Автори / Ольга Долженко / Суїцид
У 1893 році Альбер Семен випускає у світ поему, яка як хвиля радіації, за лічені проміжки часу облітає весь культурний світ й полонить не тільки розум й серця багатьох яскравих особистостей, а й їх життя…Так наступила доба декадансу.
…Блимнув постріл. Молодявий офіцер натиснув на курок пістоля без вагань й уповільнень настання моменту приходу смерті. Цієї ночі всі заздрили йому – він виграв в карти право померти…
…В досить пристойному приміщенні на одинокому стільці юна особа намагалася розпрощатись із життям, пиляючи вени тупою шпилькою. Було боляче. Ізрізала, а точніше, ізшкрябала весь зап`ясток, але так і не дісталася вен. До того ж було важко двічі лишати порізи на одному й тому ж місці. Кров заважала роботі. Роздратовано кинувши безнадійне заняття, дівчина почала істеричніше ридати. Вранці слідчий посміхнувся до неї зі словами: «Ну що ж ти мені чергового до смерті залякала? Розкажи, звідки береш товар й поїдеш додому…» Вона не розказала. Та вже через пів року її життя влаштувалось.
…«Хай би я померла, нащо жити!»…Нічого не зрозуміла, тільки сильний удар в районі попереку й по голові. Місяць у лікарні після автокатастрофи. Кинула всі дурні звички – поцінувала життя.
…Чорноволоса дівчина з того роду, яких називають фатальними жінками, зазирнула у його вікно. Але в цьому погляді не було ані збентеження, ані страху. Незнайомка прийшла без жодного сорому, як істинна господиня душ людських, забрати те, що їй належить… «Ну, хай так, все одно краще аніж ці голі стіни й набридлі безпам`ятні картини. Ця хоч виразна – реальна. Її видно, вона існуюча, жива! Я відчуваю її кожної клітиною свого тіла. Хай так, хай…Вже не довго…Вже не довго…» Надмінна горда постать блимнула зеленими очима, куточок губ підвівся до гори, в`їдлива посмішка ніби питала: «Чи зважишся, чи, як завжди, сили не стане?»…Сміється, ну то хай бере.
Першу мить було дуже боляче. Нестерпний біль ширився тілом…і враз обірвався. Життя майнуло перед очима. Згадався батько зі своїм всміхненим обличчям, перший вихід на сцену…перша дружина…а ще 1976 – вперше скупнувся в морі і закохався в нього на все життя…коротке, незакінчене життя.
«Вставай,» - сказав суворий голос, якому не посмієш перечити. «Я покажу тобі дещо». Якась істота з невизначеною класово-видовою приналежністю направила свою увагу на самогубця. Світло, яке відлунювалось від неї, змусило піднятись й пройти крізь білий згусток енергії…Щастя! Ось, яке почуття охопило чоловіка у цьому новому оточенні. Всюди були якісь істоти. Всі вони випромінювали кохання й добро. Душа була заспокоєна й щаслива…Та хвилин з десять потому все обірвалось, якась невидима сила потягла душу назовні. Це «назовні» було бридким і холодним місцем. Та неприємним воно здавалось не через оточення – бо, власне, нічого не було видно, а через безмежний страх, що оволодів усім тілом і не було йому краю… «Ти сам обрав свій шлях. Гріх самогубства перекриватимеш століття….»
Історія повторюється, як і всі природні процеси…Початок, мабуть, поклав буддизм, який відкидав страх смерті й применшував цінність життя. Далі духовне вчення, що характерно для людського роду, було перекручене в безліч обрядів, призначених для забавок, витівок…Молодь, цікава до всього нового, легко підхвачує романтичні хвилі смерті й життя. Так за доби декадансу створювалось безліч гуртків, члени яких ставили собі за мету померти як найшвидше. Вони, в більшості своїй, були інтелігентними тонкими натурами, яких просто не влаштовувала жорстокість оточуючого світу.
Зараз ми на власні очі можемо спостерігати таких представників - субкультуру «Емо» («Імо»), які в суті своїй (представники істинної течії «Емо» зустрічаються рідко, а зазвичай – це просто плагіатично-налаштавані, падкі на все нове підлітки) прекрасні люди – дуже чуттєві, щирі, які не приховують своїх справжніх почуттів, як позитивних так і негативних.
Це проблема нашого суспільства – неправильно побудована ієрархічна система пріоритетів. І не варто тут вдаватись у довгі пояснення, щоб зрозуміти, що тонкішим натурам живеться важче, і вони від нас йдуть…Хоча являються найсвітлішими представниками людства.
Якщо ви хоч раз дивились американський фільм, де людина стрибає з даху, то ви могли помітити, що це людське творіння не є переповненим бажання покінчити з собою. Навпаки! Воно в розпачі, в істериці, йому страшно. І воно потребує лише трохи тепла, любові й розуміння…Тому браві полісмени так легко відмовляють стрибуна від відчайдушного кроку. Та що там, багато хто з переживших суїцидальну спробу наголошують на тому, що відмовилися б від свого задуму, якщо хтось з`явився б у той самий вирішальний момент і попросив цього не робити. Людина – одиноке створіння, дуже часто їй нестерпно боляче сприймати реальне життя і вона його не хоче, та і смерті істинно взамін не прагне також….
Щоб здолати в собі бажання самознищитись варто віднайти своє глибинне «Я», зайнятись творчістю, на кінець примкнути до якогось гурту потенційних самогубць, які ставлять на меті своєї діяльності допомогти один одному.
До речі, науковим фактом є те, що спів чи фізичні вправи в комплексі з вітамінами і дотриманням розпорядку дня є чи не найкращим антидепресантом.
Фізичне людське тіло справді може бути вкрай одиноким, нещасним, та дух, душа – ніколи. Варто навчитись збирати сили й підтримку у самої природи та не забувати, що ми отримуємо абсолютно те саме, що випромінюємо і треба працювати над позитивізмом думки й гармонізацією свого розуму, тіла й емоцій.
Додав БестІя 22 квітня 2008
Про автора
За освітою - банківський робітник з навроченим майбутнім журналіста. Мрія життя - створити справжній шедевр літератури. Маю понадрелігійне вірування, яке є міксом християнства й будизма. Світ бездоганний і вкрай справедливий.
