Учасники

Автори / Ніка Новікова / Поезії

День Щасливого Дурня


[Готуйсяаа!!!]

Я порожня.
чекаю відторгнення сонця від серця.
то колись зігрівало,
а нині згоріло у чорне.
я порожня від синього неба до сірого денця.
я із глиною цим поділюся,
як тільки пригорне…

я – розбита на кроки бруківка прогірклого міста.
я – складна порцелянова лялька, розібрана просто…
у волоссі заплутався попіл, між ребрами – оси.
їм не хочеться довгих дискусій.
їм хочеться їсти.

[Цільсяаа!!!]

я із роду колишніх богів, що невтішно знебожені.
їх тепер переплавлять у люди… чи сплавлять рікою…
Я. Із. Роду. Сухої Трави.
яку скошено, скошено…
я із роду богів, що не вміли живитися лоєм.

[Плі!!!]

я – розірвана стежка
на північ,
на захід,
в нікуди…
я розчулений кат, що лікує відрубані голови:
його нудить,
та він досі вірить,
що вийдуть
[...]
люди
навіть з тих, кого вже і закопано,
вже і відмолено...

[Ще cмикається, тварюка… Другий залп!!!]

я іще дітвакую.
я інколи граю в ігри.
у гравцях: гарний вечір. сигари. коньяк
і куля.
…я колись неодмінно впіймаю її – і
виграю.
а тоді, прикро тиха, усе і за всіх відсвяткую.

[Точно здохла? Закопайте десь у лісі...]

я – зимове повітря,
що краде
тепло
перехожих.

я – відлуння
північного
холоду.

холодно,
Боже...


Хроніка Відліку

[30.05]

Важко працюється: пил, духота, радіація,
дурень механік…
чи може то ми вже злі?..
вчора накрились екрани і навігація.
зле…
за якісь піввидиху до землі.

[перше-нуль-шосте]
штаб не приймає сигнали.
одно…сторонній зв'язок: ми – на прийомі.
дихати стало важко.
майже не стало.
а із Землі накази –
в день.
по.
мільйону.

[2.06.]

в ілюмінати зорі скрегочуть іклами;
штаб відповів: не знайдено. вас нема.
суки-земляни…
нас оголошено зниклими.
відкоркували спирт. пом'янули.
сма…
…смалене м'ясо… виразки – чорні квіти…
жар роздирає груди аж до легень...
[...]
вранці у репродуктор сміялись діти.
кисню всього на тиждень.
нервів – на день.

[7.06.]

темно. палили мертвих.
а ще пілоти:
- Хлопці, тримайтесь. Збачимось.
постріл.
постріл.

тиждень устиг додертися до суботи.
болю – немає.
смерті – немає.
зовсім.

[восьме. останній запис]
душі із розписом…
дихають снігом…
ми – просто миші в банці… я…
[...]
у техвідсіку роз…герметизація –
дурень механік вийшов дихати космосом…

[Передають радіостанції світу]:
"восьмого червня в море впала остання
зоряна станція "Gods". біля Сінаю.
виявилось:
не впорались із керуванням.
…
шок для громадськості:
БОГИ ТЕЖ ПОМИРАЮТЬ.
Розтин
Покаже
Більше.

Справу закрито."


СОН-Я-РАНОК-СОН (постматричне)

І. Сон.
Приходив Сон,
Сиділи на постелі.
Я пялилась в повіки,
Він – у стелю.
Приходив дуже рано,
Із тюльпаном.
Благав.
Чіплявся.
Плакав.

Він був п'яний.

ІІ. Я.
…А вранці набігло вісім хвилин для Сну,
чи може мені на вісім хвилин здалося,
що сонце крізь вікна сиплеться у волосся,
що пам'ять крізь серце будить мою весну.
а вранці набігло вісім хвилин життя.
під ліжком ледь чутний шурхіт чинили мрії,
це я їх туди загнала, та чи зумію
тепер довести до світла
чи до пуття?

а вранці набігло вісім хвилин мене.
і руки зігріли теплі молóка світу,
надлившись з Малого Воза у вічі літа.
зігріли, та не мої.
або просто
не…

ІІІ. Ранок.
...А ранку набігло вісім блідих хвилин.
так мало... за цілий рік! за суцільні ночі!..
мій ранок... прокляте: "треба", німе: "не хочу";
мій ранок… прозоре видиво. мрево. плин.
він
також отримав вісім хвилин. для Сну.
а потім півні співали,
і він нарешті
прокинувся.
взув зелені, травневі мешти,
взяв сапку
і, усміхаючись бур'яну,
пішов прорідити трохи мою Весну.

ІV. Сон.
Куняла Нічка,
люльку День палив,
мій Ранок все рідив рядочки див,
а Сон у бур'янах весняних снив
прокинувся від мене
і ожив.


Автентична маячня

І падає ніч на повіки, важка, наче совість;
і падаю я мимо сну, мимовіль, простостелі.
І сухо у роті на присмак піску і пустелі,
і чорно довкола – стікає з очей кольоровість,

та я-поза-сном.

Я чекаю, допоки солоні
від поту
долоні страху,
мов у вальсі-бостоні
обіймуть, і сіллю щосили ятритимуть рани;
а тілом в дурному екстазі під бій барабану
пройдеться судома, постукає болем у скроні;
зведе і зав'яже безсилля за спиною руки…

та я-поза-бдінням.

і в час, коли сонце на луках
накосить зірок – годувати китів-земледержців,
не вийду на ґанок зустріти свій день по одежці,
щоб ввечері знов по годиннику геть виряджати,
а потім ховати поцуплені в сонця дукати…
не спати.

Бо
падає вечір на плечі хрестом з остюками,
і йдеться повільно, аж видно, як трави ростуть;
і підло крізь зайняті пальці просковзує суть;
(це Доля годується нами, мов ватра – гілками)
і десь за півкроку до спокою
ще один камінь (від тих, що безгрішні)
зупинить під шепіт: "не будь"...

І викине Доля у ватру мене-випадковість,
І спуститься ніч на повіки важка, наче совість.


Алегорія печери

[ТИША]
Я ходила світом,
Я хотіла літа.
Та ховалось літо
У меди і жито,
А натомість вітер
Полюбив до чорта.
Не тому, що горда.

Бо не знала літер.

[ВДИХ]
І було, що на ранок
на відстані погляду – море.
і було, що від мене на відстані серця –
тепло.
і було, справедливе здавалося надто суворим.
і було так багато всього,
і було, і було…

і було, не боялись розлити себе в лаконічне,
і було, що від станції "ми" і до станції "вічне"
нам пройти – десять літер, чотири пробіли – і все…
ми ж проходили більше, ніж десять збанальнених літер,
бо в волосся так ввічливо-чемно нашіптував вітер
про засонячну вишність, гарячу, мов первісний секс.

і було: "не спирайтесь на двері у жовтих вагонах",
і було, ми чекали на станціях тільки таких.
щоб зіпертись. і блюз підземельний і чорновіконний
нам писався на шкірі у ритмі: ти-дих-тих, ти-дих…

і було, нас вело на узбіччя, збивало з дороги,
і було, нас заносило травами, наче піском.
ну а ми… ми ставали у позу, а потім на ноги.
ну а ми напивались абсенту й себе до оском.

і було, що на пляжах напіватлантидного типу
нас соромились мушлі, а ми червоніли за них.
нас соромили мушлі, та мушель соромитись – гріх…
ми любили.
корінням у вирій тягнулися липи,
а з очей – кольоровим промінням
розтоплений сніг.

і тоді нас розрубував кат-ненависник на двоє
в тому місці, де ще споконвіку зростались серця.
я ставала у чергу за щастям. у ряд "ні-не-ця".
ти здавався на смак кам'яним,
ти здавався без бою…

і тоді не було.
і тоді не було нас-з-тобою.
…і тоді ми чекали покою.
а може – кінця.

[ВИДИХ]
Я ходила світом
У лахміттях літер.
І боліло тіло
На слова розбите,
І світилось біло.
А слідами - вітер.
Він умів терпіти.

Я училась жити.

[ТИША]


Моїй донні Анні (з подякою за рідність)

Полонянкою кривого задзеркалля:
руки в боки, крихти-кроки над проваллям
…і радіє.
В серце – сонце, в зошит – запис.
Снограційна, сножіночна,
наче ляпас.

Пише доленька-кобітка: "не щасливій".
- Ах, дрібниці, пане!
Ах, слова – що сливи:
відкусила "не", і все. Радієш далі!
Полонянка-бранка…
Мрія... Просто краля!

Аве, діво! Диво-донно, донно Анно!
Вам не затишно?
- Ну що ви, любий пане...
Те "не затишно", мов випічка, духмяне:
пригостіться з цього боку – "не" й не стане :)

Донні – казку!
П'ють за щастя, б'ють куранти…
Чарограція – інфанти, франти, банти…
Що ж ви, донно, все сумуєте?
Самотньо?
- Що ви, пане! Не сьогодні, не сьогодні…

А тоді - вірші з корицею і тмином.
Крихти-кроки…
не оступишся, дитино?

Б'ється люстро бризко-друзкітками реплік:
- Ось, спекла.
Сливових.
Їжте, доки теплі…


Мій Капітан.
(коротка казка)

Мій рідний, у люту повінь ти не сам, ти не сам. Я поряд.
Свій скляний, каламутний погляд зупини на мені. Молю.
Щоб устигла вдихнути воду, щоб устигла холодну сповідь
перекласти у теплий спогад, і прибрати з грудей змію.

Мій рідний, холодні пальці поклади на живіт, мов квітку.
Щоб палало, жило і квітло до останнього вдиху. Тінь
наповзає собі на світло. Щастя в цьому брудному світі
йде по водах занадто рідко. То й не видно його. Амінь.

Не впізнати… Роз'їло море присмак шкіри і теплий дотик.
Обіймаю, цілую вкотре: "Ти не сам, ти не сам, не сам!"
Та заснув, та заснув мій котик: німота і холодні води.
І по дну тільки тиша-згода, і розлито рудий шафран...

І горлянку до крику зводить, і мовчати керує доти,
доки роки холодним дротом трощать мушлі і нас.
А нам
тихо скиглять льодяні глиби;
пропливає крізь трюми риба;
пропливає крізь ребра риба
та спить Капітан.


Солодкий трав-і [е]нь

Солодка дівчинко,
ходи за мною слідом.
я пригощу тебе
м'яким вишневим світом.
я напою тебе
п'янким теплом брунатним,
я пригорну тебе
і буду колисати.

Тебе плекатиму медами,
ніжна квітко,
і надпиватиму,
мов сонце, ріку влітку.
і роздягатиму,
мов ніж, від шкірки сливу,
і огортатиму,
немов тропічна злива.

Солодка дівчинко,
ця ніч нам день простелить.
і нагодує нас
м'яким травневим хмелем...

______
і світ стікатиме,
як ти, солодкий,
скронями,
і прикрашатиме
від холоду
вборонене,
солодке тіло
розпашілими долонями...

солодка дівчинко,
лишись зі мною,
леле.


Авітаримоз. (із хворого)

Минула рівно вічність з того часу,
як почалась римована осада…
Тримай склади,
склади слова, мов лАсо
(або ласО; усе одно - бравада),
накинь на шию порваним стакато!
Ще б гілку, та по неї йти до Саду…

Не розумію цих зелених слів…
Чому зелених?
бо не стиглих, кислих.
І поміж брів
питання зморшку втисне,
а відповідь зависне
смаком слив.

Приїстись, мов солодке, до оскоми;
звільнити шкіру - змити псевдовтому,
і зняти одіж, щоб згадати хто ми,
і вимести із тексту мено-коми...
Усе ще є, але усе зникоме.
Повторююсь?
Плювати…
Просто спомин.

І амен. Бо почнеться інша вічність.
Осада не ведеться без витрат.
Стоїть Парнас, де й був.
Сміється кат.
І голить шиї біло-гострим січнем,
у березні. І розквітає сад...
Один,
а потім всі.
Нехай незвично, але уже цвітуть,
цвітуть сади!
І пелюстки черешень до води
пускають білий, вінчаний фрегат.

Стоїть Парнас, де й був.
Сміється кат.
Стікає потом теплий променад.
Сміється, гад…
Чому сміється кат?
Бо знає те, чому цвітуть сади.
Бо просто є.
Бо треба.
Без мети.
Бо голить шиї листям лободи.
Бо ріже кожне слово на склади.

Бо вішає на гіллі списки втрат.


Зима в селі. (До творів Марії Матіос)

"Вставайте, мамо…
Небо сумом вкрило.
Холодна хата, й темно,
Хоч світає.
Вставайте, мамо!"
Діти голосили.
Останнє світло
в темряву спливає,

Зима в селі. І більше ні душі.
По вулицях хурделить завірюха.
І місяць ту скорботну тишу слуха
Між небом і землею на межі.
В старій промерзлій хаті з краю світу
Довкола лави, мов крупа по дошках,
З невтішним болем у очах-волошках
Розсипались слізьми зернята-діти:
- О, ненечко, о рідненька, не спіте!
Вставайте мамо, не лякайте нас…"-
Тулились, мов до неба Волопас,
І цілували руки посірілі,
І сіпали за коси білі-білі
Сумної жінки, що неначе спала…
- Ой зимо, зимо, нащо неньку вкрали?

Верніть нам нашу неню доброоку,
За те ми віддамо вам наші коси! -
Мовчить зима, лише тріщать морози…

- Верніть нам нашу неню доброоку,
За те ми віддамо вам наші очі!..
- Навіщо те мені? Очей не хочу.

- Верніть нам нашу неню доброоку,
За те ми віддамо вам три серденька!..
- Ну що ж, беріте.
І вони раденькі …
І згасла свічка. І спіткнувся плач.
Зітлів світанок, темно-темно стало.
Затихло все, навіки повтихало.
Лиш вітер ллє трембітою розпач.

Поснули всі. На ранок ніч прийшла,
з-під снігу проростає ковила,
І ні душі. В селі одна зима
Нових пожив шукає. Та дарма
Шкребеться чорним кігтем у вікно.
У хаті похололо вже давно.
І попіл горем на селі лежить.
Вставайте мамо...
Змерзнете...
Не спіть…

Додав Art-Vertep 23 квітня 2008

Про автора

Народилась восени, нині на досвід маю 20 років. За фахом – історик. За натурою – трагік. Свідомо, над- і підсвідомо обожнюю Полтаву. Люблю все, що не можна не любити, а надособливо - літо, байдикування і гори (:).