Автори / Анна Половна / Прогулянка містом Душею
Любити бути самому, коли ніхто Тебе не бачить, коли не боїшся робити те, що хочеш, коли не боїшся, що Тебе осудять, не зрозуміють.
Любити бути самому в місті. Коли йдеш, а люди дивляться на Тебе і не помічають, бо Ти їм байдужий. Або дивляться на Тебе і не розуміють. Коли йдеш по місту, знаєш, так, як ходять туристи, щасливі туристи, що вони зараз саме в цьому місті. Вони кожною своєю клітинкою вбирають дух міста, хвилини щастя від того, що вони тут. Особливо, коли ходиш по місцях, де давно не був, але які мають для Тебе велике значення, бо з ними пов'язано дуже багато в Твоєму житті, або навіть одна мить, але та, яка гріє душу. І Ти йдеш містом, піднявши голову вгору, Ти посміхаєшся собі якоюсь загадковою посмішкою, так ти посміхаєшся і до інших, але вони Тебе не розуміють, вони не розуміють того, що Ти їм кажеш. Кажеш без слів, без жестів. Кажеш мовчки.
Так приємно інколи мовчати. Мовчати з тим, хто розуміє те, про що ви мовчите. Сидіти на березі річки в місті. Навколо Вас ходять люди. Вони зайняті кожен своїм. У них весілля, друзі гуляють, наречені роблять вигляд, що щасливі, посміхаються перед камерами, або вони дійсно щасливі, але заморені, можливо, навіть від цього життя. Гості хочуть їсти. Діти бігають навколо, радіють сонечку, теплу. Вони щирі. Вони самі випромінюють сонце. Закохана пара. Цілуються. Їм байдуже, що на них дивляться люди. Їм добре разом. Чоловік намагається зловити рибу. В нього нічого не виходить, але він не переймається тим, а просто насолоджується процесом. Їде купа машин. Всі поспішають кудись. А Ви сидите і мовчите. Хвилі на річці біжать до берега, чайка, місто, гамір, осінь, тепло, сонце, мрії, почуття, життя, гармонія. Гармонія двох душ. Вона досягається тоді, коли Вас не обтяжує мовчанка, коли ви від цього не ніяковієте.
І Ти намагаєшся посмішкою розповісти іншим: життя, воно гарне! купа проблем – треба вирішувати, але життя гарне! є люди, які дорогі Вам, яким близькі Ви! зателефонуйте комусь чи прийдіть в гості, їм буде приємно. Приємно. Кожен розуміє то по-своєму.
А головне, не забувати про миті найщасливіші в житті. Один раз бачити людину, один раз спілкуватися з нею. Але не забути хвилини, даровані цим випадком.
Є люди, за якими сумуєш. Є люди, що сумують за Тобою. Сум можна порівняти з любов’ю. Любиш ? сумуєш, сумуєш ? усвідомлюєш, що любиш. Саме любиш, а не кохаєш. Кохаєш ? сумуєш. Але кохання проходе, тане, стіка, тіка, втіка. А любов залишається. Любов вічна. Любов до людини, до дрібниць, до місць. Ми любимо, звикаємо. Звикаємо до того, що ЛЮБИМО, і до ТОГО, ЩО любимо. Втрачаємо – сумуємо. Не бачимо, не чуємо, не торкаємось – сумуємо. Але втративши також впадаємо у відчай, зходимо з глузду, віддаємо життя невідомо кому і навіщо, і не думаємо, що цим робимо боляче тим, хто нас любить.
Як і всі міста, місто Душа має свою неповторну красу, свій дух, свою пісню, яку носить в душі, свою поезію, яку промовляє серце. Це місто хаосу, бо в ньому дуже багато хаотичних речей. Вулиці, які сходяться, розходяться, перехрещуються, носять імена зовсім сторонніх людей, які нічого спільного не мають з цим містом. Але назви задають ритм. Вулиця Гончара, Лесі Українки, Леся Курбаса, Рильського. Душа співає, вона щира, вона радісна, вона рідна, вона зігріває теплом те, що навколо і тих, хто має для неї якесь значення. Так має бути, тому що без того вона зав'яне, деградує, порине кудись у вічність, у безвихідь, у забуття…вона не згадає, ким є насправді…як то страшно, не пам'ятати, ким ти є, хто зробив тебе таким, яким ти є…не пам'ятати, кому ти завдячуєш душею, життям, мріями, врешті-решт собою і тим яким ти є. Бо вони будували, будували твою свідомість, твою віру в себе, в навколишній світ, в завтрашній день. Вони вклали в то свою душу, аби твоя душа, твоє маленьке велике місто було чисте, сонячне…щоб воно жило…хоча би просто жило на тому місці, де його було збудовано. А ще вулиця Баби Марії. Тієї вселенської матері, яка кожного свята пригощала в дитинстві смачними пирогами. Лиш в останній рік в її пасках були великі такі пустоти-провалля, одна з яких таки забрала її до себе…та не до кінця.
В кожному місті повинно бути дерево. Старе таке дерево. Схоже на вселенське. З маленькими листочками-діточками, з квітами-думками, плодами (соковитими, червивими чи гнилими). Всі пам'ятають, що в дерева є коріння. Але не всі пам'ятають, що те коріння йде дуже глибоко, до самої води. Йде туди, звідки бере початок це місто. Йде до отих глиняних хат, до свастики і культу сонця, йде до поклоніння рослинам і тваринам і до зображення дерева життя. Якщо в місті багато таких дерев, вони утворюють ліс, точніше праліс. На нього звертають увагу. Дехто його охороняє, але більшість ходить туди відпочивати, смітити, псувати, плюндрувати землю, топтати квіти душі. Нічого з того не лишається. Лише прикре гірке відчуття самотності.
І по тому всьому приходе осінь. Осінь в місті Душі. Це гарно, це сумно, це яскраво, це барвисто, це мокро. Осінь буває різною. Саме в осені, мабуть, відбиваються все наше життя таке, яке воно є. Ця пора миє дощами так, ніби хоче змити весь бруд з вулиць Душі. Вона сушить під останнім теплим і дійсно щирим промінням сонця мокрі вулички. Бруд не змито. Йде дощ. І так до тих пір, поки не стане чисто. Але місто має йти на зустріч такому дощеві, бо часто буває, що як він не старається, а сніг припорошує всі засмічені квартали. Приховує все від людського ока. Наївно. І наївно думати, що воно тепер ото так чисто і буде. Прийде Весна, розтане сніг, і все знову відкриється. Саме тому рідко хто любить Весну. Весна щира, вона любить правду. Вона відкриває всі карти, обеззброює, ніби оголює Душу. Вона все бачить і виставляє те на загальний огляд. Стає соромно. Але сміття не прибирається. Знову ніби прикривається травою і все.
Дивно також те, що весна очищає землю. Переживши зиму, ще не значить жити далі. Саме на весні багато помирає тих, хто мали це зробити. Раптова смерть то не страшно. Страшно коли кінець настає в муках. І коли ти знаєш, що він ось вже близько.
Так багато залишається несказаним. Здавалось би, що заважає сказати…але щось таки не дає прорватись у світ тому, можливо, найголовнішому. Вивішено багато афіш. Великий потік інформації. Але для того, що важливо, не знаходиться слів. А , може, воно так і повинно бути. Бо хіба можна вивішувати в місто те, що так важливо для Душі. Велике вміння сказати вчасно потрібні слова. Хоча чому б не казати завжди те, що почуваєш до людини, особливо коли ці почуття світлі і теплі, коли вони зігріють серце? Бо вони можуть бути не важливими людині…ніколи не знаєш, що в неї на душі…не знаючи думок і почуттів іншого, важко щось казати…страшно…як сприймуть твої слова…але треба інколи робити перший крок…перший крок до дружби…перший крок до кохання…до самореалізації і самовизначення…переступити свій страх…страшніше ніж сам страх.
В місті їде трамвай з ранку до вечора. В нього заходять люди, їдуть в ньому одну зупинку, виходять, інколи забуваючи речі, дехто їде в ньому до пізньої ночі, коли перестає світити сонце. Дехто заходе до вагону і розуміє, що сів не туди і одразу назавжди зникає з вагону життя.
Часом до такого трамваю заходе людина…можна сказати вривається в нього на лету…але ти чекав на ту людину все життя…ти уявляв її саме такою, з усіма її недоліками, з усіма її бажаннями, прагненнями, почуттями… І от ви лежите на траві чи на даху, а, можливо, просто сидите десь і дивитесь на небо. Вам добре, затишно…бо небо має такий довершений колір!...воно заспокоює серце і загоює душу. Ви дивитесь на небо, коли вам добре і коли сум чи біль підпирає під саме горло так, що зараз задушить. І неодмінно стає легше. Мабуть саме тому після смерті ми летимо на небо, летимо туди, куди майже кожен день підносимось думками… а, може, ми просто ніколи звідти й не спускались?.. може, ми живемо десь там, на небі, серед того сяйва сонця наших мрій та світлих думок, серед хмар негараздів та горя, серед блакиті прагнень, любові та кохання? І саме тому, коли ми хочемо про когось згадати, то теж дивимось на небо, до якого сходяться ніби всі тоненькі ниточки нашого життя. І дуже часто дивлячись в небо, згадуєш про друзів. А, можливо, про єдиного свого друга, вірного, щирого, чесного – справжнього! Друзі створені щоб підтримати тебе, щоб коли потрібно підставити своє плече. Друг ніколи не зрадить. Друг – це та людина, яка не може бути радісною, знаючи, що тобі погано. Друг переживає за тебе. З другом не страшно, з другом не сумно, з другом і сонце світить інакше. З ним і те небо, до якого линеш думками, в два рази більше. Друг – це та людина, яка їде в твоєму трамвайчику нехай не від самої зорі, але обов’язково до тої темної ночі, яка забере когось з вас, але то не буде кінцем, бо там, де літають птахи, де зорі так близько, де завжди від сонечка тепло і радісно ви знову будете разом, тепер вже радіти (і лиш радіти!!!!!!!!) тому, що ви все ж разом, бо заслужили ту радість, бо пройшли горе, бо не зрадили… бо сварилися часто чи ні, бо раділи маленьким досягненням разом, бо плакали над горем, яке ставало вже не чиїмось особистим, а поділеним на рівні частини між вами… Ставало легше.
Це створено для моїх друзів, як подяка їм за те, що Вони в мене такі, які є, такі, якими ми стали разом завдяки одне одному, бо кожен з нас приносив невід’ємну частинку себе, своїх думок, почуттів і переживань в душу іншого, дарував те тепло, що зігрівало серце, ту любов, що зробила наші душі світлими і чистими…
Додав anutochkaua 17 жовтня 2008
Про автора
Половна Анна, 1986 року народження, студентка ДНУ
