Автори / Крістіна Вороніна / Великдень
Великдень
Весною місто наповнилося ароматом зеленої парості й землі. Оголені віти спонукали думати про потаємну силу, заховану глибоко під вогкою темною корою дерев. Вуличні звуки будили відлуння у серці, так що здавалося, ніби весна відновлює заслаблий від протистояння зимі пульс усередині мого тіла. Я з’їла пахлаву, я усміхнулася. Я повірила в дитячу забавку – ловиш м’яча і вигукуєш ім’я свого чоловіка. Євген. Благородний. Благокровний. Сонячний. Земний рай.
Ми зустрілися минулої осені. Крокуючи проспектом, ми помітили один одного із жовтими букетами, і зупинилися, і розмовляли. То був момент натхнення і прозріння водночас, ніби всі дні до того ми жили й дихали під водою, а тоді виринули. І не захотілося більше пірнати. Узагалі нічого не захотілося, або лише одного, але понад усе – щоб ураз зникли підв’ялі жовті букети, продуті всіма вітрами алеї, засмучені перехожі, зачинені кав’ярні та холодний гул дротів над головами. Дощили хмари, небо ховалося, небо прощалося з нами до наступної весни. Негода накликала дещо передчасне, дещо спровоковане холодом у кінцівках і бажанням будь що відігрітися – але ми відклали перше причастя нашої любові до іншого разу. Мені нарешті не було страшно. Тому коли Євген зник, я поклала собі на полиці його фотокартку і притулилася до неї щокою. Стало так тепло, наче від кави з молоком. Від тоді робила так щодня – чекала.
Сьогодні пробудження було приємним, бо не принесло жодної думки. Жоднісінької. І не було удару в груди чи то холодною, чи то гарячою хвилею. Постіль не хотілося складати.
Робоче місце – голки й інтриги. Перспектива така: або бігти зі своєю кавою подалі від кавових автоматів, які крадуть гроші тихо й цинічно, або залишитися тут, потупцяти на місці разом із колегами й розказати одному з них, де я познайомилася з Євгеном.
Уранці баби тупі й нерозумні. Вони наче нещасні євині дочки, за що їм така кара у вигляді сліпого потягу до чоловіків, непотрібного і виснажливого бажання відчути їхнє тіло всередині свого. Це так, ніби жіноче лоно, однаково, розродилося воно чи ще не дозріло, хоче повернути собі той материнський скарб – дитину в утробі. Синочку, я народжу тебе назад. Чоловіки, хоча теж не проти заснути в жіночому тілі, хоча вони вигадали мама роди мене назад, усе ж навпаки, зранку терплячі, добрі, щойно поснідали і дивляться так, мовляв, давай, мала, давай, давай, я тобі поможу, – і я йду до них.
Розповідь додає мені сил. Чому? А чомусь. Може, я отримую насолоду в ту мить, коли мужчина ніяковіє і задумується, слухаючи проти своєї волі мою маячню про Євгенове обличчя і про що я відчувала, коли… Я мовчу, і мужчина усе розуміє, і йому стає нестерпною моя присутність, бо він ще довго уявлятиме: сонячна галявина, і двоє притулилися одне до одного.
Я в цю мить уявляю геть протилежне. Холодна зима на Великих озерах. Ведмеді в барлозі десь у Вісконсині. Голі дерева, здається, берези, дорога на ферму. Маленьке ведмежа ссе лапу. Його заплющені оченята роблять його схожим на китайченя.
Мужчина розтуляє рота, щоб сказати «ну, гаразд», і в цю саму мить я перехоплюю його репліку, я трансформую її, я кажу йому зовсім інше, він знічується – я отримую його енергію, він не розуміє, що відбулося, він відчуває, як падає його артеріальний тиск, як тиск узагалі зникає, а я тримаю до останнього цю невидиму нитку, я смикаю її, доки не відчую комфорт і спокій, а мужчина відходить від мене спітнілий. Увечері він скаржиться на занепад і погано з’їдає вечерю. Мені його шкода, але ж я не вечеряю зовсім.
Вдома на мене чекає одноліток. Я ніколи не буваю вчасно, тому дзвоню у двері, а потім відмикаю своїм ключем – раптом він не один. І хоча жодного разу він нікого не привів, я не журюся, я вірю, що його переконане одинацтво не справжнє, а вигадане. Бо хіба можна ніколи нікого не торкатися? Я хочу знати, як він живе без дотику, я навіть ладна стати його коханкою, звісно, без любові, але щоб довести йому, що дотик – життя. А він таки не мертвий.
Зимувати з однолітком нецікаво і нудно, бо він не знає чогось невідомого мені саме через мій вік. Найбільше я люблю історії, що оживлюють оте дивовижне відчуття як -же -воно -могло -бути -адже -мене -ще -не -було. Так природно – нічого не існувало, аж поки не з’явилася я. І через мене все почало бути. Господи, я бог.
Якось один чоловік розказав мені про своє дитинство, яке відрізнялося від мого як верх від низу, як гора від долини, як праворуч від ліворуч і як право від обов’язку. «Отож, я всотував у себе найгірше, ніби губка, уяви собі, весь бруд, ні, ні, твоє дитинство і моє несхожі. Ти була маленькою принцесою, ти відрізняла добре від лихого, тебе слухалися птахи, бо ти їх годувала в люті морози. Горобці приносили до твого подвір’я різний крам, а інколи скарби. Вони такі вдячні, ці тварюки». Я слухала його розповідь і думала, чи не дивно чути таке від дорослої людини. Він натякнув, що саме зараз міг би стати мені більш, ніж другом, і не знаю, як і коли я пропустила цей момент, мабуть, ми надто зблизилися під час розмови. «Знаєш, я перекотиполе, мені недобре на одному місці, я завжди шукаю шляху до горизонту». Як мумі троль, подумала я. Він подивився на мене і потягнув у бур’яни. Ні до чого іншого я, на його думку, не годилася.
Ми з моїм однолітком купували різний хліб. Одноліток любив пухкі батони, а я купувала лаваші й розказувала по не існуючу в моєму родоводі вірменську лінію. Він з'їдав свої батони швидко. Я обережно розривала тонкі листи лавашу, загортала їжу і годувалася цим двічі на день. Одноліток не скаржився на мої кулінарні есе: я загортала в лаваш томатну підливку, яєчню з часником, сир та квасолю, розповідаючи про рідне село у Вірменії. Там на в’їзді праворуч стоїть монумент – дід і баба нашого народу, кам’яні голови у них ніби вкриті сивиною, очі порожні, а роти роззявлені. Вони мовчать про те, що їхня смерть – кара за страшні, але звичайні для давніх часів учинки. Дід з’їдав своїх онуків, а баба подавала йому сіль і кріп. Одноліток перериває політ моєї фантазії, він каже, краще кінзу, у них там кінза, господи, як я люблю, каже, коли ти розповідаєш і готуєш.
Він не дивився футбол, йому цікавіше було поговорити зі мною, а між тим я інколи замислювалася, чи ревнуватиме Євген, коли побачить, що живу я з іншим. Я посміхатимуся, я лагідно говоритиму, і він відчує, що нема підстав до ревнощів. Євген зрозуміє, адже він чудово знає, що межа між дружбою і пристрастю насправді нездоланна і непереборна, що дивитися із жагою на друга неможливо, просто не вийде, бо весь час, усю дорогу ти його жалієш, як дитину, і лелієш оте відчуття аж такої безпорадності свого друга, такої ніжної безпомічності, що зажадати його губів, рук і тіла – це ніби зґвалтувати рідну дитину. Експерименти з дотиком, звісно, не рахуються.
Євгена не було вже майже рік. Натомість з’являлися численні знайомі по п’ять чоловік на тиждень. За місяць кожен з них представляв мене п’ятьом своїм знайомим, і – вуаля! – їх було вже двадцять п’ять.
Одноліток сумував за мною так, ніби я поїхала до далекої країни і він обов’язково, як у «Сніданку в Тиффані», дізнається про мене через кілька років щось драматичне. Я була поруч, проте він жодного разу не зачепився за мене навіть краєчком одягу, ніби моє тіло посилювало мою відсутність поруч із ним. Я довгий час хотіла доторкнутися до нього, ніби не знаючи, була ця людина насправді поруч зі мною чи не була.
Одної ночі після новорічних свят я прокинулася від такої думки: усі люди, всі-всі, кого я знаю, стоять на сірому мості, що над водосховищем, і по одному, тихенько так, падають у холодну січневу воду.
Мені вдалося пережити цю думку, та я втратила багато енергії. Один знайомий погодився відвести мене на той міст над водосховищем. Ми знайшли там знак «не стрибати глибина один метр». Полегшення прийшло повільно, я видавала своє хвилювання за хронічне захворювання і чудово імітувала закоханість.
Навесні я припинила чекати на появу Євгена. Смерть великої епохи благородної любові, воскресіння Риму з усіма його колізеумами, парабелумами і брутальною дружбою. Ніж розітнув червоне простирадло – тепер з нього будуть ганчірки. Я ніжно погладжую долонями вербові гілки – пальма першості тепер у чиїхось інших руках.
Ми з однолітком домовилися напекти разом, удвох, як уміємо, пасок до свята, щоб потім цілий тиждень їсти їх замість усього тричі на день. «Ніби у медовий місяць» – «Липень, чи що?» – «Господи, ти – наїв».
Весняний кулич тягнувся до неба, з нього стікала біла блискуча помадка.
Додав amifine 27 червня 2008
Про автора
Іноді автор впадає до стану м"якої ненависті або важкого презирства до сучасної культури. Але це минає, і знов тягне на подвиги. Очевидно, таким стане прозовий твір про труднощі сучасної творчої людини у неадекватному середовищі. "Богема вкінець розгойдал
