Автори / Анна Вовченко / Федеріко Ґарсіа Лорка. Libro de poemas
ДІАМАНТ
Листопад 1920, Ґранада
Діамант, що ховається в зірці,
Вглиб у небо кинув проміння,
Ніби хоче він світлим птахом
Утекти, врятуватись від світу.
І з гнізда велетенського, того,
Де, немов полонений, досі,
Жив – тікає він – і не бачить,
Що на шиї в нього – кайдани.
І уже неземні мисливці
Почали полювання на зорі –
На лискучих лебедів срібних,
Що завмерли у водах тиші.
Промовляють абетку юні
Тополята; а їхній учитель
Раз по разі здіймає зсохлу
Тополину гіллясту правицю.
Певне, нині у горах далеких
Всі померлі грають у карти.
Бо який то сумний довічний
Кладовищенський побут їхній!
Починай же співати, жабко!
Зі шпарини вилазь, цвіркуне!
І заграйте у лісі на флейтах –
Швидше, швидше! – А я додому
Повертаюся, неспокійний.
У мені дві голубки-селянки
Тріпотять; а під небокраєм
Розливається день – ген далеко!
О, жахливий колодязь часу!
ОСІННЯ ПІСНЯ
Листопад 1918, Ґранада
Сьогодні я в серці маю
Зірок непевне
тремтіння,
Та губиться моя стежка
В похмурій душі
туману.
А світло ламає крила.
І біль від моєї печалі
Вмочає, вмочає спомин
У струмінь моєї думки.
І білі усі троянди –
Немов моє горе, білі.
А як не були вони білі
–
То сніг їх зробив
такими.
Раніше ж були, мов
веселка.
А сніг на душі
залягає.
Сніг із собою
приносить
У душу цілунки та
сцени,
Що з тіні на світло
виходять
Для того, хто їх
згадає.
Розтане сніг на
трояндах,
Та лишиться він у
серці.
І лапа років минулих
Ткатиме саван із
квітів.
А сніг цей – чи він
розтане,
Як смерть нас до себе
покличе?
Чи й буде сніг, але
інший,
І інші троянди, кращі?
Чи ми спочинемо з
миром,
Як каже вчення
Христове?
Чи вже не знайдемо
довіку
Ми відповіді на
питання?
А що, як любов – лиш
омана?
Хто нас життям
надихає,
Якщо лише темрява в
змозі
Дати знання правдиве
Добра – його, може, й
немає –
І зла, що воно так
близько?
А раптом надія згасне,
І Вавилон розпочнеться
–
Яка нам осяє зірка
Блукання по цьому
світі?
Якщо наші сни –
блакитні –
То що з невинністю
буде?
І що буде з серцем, як
стріли
Усі змарнує кохання?
Як смерть – це лиш
смерть, і не більше,
То що ж із поетами
буде?
З поснулими справами,
тими,
Що їх ніхто й не
згадає?
О сонце надій! Ясна
водо!
О місяцю-молодиче!
Ви, ніжні серця дитячі
Й насуплені душі
каміння!
Сьогодні я в серці маю
Зірок непевне
тремтіння.
І білі усі троянди –
Немов моє горе,
білі...
Додав Nusya 13 березня 2009
Про автора
Народилася, виросла, живе і топче грішну землю переважно в місті-герої Києві. У віці чотирьох років захотіла вивчати англійську мову, з чого, власне, все й почалося.
