Автори / Lara Горб / Ти віриш в диво?
Ти віриш в диво? В те, що колись у ночі відкриєш вікно і побачиш сонце? Я вірю, бо воно мені потрібне. Кожен промінь, кожна краплинка світла. Я живу ним, тому мені зараз погано. Надворі темно і не видно зірок, мені недобре. Я слухаю музику і грію ноги під ковдрою. Забуваю все, що я сьогодні накоїла, не думаю про те, що я ще зроблю завтра. Бо це не має значення. Минуле та майбутнє сплітаються, розливаються по кімнаті накриваючи мене з головою. Я не можу знайти себе. Немов у прірві, де лише повітря та вода. А потім сюди проривається музика. Мене хтось гукає, моя душа не хоче повертатися і я балансую десь у часі, між реальністю та вигадками. Теперішнього не існує, є тільки вчора та завтра, а що таке сьогодні я не знаю. Життя – як поїзд у якому ми рухаємося задки, бачимо лише те, що вже проїхали. Не живемо, а лиш згадуємо. Це лякає, тому останнім часом я тільки про це і думаю.
Чи щось намалювати? Щоб відокремитись від слів, сказати щось не використовуючи алфавіт. Та хіба я можу? Треба бути сміливішою, а я ж мабуть боягузка. Обіймаю м’яку іграшку, та ховаюся під ковдрою. Бо тут високо, страшно та дуже самотньо. Ніщо не зігріє, не розрадить.
Відкриваю очі, бо чую чийсь регіт. Чому я не купила собі цигарок? Хочу дихати!.. цим гидким димом. То – щоб заважати своїм думкам.
Я засинаю і знову відправляюся у подорож до тебе, чи дійду я колись? Мабуть ні, бо мені вже майже вісімнадцять. Я змінююся, а ти залишаєшся таким же як і був. Скоро я тебе просто забуду. Забуду свої мрії, бо все гірше та гірше відчуваю життя. Я не вмію жити і не вмію чекати, а до тебе ж ще так далеко! Зроби ж і ти хоч один крок! Зроби, це легко, ти лишень спробуй. Без тебе не цікаво слухати музику та гуляти на даху, без тебе сумно мріяти та зовсім не можливо літати. Більше нічого не треба, тільки знайти тебе. Нічого, зараз відпочину та вирушу далі…
… Вони прийшли привітати мене зі святом, та я вже сплю. Вони подарували квітку, а мені вона нагадує чимось голову, заспиртовану та заховану у рожеву коробку. Вони принесли цукерки і я йду на кухню готувати чай. А я ж хочу заховати цукерки подалі у шафу! Ні, вони смачні, але зараз я хочу курити! І ця квітка… вона прекрасна! Та вона мене лякає і я хочу закинути її подалі від очей. І знову мені потрібно сміятися, коли так хочеться плакати і битися головою у стіну. Я кличу на допомогу, чи ви не чуєте?! То вимийте вуха! Викиньте усе лайно з голови і спробуйте збагнути це. Ні, я вас дуже люблю, але зараз ви мені не потрібні, бо ви мене ніколи не зрозумієте. Якщо я сиджу сумна та дивлюся у вікно, не обов’язково мене втішати, відволікати. Бо мені ж весело, мене просто зачарувала та краса, що онде за склом. Якщо я сміюся та жартую, ви подивіться у мої очі – я ж плачу! Послухайте лишень – я благаю про допомогу! Просто підійдіть ближче, обійміть, візьміть за руку. Щоб я відчула ваше тепло та все згадала. І повернулася… Дивися – сонце! Як красиво!..
А квітка стогне. Вона просить, щоб я витягла її з тієї в’язниці та дозволила померти вільною. Чи то не найбільше щастя – померти тоді коли хочу, коли вже не можу жити. Та це не можливо і тому я ще жива. Ось і все, а тепер нахилися до мене, я щось скажу…
Додав DIYclab 03 грудня 2007
Про автора
Журналіст зіну "ФотнтарЪ", веселе, талановите дівча, котра стусовалася зі старими-панками дурнями, та прониклася DIY
