Автори / SA:) Шевченко / [Зіткнення пустот]
Що це? Що відбувається!? Мені це не подобається....
Прохолодно. Мені тісно – давить. Щось ріже очі. Але ні ... стривайте ... а це вже приємно – мене щось гладить там зверху. Не знаю що це, але тепло та супер-ніжно. По тілу проходять мурашки ... а, ну це нормально – після холоду тепло.
Гей! Мене хтось чує!? Мені обов’язково, ні, навідь терміново, необхідно наверх! Швидко!!! Шкода, що я це все думаю, а не кажу...
Марнотратство. Не знаю скільки вже минуло часу, але туди на поверхню мене вилізло мало. Мене вже лишає ентузіазм. З одного боку там світло і тепло, а з іншого – темнота та прохолода.
Гей!!! Я там комусь потрібен?! Якщо ні, закінчіть це негайно!
Скільки себе пам’ятаю, завжди понад усе ненавидів дві речі – невідоме та очікування...
Я починаю звикати до світу, що там знаходиться. Чим більше мене туди пускають, тим відчутніше тепло та холод. Те, що мене колись ніжно гладило, тепер гойдає ... а-а-а-а, спокійно – воно витягує мене, немов цвях з дошки – розхитуючи. Отож, мене там чекають...
Це якесь випробовування. Зрозуміло, що я просто народжуюсь, але ... Хоча є прогрес – виліз так, що можу чути, що там відбувається. Гул, шелестіння і ... ні ... невже це може бути? Limpbizkit… Чомусь з усієї акустичної каші їх я чітко чую – десь неподалік. Ну, що ж ... Залишається чекати, бо от-от вилізуть очі...
Йоли-пали...Чия це ідея!? Я хочу бачити цього Бога. Ну хіба можна так робити?! Я на дереві...Що я тут роблю? Ні, ну тут дуже файно, але ...
Купа таких же як я повилазили. Хм, кому тут більше на данний момент пощастило? Тим, хто ще навіть «без вух», або тим, чиї кумедні носи я зараз бачу?
Це все дуже смішно ... ще й під «Stuck».
Я не можу повернути голову. Це безглуздя. Я – лист у дереві. У!!! Ну і лайно!
Я ніяк не можу втекти або задушитись. Лайно...
А тут не так вже й погано пахне. Я не такий вже й неочікуваний. Нещодавно помітив, що нас доглядають. Це ж треба...
- Гей! Тобі це не набридло?
- ...
- Ха-ха... Не можеш відповісти? Не набридла музика? Лайно. Особливо «Break stuff»…хочеться втікти та щось зламати, а замісь того торчимо тут.
- ... – я мовчу й надалі. Навіть не бачу звідки цей голос. Я би відповів. Ще більше спитав би. Хочаб поморгав би ...
- Знаєш, я тут багато думала, дивлячись на твою потилицю, хе-хе, і от що ...
Не можу сказати скільки минуло часу. Її балачки заважали зосередитись та рахувати. Іноді вона таку пургу гнала, а я повинен був це слухати – я ж не можу вуха заткнути. Хоча й було іноді щось цікаве, але здебільшого я не погоджувався...
Нарешті!!! Я можу говорити!!! Зараз ніч...
- Гей! Ти, «звізда моїх очей», спиш?!
- Що? Хто це?
- Це я! Твоя улюблена потилиця. Давно хотів тебе спитати – в кого ти така балаклива?
- Не знаю. Відстань. В мене немає настрою.
- Ха! В неї настрою нема! Ні, ви це чули!? «Ранімая душа». А як мені оце було слухати твою маячню!?
- Ідіот...
- Як вас звати, філософе?
- Не знаю. Тут ніхто не дає імен. Я собі обрала ім’я Віта.
- Так от Віта, limpbizkit – суперовий гурт!!! – о Боже, як я давно хотів це сказати.
- Так. «Hold on» - непогана пісня. А тебе як звати? – через декілька хвилин з сумом промовляє Віта.
Я поміркував ... ай, дарма я отак. Здається їй справді сумно, а тут ще й я. Треба нормально поспілкуватись.
- Чесно кажучи дивно – я теж не знаю. Хм... Давай ти мені сама обереш ім’я.
- Полікарп. Ха-ха-ха!!!
Бачу, до моєї знайомої повернувся нахабний шарм та відчуття гумору.
- Жартую – спокійно протянула вона – як щодо Євгена?
- Та, мені по барабану.
- Правильно. Я ж ще точно не знаю – може ти дівчина, Євгенія. Ха-ха-ха!!!
- А-а-а ... – я помітив, що у нас, як у всіх інших на дереві, схожі голоси – а-а-а ... як ти вирішила, що ти дівчина? Ти ж ще навідь до плечей не вилізла.
- Ха-ха. Ти хотів пожартівати, але в тебе не вийшло. Усім відомо, що дівчата розвиваються швидше ніж хлопці. Тож...А ти помітив, що ми - листя, але при цьому роспізнаєм очі, вуха, ніс?
- Слухай, розумниця, а ти ще з кимсь ділилась своїми думками? Тебе хоч хтось підтримує?
- У таких простих речах так. А от у всіх інших... Вони усі дурні. Я з усіма посварилась. Думала, що хоч ти один вилізиш нормальний, але вибач...
- Ну досить, я зрозумів. Все зрозуміло.
Вона нічого не відповіла. Десь на кілька днів повисла тиша у наших стосунках. Усі довкола спілкувались між собою, але не зі мною. Мабуть тому, що я був поруч з цією дурепою. Це ж треба було так усіх дістати...
Прийшов час, коли я міг подивитися довкола. Отож, я - є лист дерева. Дерево у невеликому парку. Парк на околиці міста. Зараз весна...
Я нарешті побачив Віту – звичайна така собі халепа.
Так... це ж вона теж увесь цей час нізким не розмовляла...
- Віта, а яке ми дерево?!
- ...
- Чого мовчиш?
- Музику слухаю, – без особливого бажання нарешті відповіла вона.
- Та ладно тобі. Що ми за дерево?
- Точно сказати не можу. Але ти помітив, що відтоді як ми виросли, відвідувачі парку, проходячи повз, зривають по декілька дурнів, нюхають з щасливою гримасою, та кладуть у кишеню – на пам’ять?
- Я думав...а чому ми далі не підростаємо?
- А куди далі? Ми ж листя – отож до шиї...
- Дивно. Чому тоді нам, як людям, вночі спати хочеться?
- Хм, не знаю... Ми раби... В’язні.
- Не правильно так просто існувати...якось, не логічно.
- Заспокойся. Ми навіть не можемо попрохати зробити музику тихіше.
Минали дні – один схожий на інший. Дощі, спрага... Ми з Вітою постійно розмовляємо – сперечаємось та миримось. Щось може і змінюється, та як музика – пісня за піснею, але все тіж самі добре відомі альбоми...
Віта стала більш спокійна.
- Стало холодніше. Ти помітив?
- Невже це осінь?
- Так. Добре.
- Що тут доброго?! Ми пожовтіємо та почнемо падати!
- А що, ти й надалі хочеш тут залишатись? На нас звернуть таку увагу...
- Але ми ВПАДЕМО!!!
- Ти не розумієш. Ми для цього народились. Когось зірвали, а дехто просто дочекається зими...
- А що зима?
- А-а-а-а-а...смерть...Ми просто будемо чекати своєї смерті.
- Ти така спокійна, просто змирилась, вірно?
- Тихо...Чуєш – «Behind blue eyes»...
Холодно...У парку давно вже тихо. Майже щодня дощі з шаленим вітром. Ми хитаємось на тоненьких шийках. Ми вже повисаємо. Дивимось вниз на те, як дурні, що тримались погано, лежать на землі у калюжі. Між нами напруга від очікування – коли й ми впадемо. Нас подолав паталогічний спокій.
В час, коли нічого не чіпає, розмовляємо, як і раніше...
- Віта, я ніяк не можу пригадати своє минуле життя.
- Ну і що з того? Я теж не пам’ятаю. Навідь не цікаво, що буде у майбутньому. Хм, мураха?
- А якщо ми станемо людьми... От добре було б зустрітись та погуляти по цьому парку...
- Це не реально. Ми ж і цього не пам’ятатимемо.
Я просинаюсь вже на землі. Лежу серед дурнів. Все сталось вночі. Був дуже сильний вітер. Віту віднесло аж на іншу частину парку.
Гидко якось. Але на все начхати. Сльозяться очі. Грає «Сonterfeit». Думка лише одна – незабаром зима.
Якби Віта лежала зараз поруч, ми б напевне добре посміялись – випадає сніг. Нас накриває.
Я лежу під товщею снігу. Неймовірно тихо. Лише ледь чутно свист вітру та скрипіння снігу під ногами змерзлих громодян. Дуже тихо, але, як завжди, зрозуміло грає наступна пісня.
Ось і все. Усе закінчується. Я починаю гнити. Я вже напевне коричнево-чорного кольору. Як і при народження – ні з ким поговирити, нічого не видно, не можу поворушитись, невідомо що буде далі...
Додав SA:) 31 серпня 2008
Про автора
Он помогал тем, кто хотел прыгнуть дальше и мешал сопротивлением в лицо тем, кто сегодня в районе «столкновения пустот».
