Автори / Антоніна Аністратенко / С л о в о в и т в і р
Давай! Створи!
Давай заспіваємо разом
Ту пісню, що линула вчора.
Давай, повертаймо сказане:
Те, що змовчали вчора.
Давай розкажу тобі казку:
Ту, що в дитинстві ти слухав.
Давай у нудьгу непролазну
Я залишу тобі голос – ти слухай.
Наслухайся, створи стіну високу,
Зроблену з тебе самого, справжнього,
А навколо посади шурхітливу осоку,
Що повторюватиме звуки сказаного.
Бо стіна – то не перешкода.
Вона одна, жива, окремий світ.
Вона робить все, що й ти, навіть ходить
І зникає у забутті.
Дефініція краси рукотворної
Краса потребує не жертв, а сили.
Краса дуже любить, щоб її любили.
Щоб прагнули дужче за все на світі:
Створити, вимучити, але – зробити.
Зробити як треба, щоб варто, щоб – видно;
Пустити не в поле, чи простір, а вимір, -
Потоком одним у ритмі енергії
Захопить усіх, хто торкнеться до неї;
Якщо це по-справжньому краще творіння,
А краще – це важко, безмежно й нетлінно.
Можливо, це лінія ліні й моління,
(А в бігові можна саднити коліна,
Чекаючи тільки на поклоніння –
Аплодували щоб нам покоління).
І буде над чим посміятись красі,
Коли у воді мерехтять карасі,*
І осінь змінить минулу осінь
(Дощ просто просить – досі просить),
А просинь піде, і прийде просидь,
І вже ми просимо: «Досить, досить!
Доводити нашу нездалість, ницість.
Сила і влада може лиш снитись».
Вчимося честі у чаті й часі,
Що все перемеле й зрівняє гримаси,
Проб’є всі інтриги і мудрому груди,
І всі сподівання. Умру десь... І буде,
І буде над чим посміятись красі,
Вона ж потребує не жертви, а сили;
Краса дуже любить, ЇЇ щоб любили...
***
Постійно бавлюся словами...
Сама із вами
Стаю словами...
Все
Земна куля деградуйована:
Хаос, темінь і деградація.
І градація цього спланована!
Вона гра! Да-да! Ця!
Дай же тебе впіймати,
Граціє!
Де ти є? Ти – красива мати.
Ти – мати краси і
Рації.
Розуміння – воно горде.
Акція:
Купляю промені.
(За безцінь золото продане)
Для кого?
- Господи?!
- Ах, ці?
- я!
- Про дано...
***
Така уся – до сліз –
Така, як ліс...
Мій рик (чи мурк)
Щось мені нагадує
Слово «вади».
Трохи Веди і трохи води´,
А ще – мари і трохи мрії,
Трохи міри й багато рими,
Трохи миру в пустелі Риму.
Все про зриму, прозриму,
Про зрину... І порину
В помірну мррі-you.
30.11.07.
***
У вас немає часу?
Час взагалі безмежний,
Що деколи бентежить.
І Йому на всіх наплювати,
Хоч Він, на щастя,
Не вміє плюватися.
тоді би почався всесвітній потоп,
Ще й такий –
Предсказамус не настраждав би.
Ну його! Сподіватись на еволюцію.
Краще просто вийти на вулицю,
Ніж вираховувати в якому столітті
Світ захлинеться
У слині Часу.
1.12.07.
***
Самота чи самотінь?
Лінія чи лінь?
Примара щасливої держави
1.
Боже! Ява!
Бо же я вам
Розказала
Роз казання
Та простила
Духом й тілом
Божевілля...
Боже! Вільна!
Вісті з раю:
200-зграя
НЕПЛАНЕТНИХ
НАПЛАКАТНИХ
УСМІШОК.
У мішок їх
І з несправжністю
Викинути на сміття
Геть!
А у нас – Гетьман –
Це чоловік, що йде геть.
2.
Скільки можна
Гризти дошки,
Бити шибки
Не на скло.
Чи від того стане
Трошки, ледь ясніше,
Як було?
Видноколі...
Видно Васі.
Скільки скла розбито вже?
Та не видно щось
Михасів.
Саші, Діми,
Жені – є.
Є також і кров
І порох
Самвигадного ярма.
Ми ж-бо бідні
«Босі й голі»,
Тільки долі лежать
Долі.
А підняти їх – нема.
30. 11. 07.
Слововитвір
Ці плакати – хочеться плакати,
Не плекати і не пиликати.
Просто «викати», «тикати», «викати».
Ви – кати, ми – коти. Виплакати
Кошачими сльозами,
Кошачи косами коси
І ваші несправжні сльози.
Збирати покоси, дивитись скоса,
Віником дістати вашого носа
І впхати в «корисну роботу».
Роботи, що не вміють робити.
Писаки від слова сяки,
Промовці від слова пром.
Дупотати – відомо від чого,
Виконавці від «ви» і «конати»,
А НАТО від слова «надо»,
А треба все-таки знати,
Що Є в алфавіті С –
Про це всі розмови із пресою й без.
Секрет
Все, що ми є –
це наслідок наших думок.
Будда
На моєму вікні виживають лиш кактуси.
Правда, їх добиває комп.
Якось має все статись. Але як то все?
Ти для мене і 100 і стоп.
Зараз візьму склянку води (кип’яченої бажано)
І пригощу свій сумний вазон.
Далі спробую відновити контакт вражений.
Ось сакральне закляття – вірш.
Він просто засіб – йому не вір.
Я з тобою (неправда!) на «Ви».
Я з тобою, як листя трави,
Як сопілки голос далекий,
Як на стрісі стоїть лелека,
Поговорити з відсутнім другом –
Як гудіння весняних бджіл
В порівнянні із гуркотом
Мегафабрик сталевих кіл.
Так писав Сковорода.
А ще – кожна людина – магніт,
Який подумки притягує все,
Притягує думками весь світ!
Я випробовую цей закон.
Може за кілька хвилин
Ти подзвониш у двері чи телефон.
А, можливо, я – не готова,
А, можливо, відворотний млин
Часу й твоїх думок тебе забере до Львова.
Ось і проба на доторк думок, бо бажання – надто абстрактні.
А в думок є центр-кілок, головне – щоби не розп’яття.
1.12.07.
Присвята
Мовчи.
Я сьогодні Марія.
У мене блакитні очі.
Хтось небо моє поміряв -
і небо тепер коротше...
Хтось небо заклеїв скотчем.
Я хочу побути сірою -
у мене блакитні очі...
Т.-М. Литвинюк
Вербові білі вії
Заглядають в шибки фіолетові.
Це було колись гілля,
А стали зимові манжети.
Чи змінилось?
Ні. Від того стало старшим,
Як душа.
Що переживає чергове
Століття.
А того ніхто (а може)
Не помітить.
Від зміни кольору очей
Хіба зміниться небо?
Небо надійний казначей:
За гривню можна померти
І народитись.
Можна прокинутись в сургучем
Запечатаному конверті.
Небо впізнає (казначей!)
Причини смерті?
Ні. Сотні раз наївно
Квилить:
«У тебе блакитні очі.
Ти - Марія».
А якщо сховати очі,
То нема Марії?
І навпаки…
Тим не менш, повз
Будинок
Пролітають білі конверти. Ось ти –
Людина –
Не помічаєш у цьому
Скверни.
Піднімаєш зимову пошту
(За ознакою кольору)
І починаєш на ній писати
Синім по білому.
Бачиш:
Вже листок у клітинку.
Але це ж – виклик.
Просто пишеш
свою людинку
Зі знаків тиші.
Комета
Он! Летюча комета!
Мені видно її у смужці вікна,
Що вислизає з-за шторки
Та
Потворних очей
Нічного проспекту ,
Проглядає з-поміж
Сторінок конспекту.
А зліва висить труба.
Так, труба
Парового опалення,
Що не має нічого,
Нічого спільного
Ані з парами,
Ані з вільними.
І, навіть, з парами:
Зараз холодно.
Лиш невеличка скалка вікна
Слугує мені ілюмінатором.
Я бачу комету з оранжевим хвостом.
Вона плавно опускається
На мерехтливі атомним свіченням
Білямагазинні тротуари...
- Знову ці сусіди кидають з балкону недопалки.
Муркотіння
Мокро малинові мари мріялись.
Майже мірило мого майбутнього.
Можна молитвами марними мірятись,
Можна міськими малюнками мутними.
Мурами мужніми місто малюємо,
Множимо мостики між Мілководними,
Мошками, мохом, морями малими.
Міряєм млість міріадами мідій.
Мовчки мінялись мої Мельпомени,
Мушлями марили Мавки морські.
Мружились мідно мальки мандаринові,
Мряка морила мої маяки.
Аністратенко Антоніна
Додав Ars Longa 14 січня 2008
Про автора
Аністратенко Антоніна Віталіївна народилась 15 грудня 1988 року в Києві. Згодом, родина переїхала до Чернівців. Вже на Буковині Тоня пішла в школу.
