Учасники

Автори / Євка Романова / Депресивно-психоделічна новела Форель

Лезом, по юній блакитній вені… Достатньо тільки раз провести, і ти знаходишся десь там. Кров ллє рікою, твоє тіло, занурене в безмежну червонінь. Вже майже не відчуваєш своїх рук, кровотеча стає все сильнішою. Ті очі на пів закриті. Мозок відмовляється працювати. Темінь. Вона усюди. Потихеньку, і вже зникло зображення. Так… ти отримуєш від цього стану шалену насолоду. Бо ти хотів цього, але головною метою була смерть. Напевно й тому, ти зачинився в порожній кімнаті відчаю. Хтось кричить твоє ім’я. цього ти вже не відчуваєш. Бо ти лише насолоджуєшся своїм довгоочікуваним станом. «нє.. не-тре-бба. Не хочу.. » - дивно, що ти ще здатний вимовляти якісь слова. Все ж таки, врятували. Недоумки, ви ж не розумієте, що цим лише вбили…
Твої відчуття відсутні. Бо душа літає в небі, споглядаючи на кволе тіло, що везуть в лікарню. Вона не відлітає далеко, бо знає, що треба повернутися назад. Туди, до хворого мозку, хворої свідомості, бердових думок, і убогого світу. Не хоче.. змусять. Це лише перша твоя спроба дати їй волю. Вона не закінчилася успіхом. На жаль. Та все одно, не здавайся. В тебе все вийде. Ти отримаєш те, що хочеш. Смерть, най жаданий подарунок. Пам’ятай, ти робиш все правильно..


***
Лікарня. Над тобою стоять люди в білих халатах. Вже ти їх бачиш. А вона в тобі. Вона повернулася, твоя душа… сидить в тому тілі і плаче, бо в неї забрали довгоочікувану волю. «Фак. Фак. Навіщо? Навіщо ви чіпали мене?». Та відповідь проста, вони не хочуть тебе втратити, а ти бажаєш.. втратити себе.
Потім пішли тяжкі дні, тижні, місяці одужання. Весь цей час, всі твої думки були про неї. Про ту, якої ти прагнеш більш за все на світі. Ти хочеш її. Мрієш, бути з нею вічно, всю вічність. Це смерть. Так. Вона в твоїй голові вже давно.
«Я знаю, що я хворий » - кажеш ти знову і знову психіатру. Та всі лікарі вважають це лише грою гормонів, і впливом субкультури. То є найважчим, вижити після самогубства. Батьки не бажають з тобою розмовляти. Ніхто не хоче тебе зрозуміти, зрозуміти твої вчинки, дії, думки, світогляд. Та тобі на це байдуже. Бо ти звик, до цього вічного нерозуміння. Але це не є причиною твого бажання померти. Причин немає …

… Мікрочастинки відчаю, і тугою за нею, проникають в твій мозок, утворюючи там безмежні чорні квіти твоїх бажань. Бути там, десь в глибині синіх вод, і мати примітивні відчуття як в риби. Твоєї най улюбленішої форелі. Повна відсутність геть всього. Життя в первісному світі як раніше. Тоді було добре, а зараз панує відстійна цивілізація. Від якої смердить, наче від купи лайна, у яке ми зариваємо себе.
Хочеш вирватися звідси. В гори. Жити без людей. В справжньому житті. Та стіни одиночної камери псих лікарні тобі цього не замінять. Тому ти вдаєшся до брехні, яку ти ненавидиш більш за життя. Тепер ти нормальний хлопець. Звичайний цивіл, що ходить на пари, і слухається батьків. Немає депресивних текстів, вони замінилися на вірші про природу і пластикове кохання, немає важкої музики і чорного кольору… наче б то і не стало тебе. «Які ви всі примітивні! І ведетеся на все. Достатньо мені було стати таким же приземленно-примітивним, і ви повірили, що я як ви всі. Мені смішно! Ви дозволяєте мені все, бо я вам подібний. Недоумки… ви просто синтетичні і несправжні. »
***
Вже не буде насолоди. Бо твоя кохана смерть буде швидкою. Падіння з найвищого хмарочоса міста. Ніхто не завадить. Ти хочеш як найшвидше. Ти готовий. Ти все життя до цього готовий. Бо то найсильніше твоє бажання…
В кишені чорного плаща лежить клаптик паперу: «прошу спалити мої фізичні рештки, а потім випустити в воду… саме в ті води, де водиться форель. Не потрібно пхати моє тіло в ту землю, щоб потім воно згнило, і його з'їли хробаки. Смерть, це моя мати, що народить мене ще раз, в світ, де не буде вас.
Не кажу «до зустрічі там», бо туди, куди йду я, вам навіки зачинені двері. Тому, прощавайте. Живіть довго, і насолоджуйтесь вашим штучним щастям. Якого ніколи не існувало для мене. Бо я не бачу нічого штучного, а природного у цьому світі вже майже не залишилося… »

Посміхнися смерті, що тебе воскресить. Насолоджуйся своїм прекрасним початком. Квитком у вічність…



Продовження психоделічно-депресивної новели «Форель»
І як би ви знали, наскільки погане життя. Це…просто. Набрати ванну води, лягти туди. І на хвилину закрити очі…уявити, яка вона. Я знаю, це буде болісно, але повірте, мені байдуже. Я все життя відчувала, що мені чогось не вистачає. Тому я шукала, шукала те, чого не було. Я була янголом, котрому не вистачало крил…
Я сама в дома, я сподіваюсь, що в тому світі де я буду, є квіти. Як я люблю квіти! Лише не люблю мертвих квітів… тепер все байдуже. Я в ванній…в руці лезо. «Сили небесні, беріть мене до себе. Біль тут не вмісна…я безкрилий ангел… »
    Хвилинку, шановний пане, хвилинку…зараз я встану, і піду. Шановний пан проводить мене до брами. За брамою ліс. Прошу, каже він, і я йду. В лісі темно, і десь з далечі доноситься запах троянди. Пан каже, це принцеса Павка, а я йому кажу, що то звичайна троянда, що з приходом холодів загине. Я йду далі. На зустріч мені вибігає чарівне створіння – нарцис. Він грає легкий джаз, і його руки кровоточать. Він каже – я був там, і всі плакали, проте ти була такою прекрасною, а завтра твої похорони. Я йду вслід за ним, аби подивитися на великій краплі роси, свої похорони.
    Бачиться моє тіло, воно в білій сукні. Нагорі пливуть кораблі смутку – душі. Кладовище наповнене новим тілом, моїм. Навкруги пахне принцесою Павкою. Це й справді принцеса. Вона в такій же білій сукні як і в мене. Каже, що то моя. То невже моє тіло буде голе в домовині? Мати плачуть наді мною. Ех,ех,ех,… скрипить старий пан. Він теж прийшов подивитися кінофільм моїх похорон. 
    Ми додивилися, всі раптом почали плакати…дивно. Потім прийшла поштарка, і в неї з сумки випав конверт. Поштарка зникла, я підняла листа. Букви вилетіли і почали співати таке:  «Привіт…так тихо. А мої очі тим часом сліпнуть від твоєї вроди. Краса засліплює…слухай, я вийду на наступній зупинці. Так, на Марсі. А ти куди? На землю? Вибач, але там мені не місце, і твоїй красі також. Ходімо зі мною. Не хочеш…. Все, бувай. До зустрічі там, на небі. До речі в Марса воно зелене.
    Я вийшла. Він поїхав далі. І хто б знав, що наші долі складуться саме так. я на землі також (колись) проживала. Я принцеса Марса, мій батько його власник. Так, в цей час можна придбати планету. Там, на Марсі, мій народ. А він сам землянин. Я все життя мріяла…теж бути землянкою. Не склалося.
    Мій батько відпустив мене на Землю. І там ми зустрілися. В нього очі кольору мого неба. Хтось на Землі наче казав, що зелені очі приносять невдачі…але це не правда! Моя вдача – він. І ось ми були разом. Потім батько посварився з Землею…і почалася страшна війна. Померли майже всі… ті, хто залишився в живих, тепер відбудовують планету. І от тепер, він полетів відбудовувати землю, а я залишилась на Марсі. Хтось сказав, що в нього інша… шкода, що марсіани безсмертні.»
Бідна дівчина, подумала я…і впала в прірву, що миттєво виникла під моїми ногами.
    Страшенно боліла голова. Переді мною стояла жінка, і плакала. Побачивши, що я відкрила очі, вона заспокоїлась, і сказала, що всі вже думали, що я мертва. Потім вона поцілувала мене в очі, і вийшла. До кімнати (вона була білою, на мить здалося, що я в лікарні) зайшов хлопець, років 20, на його очах теж були сльози. Стало так сумно… він почав говорити. Виявилось, що мене звати Анна, що це лікарня, а я впала з багатоповерхівки. Дивно…
    Щось защеміло в грудях, і я знову пала в прірву. Переді мною стоїть шановний пан, а поруч з ним якась дівчинка. Він каже, це принцеса марсу, а я сміюсь їм в обличчя. Вони пішли, залишивши мене саму. Десь взявся нарцис зі своїм джазом. І тут мене осинило, невже принцеса Павка є принцесою марсу? А нарцис то її кохання?
    Знову прірва…і лікарня. Всі сміються, хлопець простягає мені квітку. Я кажу, вона мертва, ти її зірвав. А він каже, що я вмерла пів години тому. Невже я вмерла двічі? Грає сумна мелодія, і з моїх очей ллються сльози. Дійство становиться романтичним….

    Вони відвезли мене до палацу Павки. На мить я осліпла…палац був зроблений з мертвих людей. Принцеса пояснила, що як люди вбивають квіти, так і в цьому світі вбивають людей. Чому ви не вбили мене, питаю я. А Павка каже – ти квітка.
    На зеленій галявині так добре. Тепле сонце виспівує мене, а ґрунтові води омивають моє квіткове тіло. Так, я квітка! Я прекрасна рожа… і на вічність відійшов сум, і страх сховався за великими дубами, що так грізно стоять поза мною. Який чудовий світ, кажу я їм! А вони лише всміхаються, і ще більше тягнуться до сонця. Тут раптово (і прекрасно) спускається з неба (моя подруга) принцеса марсу. Вона спустилася з дощем, посміхнулася, і зникла.
    І от я ще раз вмираю. Мене зірвали в ім’я кохання! Хлопець подарував дівчині мене, прекрасну квітку. Хто ж бо? Це я! це Анна! Мені подарували мене! Мені подарували смерть…
    В палаці стало темно. Павка сказала, що мене вбито. Я знаю, Павко, я знаю! Павко, люба моя, мені так страшно! Вона хоче зробити мене ромашкою, але я кажу нетреба! Я знаю, мене все одно хтось вб’є. навіщо це життя? Заради смерті? Хіба ми живемо за ради смерті?!
    Я поставила в воду нещасну себе. Аби я хоч ще трохи подихала свіжим повітрям. Той хлопець на наступний день приніс ще більше квітів. А я розплакалася…навіщо, кажу, ти їх вбив? Вони ж живі! Вони теж щось відчувають, а найбільше квіти не люблять болю. А ми, люди, завдаємо їм болю кожного дня. Ми нищимо їх. Вони не винні, що люди не квіти. А я була квіткою!
    Колись мені подарували принцесу Павку. В мені знову з’явився страх, і біль. За що? За що вони її вбили?!
    Шановний пан заварив каву. Ми сіли на правому березі Дніпра, і навічно зайшли під воду. Пан каже, там є морські квіти, до котрих люди ще не встигли дібратися. Він каже, що тих квітів не видно. Але прийде час, і до влади прийде звір, котрий знищить все прекрасне, і ми помремо навічно. А поки я п’ю каву з паном, а десь біля нас літає душа померлої Павки.

Додав Nusya 20 квітня 2009

Про автора

шо я можу про себе сказати: я людина з творчою душею та творчим розумом. є представником сучасної української неформальної молоді. не люблю не щирих людей, сама ж намагаюся завжди казати те, що думаю.