Учасники

Автори / Олег Коцарев / Збіг обставин під Яготином

ДОДАТКОВИЙ СЕРВІС

Ти сидиш на сірій стіні
У крапках над беззвучною річкою,
І для мурах, що блищать на сонці,
Твої шкарпетки -
Як одна із печер цієї одвічної фортеці,
А якщо ти посидиш тут іще з півгодини,
То вони залізуть тобі навіть в рота,
Навіть губи залоскочуть.

Бо ти пишеш sms тим, хто помер,
Яріє на корпусі срібна фарба,
Замість номерів — забуті слова
Й вогняні черепашки звуків.
Ці провали на сході засипано листям,
Ти пишеш, пишеш, пишеш,
Руки-вузлики, руки-детектори,
На одязі ховається стільки літер,
З цього можна зробити багато повідомлень!

Твій телефон, звісно, плутана річ,
Та в нім мусить бути цей сервіс -
Тремтіти вві сні,
Впізнати постать,
Хрустіти гілками і знімками,
Переслати туди повідомлення,
А в окремих операторів навіть можна
Подзвонити бабусі на нявський великдень.


НАРЯДНА КРИМСЬКА СТУДЕНТКА/ВІЙНА

Нарядна кримська студентка
Запевнила:
«В нас скінчиться війною».

Вводила в губи тонку сигарету,
Котра мала додати гламурності,
Вводила в рота пляшку
Місцево-різкого вина.

«Яка вбіса війна?»
Питало її тіло,
Худорляве ледь, але майже персикове.
«Що за війна?»
З-під спідниці хвилювалася щербата лавочка.
«Війна?»
Обурились воланчики очей продавщиці.
«Ага! Війна!»
Кипарис санаторний скептично шумів.
«Її треба у морі негайно викупать!»
Переконував мій махровий рушник,
І гори наче з ним погоджувались.
Усі сказали, а я мовчав,
Згадавши, як мріяв 2004-го
У важкій та хрусткій шкірянці
Би пройтись по начальницьких кабінетах,
Розсувати ногою дермантинові хащі
Чи рукою, подовженою сантиметрів на вісім…

І купатись не йшла нарядна студентка -
Береже волосся, груди й макіяж,
І ще зараз маршрутка їй до столиці республіки,
О п’ятнадцятій сорок п’ять.
Та сказала, допивши, коло пляжного тунелю:
«А я, уяви, спочатку подумала,
що ти з нашого четвертого курсу!».


1989 ВИШЕНЬ

саксофон качки жабки і йоніка
розривають вініл під котячою лапою
1989
пише на ромба конверті
на ромбоконверті
танець: дві тіні в віконному тлі
й невидиме сонце сідає в Смолянку
в тебе з’являється макіяж вишневий
фіранки стають вишневими стрічками
і ротик твій відкритий
де ж таке вже звучало раніш?
звідки кольори й обриси?
а! все це з радянського фільму 1989 року!
з одного з останніх радянських фільмів
про море гроші й споживацький аспект
мерехтливого жіночого тіла!
у мить цієї здогадки сонце востаннє
жбурнуло зі Смолянки вишневий лазер
засвітивши чужу кіноплівку
густаво-червоний колір розчинивсь
ти стала сама собою
сама собі з’їла останню вишеньку
засвітивши на обличчі
втішену посмішку
втішну посмішку.


ЗЕЛЕНІ ВІКНА АТС

Ех, Олю-Олю-Олю!
Я й не знаю навіть, де ти тепер живеш,
Кілька років тому, знаю, ти жила з одним міліціонером,
У якійсь необлаштованій квартирі,
Десь там, ближче до стадіону.
А тоді ти жила у кімнаті з зеленою лампою,
З зеленими шпалерами,
Зеленим тамбур був твоєї квартири,
Зелений дзвоник і зелений ліфт,
Навіть будинок рівний брудно-зелений,
А під твоєю білою-білою шкірою
Гойдалися зелені вени.
Пам’ятаєш, як розгорталась весна
І все вкривала вже не талою водою?
Як ми трохи вбилися водярою й ведмежою кров’ю,
Як грали в бутилочку й довго цілувались,
А за твоєю спиною, не змигнувши, світили
Знову-таки зелені вузькі вікна АТС?
Я так гадаю, що ти це пам’ятаєш,
Але досить приблизно,
Та й у мене ці образи дуже епізодичні,
Тільки звикнеш до школи — а вона скінчиться,
Як весна,
І вже по дискотеці на честь останнього, курва, дзвоника
Я затягував одну дівку на дах твого будинка,
Кажу: «Ну давай! Ходім зі мною на дах!
А то що ти винесеш з цього вечора?»,
Та вона не погодилась лізти на дах,
Не схотіла нічого виносити з того вечора,
І я теж з тобою, Олю, нічого ні з чого не виніс,
Хіба ото відчуття, як я йшов уночі додому,
А тіні міцного молодого листя
Рухались у жовтогарячій калюжі ліхтаря
Біля Головпоштамту.
Взагалі, не розумію,
Чого я про все це згадав?


ЛЮБОВНІ СПОГАДИ

Якщо я навіть не пам’ятаю,
На якому інструменті
Вона грала у музичній школі,
Якщо я навіть не пригадаю,
Чи знайшов її першу зморшку,
Коли сказала: «Не знайдеш!»,
Якщо напевне можу згадати
Лише як я гнався й наздогнав її автобус,
Ковтаючи легенями цілий парк дерев,
Наших зелених легенів,
Якщо так,
Чи можна повірити в те, що це теж була справжня любов?
Чи можна повірити, що кожного вечора
Ми віднаходили кожен у себе
По невеличкій і неблискучій,
Але теплій і виточеній зірці
Та приносили їх одне одному?
Чи можна?


МОНІТОР «ЖЕЛЄЗНЯКОВ»

В епоху інформаційних штук,
Коли самі тільки дари темно-чорнильного неба
Здатні відволікти від мільярдів знаків,
Найголовніше — не те, що ви подумали,
Що б ви там не подумали,
А найголовніше — це спортивне орієнтування.
Всі, хто мислить,
Усі, хто хоче,
Всі, хто може,
Й хто на півдорозі, — марш!
На спортивне орієнтування і на пейнтбол! -
Лиш це допоможе впевнено й соковито жити
У час щільних одиниць.

Доцент викладав медіаетику і знепритомнів за комп’ютером,
Будівельник захопивсь sms-романом і замурував себе в кімнаті,
Алкаш заблукав у восьми світлофорах і зламав автобусу дзеркало.
Інша річ ми — випусники секції спортивного орієнтування й пейнтболу,
Ми проберемося в порт річковий, захопимо вантажне судно,
Проб’ємось крізь крани, мости, дзвінкі листочки на діамантовій воді
Та за допомогою хитрої конструкції
Стягнемо просто з липкого постаменту
Бойовий корабель із дивною, як на наш час, але й гоноровою назвою
-
Монітор «Желєзняков»,
Наб’ємо набої, зарядим снаряди,
Виведем на центр річки.
І тільки тоді ми вже вирішимо,
Яку стратегію обрати,
Який тренд підтримати.


НЕ ВТРАЧАЮЧИ КОНТРОЛЮ

Море
Чорна застигла пластмаса
Рідко залицяється виноградною піною
Ваш танцпол зітхає
У фрикціях двох новеньких променів
бльостки                                 вуха
            очі                        руки
                рухи        туфлі
                      кільця
           джинси        джемпер
      двічі                            пальці
вгору                                        пауза
Джинси
Джинси
Джинси сплітаються в чотири змії
Пиво народжує гнівне море
І тільки ти
Тільки-тільки ти
Здається тільки ти
Не втрачаєш вонтролю
Груди майже в найдійних руках
Проміння знімає цю футболку
Спідниця
Сміється дитячим мухомором
Телефони втрачають своїх гувернерів
І тільки ти
Тільки-тільки ти
Здається тільки ти
Не втрачаєш котролю
Що таке любов і ненависть
Коли трохи торкаєшся ворога рукою
Це тільки ноти тільки частоти
Ні!
Ти не перекинеш столика
Не схочеш розтопити море
Ти розходишся по домах
І засинаєш першим.


ЕНГЕЛЬС В ОДНУ РІЧКУ

Ті, хто знаються на політичній скульптурі,
Ті, хто знаються на ідеологічному ліпленні,
Ті, хто бачили першоджерела,
Знають про сумну колізію
Із лузерством Фридриха Енгельса.

Усі філософи, вожді й божевільні
Боролися за перше місце,
А на колективних портретах
Ставали скраю справа чи скраю зліва
Або й зовсім викидали геть решту
Дрібних попередників, крамарів думки,
Їхніми йменами називали епохи,
Пісні про Мао, хохми про реґґі Фіделя,
Ленінські кузні й діти,
Хороший Сталін, російський бог соколів і виховання,
Марксова справа, Марксів підхід,
Марксів принцип, прапори МММ,
Засмаглий портрет Махна!
Й тільки Енгельс — районний лох,
Дослужився лиш до назв маленьких вулиць,
Ну, ще містечко його іменем назвали
В Росії, в Саратовській області,
Але жодного енгельсизму,
Штурмових бригад імені Енглельса
Чи окремих персональних портретів!
Сумно вам?
За ввічливо зневаженого
Молодшого брата, молочного партнера
Великого Карла Маркса?
Сумно, що навіть трамвайну зупинку
Ним називали, коли нічим було вже назвати?

Зате Енгельс визначив поняття «структура»
Та й саме в Енгельса борода найсвітліша,
Він сховався в руїнах підприємств
І замислено посміхається,
Бо лиш Енгельс знає,
Що й любов так ховається
В кожному зруйнованому підприємстві
Та в приватизованому підприємстві теж,
Що для любові завжди є місце
В структурах, системах, свавіллі й беззаконні,
Що вона нікому не вірить,
Що вона нікого не слухає.

І це нагадує випадок
З однією тужливо-срібною попсовою піснею:
2003 рік,
Шумливі гори Карпати,
Кафе «Водограй» ще не відремонтовано,
Потворних дерев’яних гуцулів на стіні
Ще не заліплено
Безпорадними пластиковими смужками,
Навпроти брюнетка з довгим волоссям їсть салат «Дністер»,
А в колонках співається день у день:
«Двічі в одну річку не ввійдеш, не благай мене,
І зі мною щастя не знайдеш, не руйнуй, що є».
2004 рік,
Кафе «Водограй» уже відремонтовано,
Навпроти співробітниця відомого часопису не хоче їсти котлету,
А їй співають колонки: «Двічі в одну річку не ввійдеш!».
2005 рік,
Люди випалені людською любов’ю,
Зовсім трохи бракує, щоб перемогти
В дуже знаменитому хіт-параді
Нашій добрій пісні: «… не руйнуй, що є,
Вибач, зрозумій, я розлюбила».
Літо 2005-го,
Сонце щовечора розбивається об нудьгу,
Пізня осінь 2006-го,
Маленький емоційний транзистор
Знову співає тужливо-срібну попсову пісню:
«Двічі в одну річку не ввійдеш,
Вибач, зрозумій, я розлюбила».

І жодна концепція, жоден закон шоу-бізнесу,
Ніколи не примусить шумливий генделик «Водограй»
Та маленький емоційний транзистор
Припинити крутити цю гидоту!
Просто не буде такого! Й не чекайте!
Бо любов ходить хвилями структур
Навіть найтонших суспільних формацій
І їй до всього байдуже!

Читайте про це в зібранні творів Енгельса,
У першому томі, на 234 сторінці.
До речі, кажуть, 234 автобус скасували.
Начхати.


ЧИМ Я ВІДРІЗНЯЮСЬ ВІД ІНШИХ ХВОРИХ

фіолетові промені беззвучно дзижчать
пацієнт сорок шістсот двадцять п’ять
чим я відрізняюсь від інших хворих?
тим що вийшовши по всьому
з флігеля фізіопроцедур
виходжу я на заднє подвір’я
та пісяю коло стінки УФ на жовтневе сухе листя
й хоч на мить вертаю його до життя.


РЕҐҐІ ДЛЯ ДЯДІ САШІ

Зірки в небі нагадують
Використану воду в ванні,
А ванна нагадує підстаркувату жабку.

Дядя Саша попросив написати про нього ноктюрн,
Дядя Саша двічі попросив написати про нього ноктюрн.

Сьогодні так сталося, що найменший камінчик
Має двометрову тінь,
А твоя красива тінь бігає з місця на місце,
Шукає найпахкіших тіл і найшвидшого танцю,
Шукає кільця Сатурну в очах цих людей,
Шукає все далі, дратується і не спить.
Кохання!

Тож-бо про дядю Сашу ніхто не напише ноктюрна,
Ніхто і ніколи в житті не напише про дядю Сашу ноктюрна.


ФЕРВЕКС

Ось і надходить осінь,
І сидимо на бордюрі
В цьому сухому жовтому морі,
Між довгих пальців сльозяться очі
Вересневого окропу.

У небі повільно вмирає дим,
У річці швидко вмирають сходи,
Статуї виходять із соціальної гонки,
А ти
Насипаєш
Фервекс.

Гойдаються вогкі сузір’я дахів,
П’яна жіноча пісня,
Квітнуть зусюди мільйони птахів,
Божевілля кудись зникає.
Грається кішка лимонним запахом,
Ноги тяжкі, але крила легкі,
Я знову в тебе закохуюсь!
Я сильно в тебе закохуюсь!
Я ще раз у тебе закохуюсь!

ДОБРИЙ, ЗЛИЙ

Злий слідчий помре першим,
Коли земля буде засипана
Фальшивим сріблом
Та ще воно стікатиме струмками з дерев,
І добрий слідчий тоді стане
Сльозливою, полохливою домогосподаркою,
Або навпаки:
Першим помре добрий слідчий -
І все одно злий
Обтрусить з волосся шматочки
Того срібла
Та стане гостинно, незграбно
Припрошувати до смачного чаю з листочками,
Можна сказати, зі сміттям.
Сміття,
Чай
І сонячні зайчики -
Завжди супроводжують добрих і злих слідчих.


ФЕОДАЛЬНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ

Пригадай своє неймовірне дитинство,
Як їх називають, довгі зимові вечори:
Маленьке домашнє світло,
Невідомо на біса запалена свічка
Та суперовий синій круглого снігу світ,
Пригадай безконечні річку й ліс,
Там, де далеко бавилися
Вовки з кам’яними левенятами,
І як безконечними ранками й вечорами
Можна було наступати на сніг
І слухати його звуки.

Хто вкрав твоє дитинство?
І хто вкрав твій вільний час?
Хто вкрав усе?
Звісно ж, вони:
Безумні пролетарі,
Фанатичні офісні щурі
Та мідноокі торговки
Пошматували час, сніг, думки й річку.

Тому як хтось викине блакитну кров прапором,
Не вагайся й долучайся до бою!
Хлист хижам!
Відкриті вікна палацам!
Тільки подивися:
Палають аеропорти, кінотеатри
Та випадковий пустий дизель-поїзд,
Добра людина швидко говорить по телефону,
Кавалькада стріляє у небо,
Гармоніст розбирає японський джип,
Над кавалькадою нові прапори
І всюди нові пропори, багато-багато нових прапорів,
Дими малюють на площі батік,
А посивілий герцог
Відбирає здібних дівчаток.

І сніг тебе впізнає,
І радісно сяде тобі на долоню,
А ти такий холодний і статний,
Що він
Навіть
Не розтане.


САЛЮТ

Ми сиділи в кафе «Мзіурі»,
Андрій розмовляв,
Йосік сміявсь,
А я думав про Аліну.
Кафе «Мзіурі» — таке ексклюзивне місце,
Що музику там крутить не ді-джей, а хазяїн,
Один правильний чебурек,
І він поставив «Салют» Джо Дессена.
Тут руда дівчина Йосіка
Заплескала і закричала:
«Точно! Салют! Давайте зробимо салют!
Зробімо його просто тут!»
Ми попросили, й чебурек за півгодини
Приніс два феєрверки.
Дівчина Йосіка правильно надумала
Оце про салют, вона вловила наші
Спільні думки та бажання:
Показати, що в нас є гроші, що ми можемо собі дозволити, що ми
впевнено чуємось і не гірші за інших,
Тому ми поставили феєрверки
Просто посеред провулка.
Салют вийшов високий,
І як стовп струнко стирчав,
Так і вогні швидко злітали вгору,
Й дев’ятий поверх жовтого будинка
Ставав криваво-червоним,
А сіра двоповерхівка зовсім зникала,
Воно било, тріщало і взагалі,
І над нами на балкон
Вибіг мужик без футболки
Та з переляку вронив на нас Біблію.
Який він був переляканий!
Наш феєрверк його явно заскочив,
І він вирішив, що це вже гаплик,
Хоча це ще був зовсім не гаплик,
То я закричав йому:
«Гей, мужик! Це не гаплик,
Це просто салют! Салют, сет анког муа!»
А дівчина Йосіка підняла Біблію,
Витерла її,
Задерла рота й спитала вгору:
«Мужчина, це ваша Біблія?».


ЗБІГ ОБСТАВИН ПІД ЯГОТИНОМ

Двохсотдоларовий чоловік на ім’я Юра Дзеркало
Уперше вирушив цим поїздом у четвер зранку,
В купе шестеро відмовлялися дивитись одне на одного,
Тому їхні погляди перетиналися
Тільки під стелею, в тій точці, де сірою квіткою гойдалася муха,
А Юра спав, і снилось йому,
Що він на кораблі й навколо падає багато-багато великих сніжинок…
Він прокинувся під Яготином, де залізницю перетинає автотраса,
Й побачив, як на горбик моста
Дряпається симпатичний жовтий фургончик
Із написом «Укрпошта»,
«Як приємно, як компактно і як ми синхронно!» — подумав Юра
Та повернувся до свого сумного корабля і до своїх веселих
сніжинок…
Другий раз Юра Дзеркало
Вирушив тим же ж поїздом рівно за два тижні,
Тепер уже він не спав, а фотографував розмиті жирні краєвиди,
Їв шоколадки, й гумор його добрішав з кожною станцією,
Аж перед Яготином він побачив знайому картину:
Автотрасою на міст знову вперто видирався
Компактний жовтий фургончик
Із синіми літерами «Укрпошта»,
Оце так! Тільки подумати!
Як там гарно все влаштовано в листонош і машиністів,
Які там хороші графіки руху в листовозів і тепловозів!
Яка філігранна точність, везіння і стабільність,
Олійна віртуозність, зустріч на Ельбі!
Юра мружився та посміхавсь,
А через краєвиди разом з поїздом рухалась
Ще й смуга від літака.
Й знаєте, це добре, що Юра Дзеркало
Тільки двічі побачив цей збіг обставин,
Ствердившись у вірі, в думках і в любові,
А уявіть, якби щодня бачити цю штуку?!
Кожен день дивитись, як перетинаються
Поїзд з середнім класом і фургон з каракулями?
І водій з машиністом одне на одного поглядають?
Кожен день близько десятої під Яготином?
Це ж можна геть збожеволіти!
Це ж можна стати дебілом!
Курча! Це можна зовсім довбанутись
На
Такому
Ґрунті!

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Поет, журналіст, прозаїк. Харків’янин. 25 років. Тонкий лірик і брутальний натураліст. Натурал, до речі, теж. Автор книги «Коротке і довге» (Київ: «Смолоскип», 2003) та книги «Цілодобово» (спільно з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком – Київ: «Факт», 2007