років а втім досі
не певна ні щодо його віку ні щодо імені я знаю тебе так мало
що певно було би майже абсурдно вже навчитися до тебе говорити
ліпше ніж до Бога котрому досі доводиться вчити мене так багато речей
так терпляче підтримувати мене за лікоть коли я послизаюся на бруківці
в своєму й у чужих містах і котрий ніколи ні в чому мені не докоряє
Бог довгоногих фламінго і продавців консервованих персиків
14 (49)
часом думаю Боже часом просто не знаю чому так намало даєш і чому
так притьмом забираєш усе що дав і те що не дав а що тільки здавалося даним
від тебе чому і воно відходить чому ніколи не знати що твоє не впізнавати твоїх
дарів не знати твоїх чуд часом коли дивлюся на світ ти знаєш так деколи буває
мені здається що я особливо виразно бачу найдрібніші краплини води найлегші
усмішки найтонше биття пульсу під шкірою найправдивіший смуток біль і радість
знаю найбільше щастя чому ти так притьмом відходиш коли мені хочеться
прийти до тебе й розповісти усе що бачу чому ти не хочеш моєї радості і куди ти
відходиш коли я мандруючи світом бачу так багато чужого болю чому Боже
навіть не можу тобі розказати чому тебе треба шукати так довго так прикро і так
натомлено приходити засмучено коли ти вже знаєш що я питатиму Боже де дівся
мій голос де зник мій сміх і чому ця тривога така прикра і чому ця любов
така терпка як калиновий сік і чому це серце таке неміцне як калинова кісточка
і чому моя туга співає так гостро як калинова сопілка а ця тиша така густа
й прохолодна як зворотній бік листя і як твої долоні мій Господи я не знаю
чому ти мовчиш чому просто говориш мені засинай дитино іще не осінь
19 (62)
я хотіла би Боже щоби ти залишив мені трохи менше пам’яті трохи інакше
хотіла би пам’ятати бо те що мені потрібно залишається в мені так ненадовго
а те що зайве часом ніяк не може відійти знаєш я би дуже хотіла пам’ятати
яким було небо коли я народжувалась напевно воно було повне снігу й білих
густих хмар вони мали би натрохи відслонитися зовсім натрохи щоби я побачила
сонце я хотіла би пам’ятати як над моїм ліжечком схилялися мої батьки хотіла би
знати себе маленькою хотіла би знати як виростаю як розплющую очі
коли прокидаюся і як часом тремтять мої повіки коли я сплю я так мало Боже
знаю цей світ часом я так порожньо ходжу дуже різними дорогами і не знаю
чи ти мене ними ведеш чи я сама ними проходжу забуваючи що хотіла на них
знайти хотіла би Боже щоби ти зробив людей довкола не такими крихкими не
такими вразливими та ж подивися на нас від найменшого подуву вітру ми
хилимося ми розсипаємося як пісок ми падаємо ми вдаряємося ми плачемо ми
ранимося і немає чим заживити наші рани і немає нікого хто по-справжньому
хотів би нас обняти хто хотів би нас прийняти які ми є і потім відійти нічого
натомість від нас не бажаючи хто хотів би з нами говорити немає нікого хто
хотів би нас чути хто хотів би за нами сумувати за нас молитися розповідати
тобі про нас а нам про тебе це сумно Господи дуже сумно але ти давно встократ
ліпше від мене це знаєш і напевно тобі через це теж дуже боляче
25 (79)
сьогодні я дуже відчуваю як сумує шкіра мого обличчя коли тебе немає вона стає
схожа на листя на благеньке осіннє листя на втомлену соснову кору ти бачив
коли-небудь як вона опадає зі стовбурів як губиться на землі поміж шишок
трави і моху ту з самих вершечків дерев де соснова кора тонка як папір і прозора
як папір навіть іще прозоріша чи ти бачив як вона облітає як вона відривається
як вона тремтить у повітрі як довго й невагомо балансує і врешті падає як тьмяніє
мій голос хочеш я розповім тобі як тьмяніє мій голос як він сиплеться мені
поміж пальцями як надщерблені монети так глухо так непросто як мій голос
застрягає мені в горлі і мені чомусь здається що так пересихають криниці так вода
западає все глибше під землю і опущені відра повертаються догори порожні
ледь-ледь торкнуті тванню ледь насичені тихим болотним запахом і вільготою
як далеко як глибоко завертає свої шляхи вода давай розповім тобі яка вона була
солодка давай розповім тільки ж так зривається голос тільки ж так сумує
навіть волосся тільки так розсипається мені плечами так пахне тугою й тишею
і холодним осіннім повітрям я сьогодні знову так глибоко дихаю так виразно бачу
поверхні речей так запам’ятовую кожен дотик мені спочатку холодно на вітрі а тоді
починають пашіти щоки і я торкаюся до них замерзлими руками і чую як моя шкіра
сумує і тоді згадую як ти усміхаєшся як неквапно народжується твій усміх так міцно
хочу його пам’ятати вимовляю самими губами сіль дорожча від золота а ти
дорожчий від солі і від трави що росте де хоче і від сироїжок у лісі що чекають дощу
і від шипшини й від глоду і від листя подорожника ти дорожчий от тільки шкіра моя
сумує очі мої на вітрі сльозяться серце моє живицею стікає
32 (97)
що ми робитимемо цей вечір Господи ти ж бачиш мені не пишеться не думається
не говориться я тільки слухаю твій голос і тремт старого світильника
і голоси дітей надворі це ж ти теж у них говориш ти смієшся коли вони сміються
і сумуєш коли котресь із твоїх дітей упаде і не може підвестися і плаче
і коли з розбитого коліна йде кров це ж найперше тобі стає боляче
ти справді Боже думаєш що я цього не знаю справді думаєш що я не чую
тебе в кожному голосі так бентежно ти навіть не уявляєш як бентежно
і радісно впізнавати твій голос при ранковій каві чути тебе у вагонах метро
і в автобусах повних світла обертатися на ці найулюбленіші в світі звуки
на ці найкращі в світі обличчя на найгарніше бо твоє відображення
так багато впізнаю тебе Господи знаєш мені хочеться щоби ти зробив так
аби вони усміхалися аби ті кого бачу розквітали найяснішим у світі усміхом
проростали до тебе сміхом бо ти тоді теж усміхатимешся мій Боже а значить
я теж матиму чого сміятися значить я вкотре самими губами скажу тобі дякую
так тихо Боже так тихо аж я чую як б’ється моє серце аж я чую що ти теж слухаєш
як б’ється моє серце і як у небі летить літак і як павук повзе стіною як десь далеко
засинають кораблі і як витікає сік із берези а ще чуєш десь спросоння схлипує немовля
плачуть засмучені і покривджені ти що пильнуєш наші смутки і радості сам тоді
так гірко плачеш мій Господи що ми робитимемо цей вечір коли тобі сумно Боже
може дозволиш зроблю тобі м’ятного чаю або ромашкового не ображайся
ти ж знаєш я часто кажу дурниці та над усе хочеться щоби ти усміхався
33 (98)
дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе нічого нікому
не пояснюючи не кажучи куди і навіщо і чи надовго її ведеш
і що далі і коли ми знову зустрінемося ти просто прийшов
просто сказав ходімо ти так легко мій Боже забрав її руку з моєї
і ви собі вийшли разом може мовчки а може про щось говорячи
може вона вперше сказала добре що ти вже тут ти ж знаєш я так
міцно сумувала за тобою мій Господи може вона ще встигла
поцілувати мене в чоло коли я заснула востаннє мене обійняти
ти ж знаєш я майже нічого звідти не пам’ятаю навіть запаху
ладану може його насправді тоді й не було зрештою хіба все на світі
мусить закінчуватися ладаном але знаєш це майже нечесно геть зовсім
нічого про неї не знати жодних листів жодних звісток я вже мовчу
про розмови якщо й справді зовсім-зовсім не можна говорити чи ти
міг би мені розповісти бодай що вона робить де живе про що думає
якщо тобі не складно розкажи мені зрештою що стається коли ти
приходиш береш за руку вперше береш за руку так що ми нарешті
знаємо ось ти поруч що ми вперше відповідаємо на твій потиск
говоримо ось я Господи розкажи чи ти насправді тоді щось запитуєш
і чи потребуєш наших слів і голосу і пояснень і що ми могли би
тобі сказати чого ти іще не знав би ти ж пам’ятаєш кожен наш
крок і порух кожна думка і слово перед тобою навіть ті що ми забуваємо
і ті які нам хотілося б забути всі від першого до останнього
напевно я дуже знічуся якщо мені доведеться у чомусь виправдовуватись
щось розповідати щось доводити я майже не уявляю щоби в цьому
був сенс може ти просто дозволиш мені Боже тебе перепросити
і просто подякувати за все що мені сталося може тоді просто дозволиш
нарешті обійняти жінку за якою я дуже скучила
34 (99)
я обертаюся рівно настільки швидко щоб побачити як гірко ти плачеш
як затуляєш обличчя широкими рукавами як кладеш голову на руки
щоб я нічого не чула як довго тамуєш голос аж він виривається з грудей
болем і схлипом такою тужною піснею такою забутою радістю
як гірко мій Боже ти плачеш як дуже швидко б’ється твоє серце як гостро
ранять тобі чоло зморшки так густо западають довкола очей розтікаються
як річки а я й не знаю що так міцно тебе зранило а я й не знаю від чого
тремтить як листя на вітрі твоє серце чим тебе врятувати мій Боже
медункою м’ятою чи рум’янком чи просто доторком знаєш якщо захочеш
може поділися зі мною своїми смутками бо я не можу дивитися як ти плачеш
і може давай віддам тобі свої дрібні радості може ти з них сміятимешся
може ти зможеш бодай трохи ними втішитись мій Господи я обертаюсь
настільки повільно щоб не побачити як ти відходиш щільно причинивши
за собою двері ти є мій Боже тебе немає ти смієшся ти плачеш
38 (108)
швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так красиво цвістимуть
ось побачиш може навіть ти скажеш поглянь-но як між листям блищить роса
подивись як тремтять пелюстки на вітрі як міняться під вранішнім сонцем
і як засинають коли ти дивитимешся на них мовчки коли ти просто
думатимеш про щось коли усміхатимешся проситиму тебе подумки
ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе тихим малим ірисом
39 (109)
і земля мій Боже стає така відчутна на дотик коли всі відходять
коли всі так повільно відходять і коли залишаємося тільки ми двоє
просто стоїмо в призахідному сонці посеред дороги узявшись за руки
просто стоїмо собі обійнявшися всі відійшли всі до одного Господи
лиш подивись як багато слідів поглянь як між ними губляться наші тіні
подивися мій Боже як між ними топиться твоє сонце як проміння
заламується нам під ногами і скажи куди далі йдемо скажи як так стається
що тіло моє просте і прозоре і коли дивитися на мене супроти неба
видно тільки тебе мій Господи і цей пісок так спокійно собі просівається
коли нахиляюся коли набираю його в долоні і цей сірий пісок
просто собі повертається звідки був узятий на узбіччя дороги
я піднімаю голову просто кажу тобі боюся перестати з тобою говорити
Господи так міцно боюся перестати тебе чути перестати тобі дякувати
перестати тебе потребувати тобі радіти тобі дивуватися дуже міцно боюся
тебе втратити не відпускай моєї руки з твоєї просто прошу тебе
не залишай мене саму жодної миті бо ж ти бачиш що крім тебе в мене
так насправді нікого більше немає всі відійшли і земля така делікатна
така досконала на дотик всі до одного мій Боже
Додав Art-Vertep 14 лютого 2008
Про автора
Поетка, літературний критик, редактор видавництва і часопису “Критика”, представник київської редакції часопису “Український журнал” (Прага).
