Автори / Максим Бородін / ЯНГОЛИ КАСПЕРСЬКОГО
трапляється з кожним.
Наприклад,
з тим хлопцем, що миє волосся оголеної дівчини,
з тою дівчиною, що несе
краплю спогадів на долонях свого бажання.
Моє життя — терте яблуко,
яке робітники косметичної фабрики
жбурляють у чан зі шампунем
мого майбутнього.
Я маю надію, що мої вірші
вже колись були.
І зараз
я тільки повторюю те, що стискало
груди тої оголеної дівчини,
коли вона гойдалася на рушнику
віршованих пестощів.
Я маю зрозуміти,
що в нас немає майбутнього
без цього яблучного шампуню.
* * *
Коли ти граєш на барабанах
політичної пропаганди,
я розумію, що це тільки гра
в якій ми пусті бюлетені
кохання.
Ми можемо накреслити на них таємні знаки
нашої, ще неіснуючої, партії
й кинути їх у темну пастку
прозорого ящика.
А можемо займатися любов’ю
в кабінці для таємного голосування.
Коли ти граєш…
Коли ти граєш на барабанах
мого бажання,
я мовчки збираю речі
і йду в темряву,
де ховаються п’яні пропагандисти мого кохання,
які заливають свою поразку
білим вином
й дешевим віскі.
Ми могли б займатися любов’ю
в темній кімнаті нашого майбутнього,
але вища інстанція
вирішила відтрахати нас поодинці.
Коли ти граєш…
Коли ти граєш…
* * *
Моя люба,
сьогодні я мав нагоду зрозуміти,
що світ належить першим.
Хтось випив усю каву,
яка була в домі.
Хтось з’їв все печиво
і весь хліб.
Хтось зібрав усі гривні,
яки мали бути в моїх кишенях.
Ти не знаєш хто це був?
Я знаю — це зробив уряд
твоїми чарівними руками.
Я не звинувачую тебе.
Вони напевно катували тебе,
не давали кохатися,
не давали лестити себе у душі,
не давали слухати музику
й читати книжки
зі сучасної філософії.
Моя люба.
Я помщуся їм.
Я вже знаю як це зробити.
Я не буду ходити на вибори.
Я буду пити горілку.
Я буду вживати брудні слова.
Я буду слухати музику Бреговича.
Я буду читати в оригіналі Езра Паунд.
Я буду дивитися з вікна на небо —
на перше небо в моєму житті.
До цього часу я не розумів,
що воно схоже на тебе.
Особливо ті птахи,
які сідають в автомобіль
та щось кричать мені.
Що ви кричите?
Я вас не розумію.
Що вам треба?
Кава?
Яка кава?
Де?
В якій шафі?
Там де білизна?
Так…
Дякувати небу,
не все так погано в нашому житті.
* * *
Алі Фарка — останній український поет.
Так вважаю я.
Ти вважаєш інакше.
Ти слухаєш його крізь закриті двері.
Ти кажеш:
вимкни цю музику.
Ти кажеш:
май совість,
третій тиждень слухаєш свого Алі.
Май совість.
Ти доросла людина.
Я тобі кажу:
Алі — останній український поет.
Я повинен його зрозуміти.
Може від цього залежить наше майбутнє.
Уяви що буде якщо море змиє весь пісок.
Де ми будемо будувати башти та стіни?
Де ми будемо ховати сміття?
Я повинен це зупинити.
Море поряд.
Кажу я.
Море поряд.
Кажу я…
* * *
Кохай міцно.
Кохай так, наче в останній раз.
Це зігріє нас краще горілки з перцем,
краще газу, який згорає хворим птахом.
Давай спробуємо
не виходити на вулицю.
Там навпроти дому сидить час,
який спостерігає за нами.
Він змінює свою маску
наче той рекламний
Давай спробуємо
не виходити на вулицю.
Там холодно, навіть влітку.
Люди дивляться на нас
Люди пильнують за нами
радарами засудження.
Вони не розуміють,
що кохатися треба там,
де зупинилося серце,
де кров зірвала останні клепки
паливноналивного танкера.
Вони готові скласти зі своїх сухих очей
багаття,
на якому спалять наше кохання.
Давай спробуємо
не виходити на вулицю.
Ми останні божевільні…
До біса довідки про стан нашого здоров’я.
До біса додатки про щеплення.
Ми останні птахи,
викинуті з раю.
Ми янголи…
Ми хворі янголи Касперського.
* * *
Я пишу про те, що бачу.
Бачу тебе — пишу про тебе.
Бачу себе — пишу про себе.
Бачу нас поруч — пишу про нас.
Ми стоїмо навпроти дзеркала.
Оголенні
наче камені.
Ми схожі на уламки
якоїсь фортеці…
Вежі, стіни, рви…
Я бачу твій маленький шрам від апендициту.
В мене теж є шрам на щоці.
В дитинстві я впав зі сходів,
коли моє перше кохання
звільнилося з дитячого садка.
Потім в школі я мав нагоду зрозуміти,
що
кохання підступне,
як тиша директорського кабінету.
Вона дивилася індійські фільми з іншими,
а я читав Аполлінера
й писав вірші на стінах її під’їзду.
Вона була схожа
на Будду
з комсомольським значком на дівочій груді,
вона була схожа на палац
це занадто просто,
щоби бути насправді.
Я знову все вигадую…
Ми стоїмо навпроти дзеркала.
Розкуті наче панки…
Наші м’язи тремтять від кохання.
Наші очі дивляться в майбутнє.
Зробимо дитину прямо зараз?
Вона буде схожа на нас.
Вуха, очі, руки, думки, освіта, доля, зарплатня…
Вона ніколи не буде
депутатом,
бізнесменом,
міністром,
охоронцем…
Вона буде
меломаном,
коханцем,
пасажиром,
глядачем,
батьком…
Вона буде…
Я пишу про те, що бачу…
Я пишу про те, що відчуваю…
Я пишу про те, як відчуваю…
Я пишу про те, як бачу…
світ, який залежить від нас…
* * *
Я заспівав би тобі колискову:
«Ой ну, люлі, люлі, бай
прийшов до нас шалабай»,
але ти розумієш,
я маю поводитися згідно
свого положення.
Поет -
це висока мета.
Висока, як труба на
даху нашого дому.
Розумієш?
Коли вітер виє наче скажений пес,
поет має протистояти страху.
Він піднімає руки до гори
й плаче від жалю
до цього скаженого пса,
якого ніхто не пускає в домівки…
Я заспіваю колискову вам обом.
Спи.
Хай тобі насниться
наше кохання.
Хай йому насняться
відкриті вікна готелів.
Він зможе зазирнути в середину,
побачити цегляні стіни габсбурзьких часів
пофарбовані совєтською владою.
Він зможе провести нас по старому місту:
«Бачиш вікна на третьому поверсі — там живе поет.
Зараз він в Берліні —
полює на скаженого пса…»
Він зможе вичавити з нас
хворобу столичних експресів
за допомогою «Фервексу» та «Стрепсілсу».
Я заспіваю колискову вам обом,
скаженому псу й тобі.
Я заспіваю колискову вам обом…
А коли ми заснемо…
Хай
щастить скаженим псам.
* * *
Учора відзначали день народження
Сергія Параджанова.
Взяли пляшку сухого вина,
шоколаду в золотих обгортках,
мандаринів,
зелених яблук,
та багато
міцного клею.
Діставшись найбільшого в місті
ми прилаштували все це
на його пустій поверхні.
Хай згадують
силу мистецтва,
віддираючи якісний клей,
зіпсовані фрукти,
пляшку вина
та золоту обгортку від шоколаду.
Шоколад ми залишили на землі
сірим
птахам
рекламного бізнесу.
Треба
бути милосердними,
моя кохана.
* * *
Старий Новий Рік
приходить з електронною поштою.
«Коханий,
сьогодні ми йдемо в гості.
Будь о сьомій біля великого годинника в центрі»…
Старий Новий Рік починається з пісень Joann Newsom,
які ставить діджей нашої вєчірінкі на своєму комп’ютері.
Ми пливемо в пітьмах, обіймаючи один одного.
Ми вже п’яні, як аквалангісти.
О третій годині ночі виходимо на вулицю
і потрапляємо в пастку.
Чорне місто, наче зварений в казанку буряк.
Знову москалі вкрали сніг
напередодні Нового Року.
Ми становимось навшпиньки щоби побачити
світанок.
Він тане в наших долонях шоколадними цукерками,
які подарував нам Дід Мороз —
дрібний банківський службовець.
Ми йдемо ловити таксі на останні гроші.
Потім слухаємо гучну музику в машині
і, розрахувавшись з водієм,
знову потрапляємо в пастку.
Треба відшукати в кишенях костюма
зайчика чи…
«Кохана, а може ключі в тебе?…»
в кишенях костюма Снігуроньки
ключі від дверей нашої оселі…
Старий Новий Рік
починається з чашки міцної кави.
«Ти спізнишся на роботу»
«Я мабуть не піду…»
Старий Новий Рік
все ж починається з роботи
над собою…
Електронною поштою надсилаю листа.
«Кохана, мабуть годі свят»
* * *
Джаз лунає з динаміків…
паті та ту тіта таду да ді…
Моя кімнати лежить в глибокій долині,
на самому дні.
Сонце майже зайшло за гори.
Тільки на столі горить лампа.
Стара як «Sweet Georgia Brown»
Я чекаю на тебе,
як чекають вогню старі совєтські журнали.
«Огонёк»,
«Юность,
„Смена“,
Вони лежать в коморі.
Я люблю переглядати їх,
слухаючи музику.
Беру в гастрономі трохи горілки,
батон хліба,
плавлений сирок „Дружба“.
Відварюю собі пару картоплин
„в мундирах“,
обчищаю головку цибулі.
Сідаю на підлогу
й кайфую… кайфую… кайфую…
Забув одну дрібницю
Як справжній дивак
беру ще томатного соку.
Для гнучкості роботи мозку.
Для потужного кровообігу.
Так я сиджу годину, дві,
поки не залишиться від чекання
купка попелу
та фотографія Джима Моррисона з журналу „Огонёк“
1990 року…
А ти не приходиш.
Ти ще далеко.
На тому боці робочого дня.
На тому боці життя.
На тому боці сенсу.
Треба взяти себе в руки.
Я вимикаю музику.
Я довго чищу гострі зуби,
голюся,
одягаюся
та йду пішки по темним зимовим вулицям міста
на
Мене давно наполегливо запрошував
туди
Африкан,
кльовий чувак,
що давно підтримує в мені меломана.
Мені западло брати таксі.
Тому я йду пішки.
Мені нема на що взяти таксі.
Тому я йду пішки.
Ми будемо дивитися мультики.
Справжні мультики.
Справжні кольори.
Справжні дії.
Справжні люди.
Справжні…
такі як горілка,
як хліб,
як картопля
як плавлений сирок „Дружба“…
* * *
В ці люті морози розумієш
як доводиться собакам.
Ми свого відв’язали
й пустили бігати вулицею.
Він лякав перехожих.
Він кидався на них, крутився поміж ногами.
Вони не знали, що він добрий,
як святкова ялинка.
Вони не знали, що він має дякувати
цим морозам
та хазяям, що пожаліли
тремтячого пса, що виглядав з конури.
Він нас одурив.
Поклеїв у дурні.
Він ганяв по заметах,
а ми сиділи в хаті.
Куталися в теплі ковдри
та пили чай с коньяком.
А він й без коньяку добре себе почувався.
В люті морози розумієш
як потрібно берегти тепло
рідної домівки.
Чай та коньяк,
чай та коньяк…
Це добре.
Але має бути ще щось.
джерело енергопостачання.
„Jethro Tull“ гупає басами по вухам.
Можна навіть сказати —
ми по вуха в
Треба віддати належне —
зігріває.
Треба віддатися музиці
та стрибнути в сніг свого марення.
Пес його знає, що буде потім.
Потім — це не альтернатива,
це андеґраунд.
Глибокий андеґраунд.
Такий же глибокий, як цьогорічні сніги.
Такий же глибокий, як маразм
державних актів.
Такий же глибокий,
як кишені олігархів.
А морози колись скінчаться.
Так кажуть сусіди…
Так каже наш пес…
* * *
Ти схожа на японську жінку.
В тебе такі ж смарагдові очі.
Такі ж повільні рухи.
Такі ж думки.
Такі ж плечі.
Я не самурай.
Я в крайньому випадку іноземець,
який потрапив до твоєї домівки через негоду.
Збери мене по шматках.
Одягни мене, як святкове кімоно.
Запали, як паперовий ліхтарик.
Я розповім тобі про море та сніги,
про Фудзіяму мого життя,
про останню модель мобільного телефону.
Покажу фотографії,
зроблені в Станіславові в листопаді минулого року.
Помию посуд, винесу сміття.
Ти моя остання надія на порятунок.
Вони переслідують мене навіть уві сні.
Якудза,
спецслужби,
комівояжери,
інспектори,
президенти,
студенти…
Вони всюди.
Ти мій порятунок.
Моя японська жінка
народжена в СССР.
Моє зображення мостів провінції Мейдзі
з альбому Хокусая.
Мій далекий ієрогліф „Сон“
і…
* * *
Світ стоїть на трьох китах:
анархія,
нормативна документація
та кохання.
Ми спимо під трьома ковдрами
й розуміємо все, що робиться.
Ми актори лялькового театру
імені Чє Гєвари.
Я граю Париж 69го,
ти граєш середній клас,
а натхнення грає на трубі Артуро Сандаваля.
Я запитую в тебе:
„Дівчина, як пройти до публічної бібліотеки?“
Ти відкриваєш очі
і смієшся голосно та завзято.
Матка Босха!
Яка ти гарна під трьома ковдрами,
зі сплутаним волоссям,
сонна,
наче Біблія.
„Дівчина, ви не підкажете котра година?
А що ви робите сьогодні в вечері?“ -
мабуть я божеволію…
Я
торкаюсь
кнопки „Play“
і всесвіт складає повноваження
до наших ніг:
народження життя,
вибір мови,
друкування віршів,
транспортування нафти,
запис
прання білизни,
читання лекцій,
кохання…
Ми актори лялькового театру,
яких запросили на гастролі
великі дядьки
з провінційної планети.
Ми граємо довгі нудні спектаклі.
Я граю Київ 90го,
ти граєш кооператорів,
а натхнення грає
на старій чернігівській гітарі
пісні гурту
„Брати Гадюкіни“.
Твої очі блищать наче мідні літери
на будинку.
„В цьому театрі жив й працював
народний артист,
видатний діяч культури і мистецтв
Ісус Заратустрович Будда“
Я запитую в тебе:
»Коли наступна репетиція
вистави
«Кохання, як сон під трьома ковдрами»
?"
Але ти вже спиш…
* * *
Наш кіт прийшов додому
й приніс документ на своє ім’я,
де в графі порода стояло:
«Tigris Malyavkus».
а в графі прізвище:
«Дереш».
Ми його спитали:
«Навіщо тобі цей папірець?»
Але він гордо попрямував до свого кутка
і тільки там,
зручно вклавшись, сказав.
«Запрошують для роботи в ООН
експертом по країнам східної Європи»
Оце так номер.
Ми були вражені.
Ми були осліплені.
Ми були відрізані від берега
як морські водорості.
Ми були стягнуті як борги.
Ми були зачиненні
як книжкові супермаркети.
Ми були…
Наш кіт вміє пристосовуватися до сучасних умов.
На відмінну від нас.
Ми тільки читаємо та слухаємо музику,
а він безпосередньо приймає участь
у створенні легенди про того, хто говорить в ночі,
про того, хто ходить по дахам,
про того, хто шкребе кватирку.
Мешканець диванів та крісел.
Тигр кам’яних джунглів…
«Better run through the jungle,
Better run through the jungle,
Better run through the jungle,
Woa, Don’t look back to see»
Не озирайся назад.
Біжи…
Біжи…
Біжи…
Поки ми ще щось розуміємо.
* * *
Ми дивилися фільму про білих покидьків.
Вони знущалися над чорним хлопцем.
Ти плакала від жалю.
Ти вимагала вимкнути телевізор,
але я захищав це кіно від сентиментів та недоречних сліз.
Я мав зрозуміти навіщо я дивлюся на цей світ,
навіщо я сиджу в сімейних трусах в цьому кріслі…
Світ складається з лінії,
на якій сушиться білизна світосприйняття.
Я сиджу майже голий й беззахисний перед
телевізором.
Там інший світ.
Він кольоровий,
як спідниця танцівниці екзотичних танців.
Він голосний,
як нарада у власника казино.
Він п’янкий,
як запах відібраних грошей.
Я повинен пройти випробування.
Відповісти на тести.
Перше питання.
Що головне в твоєму житті?
а) пиво;
б) жінки;
в) гулянки;
г) гроші;
д) політика.
Друге питання.
Що ти робиш сьогодні ввечері?
а) п’ю пиво;
б) маю жінок;
в) танцюю на дискотеці;
г) рахую гроші;
д) читаю передвиборчі листівки.
Третє питання.
Хто ти?
а) банкір;
б) розповсюджувач наркотиків;
в) мажор;
г) шпигун;
д) кандидат в депутати.
…
Які складні питання…
Треба проконсультуватися у адвоката.
А може у Бога…
Він зараз
також стоїть перед дилемою:
а)
чи
д).
Тому що відповіді
ж)
и)
т)
т)
я)
не присутні у варіантах
цього тестування.
* * *
Моє ім’я — Вагання.
Моє ім’я — Впевненість.
Моє ім’я — Велич.
Кожне ім’я на кожен випадок.
Перше для кухні.
Друге для ванни.
Третє для коридору.
Я пересуваюся квартирою, змінюючи личини.
Йду за Протягами та Звуками.
Наздоганяю свою Уяву
й не впізнаю самого себе в цьому лісі.
В цьому кутку кімнати я Тигр,
на тій полиці я Страус,
а за дверима я Слон.
Мені здається, що охота вже почалась.
Десь поблизу ходить Мисливець.
Його рушниця в моїх руках.
Його ціль в моєму серці.
Його розрахунки в моєму мозку.
Треба тікати…
Треба тікати від своєї самотності.
Тікати туди,
де Мисливець загубиться серед мільйонів
Людей,
що живуть лише в моєї Уяві —
уяві
порожньої картонної Коробки
з під взуття 43 розміру.
* * *
Боже правий,
Боже милосердний,
навіщо Тобі наші гріхи.
навіщо Тобі наші сльози?
Ми невгамовні,
як піски Калахарі.
Ми наробимо нових гріхів.
Й знову Ти візьмеш нас під свою опіку?
Ми не вчимося, навіть на своїх помилках.
Ми нездари й пройдисвіти.
Ми вбивці й вори.
Ми диктатори й стукачі.
Ми поети й мрійники.
Боже милосердний,
наша доля вирішена,
наша гра закінчена.
Але навіщо Тобі витрачати
свій час,
своє милосердя,
свої сили
на нас —
заручників власних бажань,
викрадачів Твоїх сліз.
Відмовся від нас.
Відкажися від нас.
Забудь…
Ти нам не потрібен.
В нас вже є
Інтернет,
мобільні телефони,
сильногазовані напої,
виборче законодавство,
вища освіта,
легкі наркотики.
В нас вже є все, що потрібно мерцям
в потойбічному світі.
Забудь про нас…
Забудь…
Боже…
* * *
Срані вибори.
Знову мене шиють у дурні.
Знову я маю слухати ці дегенеративні ролики
по радіо та телебаченню.
Знову я маю кожного дня ходити по брудних листівках
втоптаних у сніг.
За кого мене мають?
За кого вони себе мають?
Я громадянин своєї країни.
Я підлеглий свого начальника.
Я клієнт свого банку.
Демократія, мать её…
Диктатура, мать её…
Олігархія, мать её…
Я за анархію…
За анархію не
п’яних матросів
та тверезих імперіалістів.
Таке бачення нам нав’язували совєтські фільми
та книжки.
Я за анархію високоінтелектуальних,
високодуховних особистостей.
Їм не потрібні поліцейські та бюрократичні надбудови
над суспільством.
Вони розвинені настільки,
що поважають одне одного тільки за те,
що вони є людьми.
Не буде посад, за які слід боротися.
Не буде грошей, за які слід вбивати.
Не буде вищих та нижчих.
Вище людини тільки Бог.
Анархія — це єдиний вихід,
але до нього не дійти політичними путями.
Вирішення будь яких політичних
задач лежить тільки в психологічній
площині
свідомості людства.
Тому це утопія…
Нездійсненна мрія
психічнохворих
та поетів.
* * *
Пережити чергові неприємності мені допомагає
Patti Smith.
Ввечері вмикаю музику на максимальну гучність
та ґвалтую кімнату своїми криками.
Я насильник годинників
та комп’ютерних мишок.
Я вбивця документів
та фотографій.
Коли вона співає, я кричу від болю.
Я кричу мов дика мавпа.
«Не торкайтесь до мене.
Не дивіться на мене.
Не підходьте до мене.
Я відкушу вам усі ґудзики.
Я відірву вам усі кишені…»
Коли вона співає, я плачу від заздрощів
до того світу, що належить тільки їй.
Я плачу мов дитина,
в якої нікого не залишилося
крім старої касети із голосом матері.
Мої сльози — сльози каучукових плантацій,
сльози кам’яних стель,
сльози безпритульних собак,
сльози хворих папуг.
Мій крик — остання надія на порятунок.
«Мамо, я йду до тебе…
Ще двісті років й ми будемо разом.
В цьому житті, в іншому житті — але ми будемо разом.
Там, де сни стоять, мов величезні хмари.
Вони торкаються нашого волосся.
Вони гуркотять дверима.
Вони посміхаються…»
Я слухаю Patti Smith,
підвиваючи мов підбитий собака.
Моє виття — перформанс неврівноваженої
людини початку ХХІ сторіччя.
Не хвилюйтесь.
Я маю довідку про освіту.
Я маю довідку про кохання.
Я маю довідку про дозвіл
вищого рівня таємності.
Мені можна це робити.
Поки ніхто не бачить.
Поки світ
витріщається
в монітори своїх комп’ютерів.
Не витріщайтесь — там нічого немає.
Я перевіряв…
Тільки якійсь «Пуск»…
* * *
Мабуть я божеволію.
Пишу якісь вірші,
співаю якісь пісні,
кохаюся із жінками,
мрію про своїх дітей
та відпочинок в горах,
маю купу планів.
Мабуть це божевілля —
приділяти увагу таким дрібницям.
Але на мою думку
всі релігії
складаються з дрібниць.
Бог це те,
що можна не помітити в собі,
але не можна без цього жити.
Моє божевілля —
моя молитва.
Мій відчай —
моє жертвопринесення.
Мої думки —
крила янгола.
Поки я думаю…
поки я намагаюсь мріяти,
я непереможний.
Мене можна викреслити
зі списків на отримання
безкоштовної
Мене можна
забути в театрі за сценою.
Мені можна
підвищити заробітну платню.
Але не можна
вилікувати моє божевілля.
Це моя релігія,
мій зв’язок із Богом,
моє свідоцтво про людяність,
моя довідка на кохання,
моє життя…
На світ я дивлюся очима Бога.
А Він дивиться на Світ моїми очима.
Я, навіть, купив темні окуляри -
яскраве Сонце засліплює.
Ми йдемо по місту
красиві,
наче гори,
наповненні,
наче гори,
круті,
наче гори.
Ми співаємо в голос:
«So please call me, baby…».
Нам підспівують паркани
та будівельні майданчики.
Нам підспівують
поети
та пропагандисти на підпитку.
Нам підспівують
дерев’яні лави у парку
та
мармурові сходи в бібліотеці.
«…Wherever you are
It’s too cold to be out walking in the streets
We do crazy things when we’re wounded
Everyone’s a bit insane
I don’t want you catching your death of cold
Out walking in the rain»
Ми справляємо не аби яке
враження на цей світ.
Але ми намагаємось не скривдити його,
а тільки допомогти
ковтнути пілюлю
цього
Божевілля…
Життя прозоре,
життя легке,
життя ламке…
Це ми його робимо брудним
та складним.
«Зателефонуй мені, моє божевілля!
Алілуя!
Алілуя!
Алілуя!»
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Народився в місті Дніпропетровськ у 1973 році. Вчився у школі. Навчався у будівельній академії. Писав вірші, друкував на машинці, потім на комп’ютері, потім у журналах. Роблю це і зараз.
як завжди - кайф