Автори / Антоніна Аністратенко / Якби навчав Кожелянко усяких ...-цзи
Якби навчав Кожелянко усяких ...-цзи
Якщо він –
це горіх
а вона якщо –
то це яблуня
кажу тобі
це не гріх
якщо є коли
трохи кохання
1. Нотація про анотацію.
«Хто хоч раз був по-справжньому інфікований Поезією, не одужає ніколи. Автор восьми романів та збірки малої прози «Логіка речей», Василь Кожелянко (випускаю «все ж залишається»)» є поетом з малої літери, бо це не ім’я, не верховна посада. Хіба бути листком гірше, ніж поетом?
Я оце переписую з коментарями анотацію до поетичної книжки В. Кожелянка «Як учив Кожелянко-цзи». Далі по тексту анотації: «Зайве свідчення цьому – поетична збірка...». Якщо те свідчення зайве (у суді таких нема), то нашо його писати? І як МОЖЕ ПОЕТИЧНА КНИЖКА БУТИ ЗАЙВОЮ? Для наочності: якщо ви купите в аптеці ліки, прийдете додому, відкриєте анотацію, а там написано, що зайвий раз можете їх випити, ті ліки, бо ж то зайвий раз доведе, що ви Хворий з великої літери.
Йдемо далі. Ага. Віршові збірки. Яка сьогодні... Ага. О! «...стає наступним кроком на нелегкому шляху до віршовершин». Знаєте, я так собі думаю: хто куди крокує і кому що не дається. Он спробуйте навчити діджея такому складному рухові як крок (ходити). :0 З іншого боку, до віршовершин деякі піїти крокують семитомними книгами, але від того ККД=0, для нас з вами – читачів.
Це я про те, що часом досить одного рядка...
2. Про хоку, Hi! Q та укр. верлібри.
Зізнаюся вже: я дуже люблю Кожелянка. І ще - дуже люблю котів. Отже, прослідкую у віршах КОТОВАСІЮ. Мау!
коли сніги вертаються додому
коли доми міняються місцями
коли ти гладиш наче кішку втому
аби приспати біль цієї драми
Мабуть, таке буває з людьми. Ми потребуємо тепла і спокою, хочеться сказати: «Сприся!». Хочеться мовчання і теплої пухнастої шкірки і, як максимум, - муркотіння, а не розмови, що «світить але не гріє».
Буває, правда, інше. Коли так треба слів, але розмова не світить. Це «ластів’яча релігія для котячого атеїзму». О! Це чорне і біле, для якого «щоденний раціон 300 грамів серця і півлітра свіжої крові». Швидше чорне, каре але (гидота!!!) не сіре. Навіть обізвати посередністю не можна! (даруйте за суб’єктивні асоціації).
Щоправда, є горді й таємничі єгипетські мотиви:
і у вічність вкарбований
(в мармур у бронзу в граніт)
великий з великих
блакитний з блакитних
миротворець і вбивця
сам Кіт
Розумієте, був собі мур. Непорушно стояв і зустрів раптом Мурра. Ось «волання полоненої волі... а голос веселого Мурра, що тішиться переможним голом... помащує потім зеленим розчином сміху» полонену волю мура. Цей такий собі мур «абсолютно безсилий коли грається з волею Мурр».
Треба віддати Василеві Кожелянку належне – він ніколи не мав «стадного» інстинкту. Я певна – він спокійно обійшовся би без «колег по перу» (письменників). До жодних «феноменів» я би його не відносила ніколи. І до спілок – лише формально. У Василя з тими спілками нічо спільного.
Все ніби кльово. От тіки проблема: він теж залежний від клятої цивілізації з її облудними забобонами.
ти ловиш блуд в печері серця
ти вже не «ікс» але іще не «екс»
Який «екс»? Та Кожелянко – XXL!
Я вже згадувала десь, що В. Кожелянко майстер-клас письменницький показати може, але вміє і фігу з маком, як носа свого цікавого попхати невчасно. От. Та я все одно: «Няв! Муррр няв!» А Василь Михайлович...
Курчат недотепних,
що їх не відрізнити від кульбаби,
пасе кіт Мурлантій.
І що собі думає? Піди-вгадай
про що думає кіт-філософ Мурлантій?
зрозуміло, що не по мишей.
Та й взагалі, друзі мої, якби навчав Кожелянко усяких ...-цзи, то витворилася би нова філософська школа. А може й ні. В будь-якому разі, Кожелянко-поет – то є щось незбагненне, що належить до Сходу... Сонця, Кам’янки, Чернівецької Бруківки (без дозволу моєї шкільної вчительки мови пишу з Великої Літери*), Літнього Дощу. А Схід – формальність. Хоч зміст і форма таки природно переплетені.
Спочатку зеленіє листя,
потім – ти, потім – я,
потім приходить черга неба
У трьох рядках - новела «Щастя».
Яблуні закутані у хмари.
Кіт і пес загорнуті у дощ.
Ми – одягнуті у небо.
Півонії рожеві
як ти нерозумна.
А кохання – як дощ.
____
* Коли ми – п’ятикласники – питали: «А дніпровські хвилі пишеться... як?», нам Галина Романівна відповідала: «Як чернівецька бруківка».
Ось.
Якщо йти по землі і дивитися на небо,
Можна вишню в траві не помітити і
Серед хмар упізнати небесну любов.
Любов... чорно-зелену.
27.11.07.
Аністратенко Антоніна
Додав Ars Longa 14 січня 2008
Про автора
Аністратенко Антоніна Віталіївна народилась 15 грудня 1988 року в Києві. Згодом, родина переїхала до Чернівців. Вже на Буковині Тоня пішла в школу.
