Автори / Анна Вовченко / Федеріко Ґарсіа Лорка. Циганське романсеро
РОМАНС ПРО ЧОРНУ ТУГУ
До Хосе Наварро Пардо
Півні розривають землю –
Півні шукають світанку...
А з гір темних сходить донизу
В цю мить Соледад Монтойя.
Жовтаво-мідяне тіло
Пахне – кіньми і тінню.
В грудях її – таємничі
Наспіви круглі куються.
- Кого, Соледад, ти тут кличеш
Самотня, нічної години?
- Кличу того, кого кличу.
А ти – хіба допоможеш?
Шукаю того, що шукають –
Себе та своєї розради.
- Докоре мій, Соледад,
Прип’ятий кінь – зірветься,
З розпачем кинеться в море,
Смерть свою знайде у хвилях.
- О, не згадуй про море!
Кажуть, оливкові землі
Чорним вкриваються болем,
Горем листки проростають.
- О, Соледад, моя муко!
Жаль мені твого страждання.
Плачеш ти соком лимона –
Гірко від слів і надії.
- Туга! Немов божевільна,
Бігаю – з кухні до спальні
Коси течуть по підлозі,
Наздоганяють – щокроку.
Туга! Вбираюсь у чорне,
Колір самої печалі.
А де ж мереживні сукні,
Маком розшиті спідниці?
- О, віджени розпуку –
Вмийся уранці росою,
І заспокой своє серце,
О ти, Соледад Монтойя.
А долі – співає річка –
Пісні земні і небесні.
Ранок вдягає корону
Із гарбузового цвіту.
О, печале циганська!
Самотня, зажди самотня.
О, таємнича розпуко,
О, чийсь колишній світанку!
ЗАГИБЛИЙ ІЗ КОХАННЯ
До Маргарити Мансо
- А що це – світло яскраве
Там, у горішніх кімнатах?
- Вже одинадцята, синку –
Час замикати двері.
- Чотири вогні запалали –
Дивитися змушують очі.
- Мабуть, там посуд мідний
Люди чистять до блиску.
Півмісяць – скибка цибулі –
Блідне з шаленої туги –
Кидає промінь лимонний
На жовтогарячі бані.
Місто під владою ночі,
Ніч у шибки заглядає,
Тисячі псів здоганяють
Її, незнайому, чужинку.
Запахом вин і бурштину
Віє вночі з помешкань.
Вологою з очеретів
Шумить предковічний шепіт
Про таємниці нині –
Цієї непевної ночі.
Заснули воли і троянди.
Лише в горішніх кімнатах
Чотири вогні палали
Гнівом святого Хорхе.
В долині – жіноча скорбота –
Аж кров застигає в жилах.
Жінки, як зірвані квіти,
В’януть швидко і страшно.
Сивою піною ріки
Ридали, б’ючись об гори,
Вбиваючи в мить завмерлу
Чиїхось імен уривки.
Вапняні фасади будинків –
І ніч прямокутна і біла.
А серафими й цигани
Грали на акордеонах.
- Мамо, коли я загину,
Тим, хто не знатиме, сині
Ти надішли телеграми –
Від Півночі аж до Півдня.
Сім криків, сім крапель крові,
Сім маків червоно-дурманних
Розбили затінений місяць
У темних порожніх вітальнях.
А надміром пальців відтятих
І ніжних вінків квіткових
Звучало – не знаю звідки –
Море проклять кривавих.
Таке несподіване небо –
Аж ліс зашумів тривожно...
І тільки вогні все палали,
Там, у горішніх кімнатах.
РОМАНС ПРИРЕЧЕНОГО НА ЗАГИБЕЛЬ
До Еміліо Аладрена
Така нескінченна самотність!
Очі мої – намистини,
Очі коня – озера.
Ніхто повіки не склепить,
Не гляне на інший берег
Річки, де сон спокійний
Тринадцять човнів обіймає.
Слуги прозоро-незмінні,
Очі – на північ сталеву
Дивляться безупинно,
Де велетенські скелі
Холодно-безкровним тілом
Моїм, наче в карти грають.
А волоподібна хвиля
Своїм білопінним рогом
Наздоганяла хлопців –
Тих, що вночі купались.
А молотки прорікали
Сомнамбулічним дзвоном,
Що їде безсонний вершник
І кінь у нього – безсонний.
А двадцять п’ятого червня
Вони прирекли Амарго:
- Тепер зрубай, якщо хочеш
У патіо олеандри,
Хрест прибий на воротях,
Ім’я своє напиши.
Тебе обросте цикута
І жалюча кропива.
Шпичасте каміння вологе
Ступні твої пронизає.
Це станеться чорної ночі,
В жорстоких камінних горах,
Що, ніби загрозливі хвилі,
У темряві височіють.
Мине два місяці тільки –
І в саван тебе загорнуть.
Мечем туманне повітря
Пронизує груди Сантьяго.
Важке мовчання – і небо
Хвилею розтеклося.
Двадцять п’ятого червня
Амарго розплющив очі,
А двадцять п’ятого серпня
Востаннє побачив сонце.
На площу виходили люди –
Щоб подивитись на нього.
А він стояв попід муром,
Такий нескінченно самотній...
Незаймане простирадло
З уривків Давнього Риму
Смерть гойдало на рештках
Їхніх старих гобеленів.
ЗРАДЛИВА ДРУЖИНА
До Лідії Кабрери та її чорнявої дівчинки
... Тоді я на берег річки
привів непорочну діву,
а діва вже мала мужа...
То була ніч Сантьяго
І, ніби уклавши угоду,
Вогні заснули навколо
І цвіркуни заспівали.
За рогом теплих і сонних
Персів торкнулися пальці.
Багатопахким жасмином
Вони розкрились назустріч.
Крохмалеві шурхотіли
Спідниці – немовби шовкові
Незаймані простирадла
Десять ножів розривали.
Дерева вростали похмуро
У темряву – аж до неба,
Стеріг нас пес піднебесний –
Далекий, але суворий.
А десь, за синім розмаєм
Шпичасто-тугої ожини
Її торкнулися коси
Берегової вологи.
Я з себе зірвав краватку,
Вона розчахнула сукню.
Я револьвер відкинув,
Вона – чотири корсажі.
Молочно-затишним сяйвом
Палали, мов місяць крізь шибку,
Вигини її тіла
Тієї єдиної ночі.
А стегна її – наче рибу
У невід, мене полонивши,
Ніжно біліли, як перли,
Холодом дивували.
Найкращим у світі шляхом
Ми прямували до раю.
Моя осяйна тортуро!
Дика і ніжна – як олень.
Чоловіки не звіряють
Коханок своїх шепотіння.
Тож те, що вона казала,
Я збережу в таємниці.
А вранці – з цілунком піщаним
Вона несподівано зникла.
Дурмани світанкових квітів
Різали наше повітря.
Я не закохався по тому –
Цигани цього не вміють.
Її гаптованих суконь
Я більше ніколи не бачив,
Їй не простивши обману
Того, на березі річки –
Вона ж уже мала мужа,
Моя непорочна діва.
ЧЕРНИЦЯ-ЦИГАНКА
До Хосе Морено Вільї
Мовчання крейди і мирту.
Мальви, як ніжний килим.
Черниця сіє левкої
На полотні нитками.
За сірим цупким павутинням
Сім променів розлетілись.
Собор, ведмежо-похмурий
У темряві височіє.
О, як прекрасно!
Натхненно й ніжно!
Вона вигадує квіти
І ними вкриває полотна –
Вона від цього щаслива.
Магнолії! Сонцецвіти!
Окраса літньої днини.
Жовтогарячі шафрани –
На скатертині до меси.
Солодко пахнуть із кухні
П’ять соковитих грейпфрутів.
П’ять ран жорстоких Христових –
Кат в Альмерійській долині.
Побачила раптом черниця,
Як двоє промчали верхи.
І відчуття непевне
У грудях її стрепенулось.
Збудили далекі хмари
І гори заціпенілі
Присмак думок колишніх
В хмільному циганському серці.
Зблиснула раптом долина
Двадцятисонячним сяйвом.
В далекій підгірній річці
Замерехтіло небо.
Вона вишиває квіти,
А вітер – легкий, пустотливий –
Грає у шахи з сонцем
На заґратованих вікнах.
РОМАНС ПРО МІСЯЧНУ НІЧ
До Кончити Гарсія Лорки
Скибка місяця в кузні –
В турнюрі з колючої хмари.
Дивиться, дивиться хлопчик –
Очей відвести не може.
Тремтливе вечірнє повітря
Собою вона гойдає,
Бронзова, хтиво-невинна,
Ніби жіночі перса.
- Швидше тікай, красуне!
Раптом цигани надійдуть –
Зроблять із твого серця
Срібнодзвінкі монети.
- Хлопчику! Я танцювати
Хочу, як прийдуть цигани.
Тебе ж вони сонним у кузні
Мають побачити нині.
- Швидше тікай, красуне!
Чую я кінський тупіт.
- Хлопчику, йди! Я блідою
мушу в цю ніч залишитись.
Вершник усе наближався –
Міцнішав дріб барабанний.
У кузні маленький хлопчик
Лежить, - і в очах – хмаринка.
З оливкових заростів вийшли
Бронзово-сонні цигани.
Обличчя горді й суворі,
Напівзаплющені очі.
Співали птахи й дерева, -
Співало усе довкола,
А хлопчик здіймався в небо,
До місяця руки простягши.
У кузні ридають цигани –
Ридають із гордим болем.
А вітер довкола, до
Додав Art-Vertep 13 березня 2009
Про автора
Народилася, виросла, живе і топче грішну землю переважно в місті-герої Києві. У віці чотирьох років захотіла вивчати англійську мову, з чого, власне, все й почалося.
