Автори / Наталія Литвиненко / Хрестоцвіти

***

Шукаю в цім світі я віру.
Це важко, та знаю – знайду!
Минаючи мороку прірву,
До світла бажаного йду.

Іду я, напевно, повільно,
Але не спиняю ходу,
І острах вчуваю невільно,
Що стомлено десь упаду.

До неба я руки здіймаю,
І сил мені дати прошу,
Бо поки я віру шукаю,
За собою той острах ношу.

Я не хочу дороги чужі,
І свої шляхи обираю,
І без страху іду на ножі –
Серед темряви віру шукаю.

Я не знаю, де віра живе.
Лише, що знайду її знаю.
І мене не лякає оте,
Що, може, не там я шукаю.

Мене не лякає примара,
Що ходить за мною весь час –
Страшна і велика Омана,
Що часом засліплює нас.

Я знайду віри світлої двір,
Хай там що ті примари втівають!
Шлях лежить на місточках довір,
Їх бояться вони і минають!

Ті місточки будую сама.
Впевнено йду і не знаю,
Що не скорить мене ніяка пітьма,
Бо у серці я віру й так маю!

13.12.07

Веселковими шляхами

Веселковими шляхами ходиш, друже!
Ці шляхи збудовані з добра,
Із усього, що ти любиш дуже,
Із материнського душевного тепла.

Ці шляхи ведуть в країну з мрії,
Де сонце блука у косах весни,
Де юність твоя, мов зірка зоріє
Над зачарованими водами Десни.

Ця прекрасна країна – Дитинство,
Що визріває в пелюстках троянд,
Що дороста до саду материнства,
Прикрашеного зрілості гірлянд.

Свої не губи шляхи веселкові,
Бо у Дитинство більше не вернеш,
Бо як загубиш мрії ті казкові -
Даремно вік свій проживеш!

2.02.06

Нас батьки не розуміють!

Нас батьки не розуміють.
Чи не хочуть, чи не вміють?
Все здається їм не так:
Роби так, роби сяк.

Хочеш вір, а хоч не вір -
Ніби робиш наперекір.
А були й вони малими
І точнісінько такими,

А на нас чомусь гримлять.
Що ж від нас вони все хтять?
Може ми ще малуваті,
Але вже давно завзяті,
Може ще не розумієм,
Що ми робим, що ми дієм?

Хай тоді уже гримлять,
Хай, що хочуть, те і хтять,
Хай, що хочуть, те і діють,
Але нас хай розуміють!

14.12.04

Коли я стану вже велика?

Коли я стану вже велика, щоб діставати до печі,
І щоб для мами і для тата пекти чудові калачі?
Скоріш піти аби до школи та знати правила нові.
Писати літери в рядочок та коми надобні в письмі.
Коли ж я стану вже велика і друзів буде в мене тьма?
А в школі, щоб були успіхи й багато знань щодо письма!
До дзеркала аби дістати й в’язати бантик на косі,
А доки я ще малувата, біжу скоренько по росі.
Поки ще тільки я дитина й моє все там десь впереді,
Але оце, що я назвала, чекає завжди на путі.

1.03.04

Зорепад

Мрійливо в небо заглядаю,
Бо сотні хочу загадать бажань,
Очима Шляхом походжаю,
По вінця повних сподівань.

Небесна даль зірками повна.
Їх наче взяв хто начіпляв.
Висять вони, як стиглі грона,
Які ніхто не обірвав.

А я блукаю все ще Шляхом:
Дороги не знайду назад.
Аж тут, неначе крилом птаха,
Затріпотів мій зорепад!

Летіли хвилю, шкода, що не вічно.
Я погляду від них не відривала,
Хоч сотні зір летіло там магічно,
Я лиш одне бажання попрохала

Хоча й одне, та з тисячі воно,
Яке найбільше в світі побажала,
Солодке і п’янке, неначе те вино,
Яке ні разу ще в житті не куштувала.

8.12.04

Весна

Барвисті шати одягли дерева,
І аромат пролився як ніколи.
Повисла в вітті стрічка мигдалева –
І загули відразу бджоли.

Знов небо синню забуяло,
В таночку поплили хмарки,
А сонце в посмішці розтало,
З проміння виплівши вінки.

Веселу пісню принесли птахи,
Яку в краях тих теплих розучили.
Зручненько всівшись на дахи,
Її лили, співали, - веселили.

Земля знов радісно всміхалась.
І загуділи поспіхом струмки,
Коли Весна з Природою змовлялись,
Які б насіяти квітки.

15.03.06

Ніч

На землю ніч спустилась, наче шаль,
А на озерах блідо засіяв кришталь.
Розтанув місяць у німій воді,
Заснули трави потай молоді.
Схилилось віття млосно до землі,
Густий туман блукає у імлі.
І лише сяйво місяця зоріє,
Латаття юне лагідно леліє.
Ріка розквітла –тане, наче шовк.
Туман скрадається сюди, неначе вовк.
Аж ось настигло хиже, сіре тіло
Оце тендітне і шовкове диво.
Ось ген розпався хижий лик туману,
Солодким напоїв фіалковим дурманом.
Хмеліє все ублиз квітучої ріки –
Схитнулись п’янко молоді квітки.
Поповз туман гадюкою прудкою
І залишив блискучий смак спокою.
Почувсь мрійливий шепіт гаю:
«Поглянь, он місяць в небі розквітає!»

Літечко

Дерева зелено буяють,
Горить небесная блакить,
Веселі гоміни лунають,
А запах зелені п’янить.

Цілує щоки вітер ніжно,
Цілунки сонце зоставля,
Дарує посміх, тихо й втішно
До поля й степу промовля.

Викохується золоте колосся,
Вилискує в промінні славно.
Піснями небо роздалося
Спочатку дико, потім плавно.

Співає гай, діброва, поле,
Гудить земля і гомонить.
До сонця тягнеться все кволе,
І річка щось собі бринить.

6.06.06

Чому на білім світі стільки злоби?

Чому на білім світі стільки злоби?
Чи ж то не краще в мирі жить?
Кожен неправильно щось робить
Від того шкереберть весь світ стоїть.

Невже нічого ми не вдієм?
Невже як завжди будем ждать?
Чи знаєм ми, що те що сієм,
Те скоро будем пожинать?!

А можна ж взятися до справи
Й достойним світ оцей зробить:
Для запасних не сісти лави,
А світло істини пролить.

Відкрити очі всім незрячим,
Надію в серце поселить,
Щоб кожен з нас зумів побачить,
Що в світлі значно краще жить.

Посіяти зерно (ця істина стара),
І виплекать добром, як знаєш ти,
старанно,
Бо все на світі, що чиниться з добра,
Як те зерно проізростає гарно!

15.05.04

Осінній етюд

Землю всю закутали тумани,
Відчувся прохолоди крок,
І сонце шле свої омани,
Бо вже не гріє у цей срок.

З’явився перший жовтолист –
Запахло стиглими плодами.
Так солодко, мов соловейка свист,
Прощалось небо із птахами.

Дощі холодні розгулялись,
Застигло все у мертвій тиші.
Одні вітри гудіть зостались,
У нірки поховались миші.

Дерева шати познімали:
Останній лист додолу впав,
«Курли» прощальні пролунали,
І хтось блакить із неба зняв.

14.10.04

Захід

Розжарилось небо, мов жаром заграло,
Вже скрилася вся небесна блакить,
Неначе у полум’ї вона тихо згоряла.
Тепер починає собі нищечком тліть.

Усе навкруги укрилось багрянцем,
Диск сонця за горизонт поквапно тіка.
Усе відливало гламурненько глянцем,
Коли загорілась від сонця ріка.

Небесна блакить собі нищечком тліла.
Почала наступати підступна пітьма,
Затаївшись, вона десь поспіхом сіла.
Рятунку від неї, що шкода, нема.

Укрилося все нічним полотном.
Ця пітьма увесь світ за собою закрила.
Прийшла із пітьмою і ніч заодно
На блідих і холодних зір ясних крилах.

12.01.05

Я правди не боюся

Я ніколи правди не боялась,
Яка, бувало, ранила мене.
Я їй в обличчя весело сміялась,
І завжди вірила, що біль мине.

Усякі у житті бувають смуги…
Це те, що маєш пронести,
Якими б не були наруги,
Свій гідно путь треба пройти!

Не впасти духом, віру мати, -
Це так важливо у житті.
І сповна лиху від коша давати,
І не звертати із путі.

Я знаю, правди не боюся,
Хоча вона бува гірка,
Бо вірю в світле й не корюся,
Хоч знаю – правда з ніг збива.

Хай впала я, та знову встану
І знову правді засміюсь,
І проти долі ще повстану.
Піду вперед і не зіб’юсь!

А, може, ще на старт вернуся,
Знов розпочавши боротьбу,
За те, в що вірю і борюся
І в небо шлю свою мольбу!

17.11.07

Життя і смерть

На терезах життя і смерть лежить.
Не знаєш, хто з них переваже…
Чекаєш…Все в тобі тремтить:
Покірно ждеш, як карта ляже.

Усе життя, як та рулетка
(червоне, чорне і зеро).
Фліртує з нами, мов кокетка,
І карти кидає таро.

Не дивлячись, ти робиш ставку
І ждеш…а час то твій збіга.
Тремтиш, бо десь там наостанку
Твоя фортуна відверта.

Ти витрачаєш час на ці дурниці –
Бездумно граєш у рулетку, –
Шаленством повняться зіниці.
Ти у життя цього маріонетка.

Воно тобою грається як хоче:
В його руках лиш лялька ти.
Спочатку бавиться охоче,
А потім змінює ляльки!

А смерть, що смерть? – Це небуття.
На терезах ця чаша протилежна.
Яким би хитрим не було життя,
Але й воно від смерті є залежним.

На терезах життя і смерть лежить.
Чекаєш ти, хто ж переваже…
І хочеш все це полишить,
Бо виграє той, хто не важить!

25.11.07

Додав Nusya 16 червня 2008

Про автора

Народилася 23 березня 1989 року в селищі Дослідне (Дніпропетровського району). Зараз є студенткою Дніпропетровського національного університету (факультет української та іноземної філології і мистецтвознавства, 3-й курс).