Учасники

Автори / Євка Романова / Нарко манія

Хто ти така, що вже в юному віці залежиш від Них? Ти так хочеш бути незалежною, що залежиш від всього. Алкоголь, Вони, цигарки, пігулки, та навіть чиясь увага! Ти раб! Ти залежна! Хто ти така? В тобі романтика, творчість…воля? В тебе є воля?! Але ж ти так її хочеш…
    Знову витратила останні гроші на Них, і сама повертаєшся в холодну квартиру. Потім прийдуть ті, яких ти не хочеш бачити. Ти НЕ можеш їх не впустити. Ти залежна від уваги. Хоч від чиєїсь. Вони використовують тебе, твої гроші… І ти знаєш! Але ти залежна від уваги. Хоча увага тобі не так потрібна як Вони!
    Ти подружилася з ними два роки тому. Ти перекреслила своє життя. Сусіди кажуть: «Наркоманка», і минають тебе стороною. Ти хоч пам’ятаєш, коли востаннє розмовляла з нормальними людьми? Тепер ти боїшся всіх людей. Тепер ти – наркоманка. Це тяжке слово висить на тобі вже майже два роки. А ті люди вже давно забули, що колись ти мала гарну роботу, маленьку собачку, була привітна та чемна…Просто вони тебе такою вже не пам’ятають. В твоїх очах вже немає блиску, в твоїх очах вже згас вогник життя. Але ж ти жива! Люба, ти ще живеш! Отямся, прокинься! Хоча це вже нікому не потрібно. Навіть тобі…
    Далі все за старим планом. Грієш Їх в ложці, потім набираєш в шприц, і ще пару хвилин, і ловиш насолоду… Ти робиш все сама. Коли не маєш грошей, приходять вони. Ти вже від них не сильно відрізняєшся. За те, що вони використовують твою квартиру, ти отримуєш безкоштовну дозу. І так вже два роки!
    Ще коли ти вчилася в школі, вашому класу показували фільм про наркоманів. Ти дивилася, і жахалася. Тобі було шкода тих людей… І вже коли ти мала роботу, (пам’ятаєш?) ти пересилала половину зарплатні на рахунок фонду проти наркоманії. Ти працювала волонтером в наркодиспанцері. Пам’ятаєш ту синьооку дівчину, яка дякувала тобі, за те що ти їй допомогла повірити в себе? Здається ще вчора, ти бачила її з чоловіком і маленькою дитиною… Але вона не впізнала тебе. Вона не впізнала ту, яка допомогла їй звільнитися від тієї страшенної залежності! Ти тоді взяла відпуску на роботі, і протягом двох тижнів була поруч з нею. «Повір в себе. Ти сильна! Ти зможеш! Вони не здолають тебе! В тебе все життя попереду. Навіщо ж калічити його змолоду? Ти вживала їх лише півроку. Це дуже мало, і ти зможеш позбавитися від них! Повір в себе! Все попереду…» - твої слова! Побачивши її ти зраділа, що вона має сім’ю… Але твоя радість була миттєвою, бо потім ти розплакалася. Краплина свідомості ще залишилася. Ти не любиш згадувати Те життя. І ти не маєш сили повернути його.
    Твій ранок починається з головного болю. Той біль приглушують чотири пігулки кетанову. Збираєшся. Йдеш на роботу. Пам’ятаєш свою минулу роботу? А ти ж була головним редактором найкращого молодіжного журналу Києва. Тебе всі поважали, і всі тобою захоплювалися. Тебе ставили в приклад іншим… А тепер тебе не помічають. Бо тепер ти для всіх мертва. Коли питають керівництво журналу, куди поділася стара редакторка, вони просто відповідають – поїхала до Америки. Їм соромно казати, вона стала наркоманкою! Тебе стидаються ті, хто раніше був від тебе в захваті. Ти поїхала до Америки! Ти зникла…
    Твоя робота – мити підлогу в забігайлівці біля твого дому. Всі отриманні гроші ти витрачаєш на Них. Ти рідко купуєш собі новий одяг, рідко приймаєш душ, рідко міняєш білизну. Ходиш в одежі, яку колись купляла за шалені гроші. Ті речі, єдині відголоси минулого життя.
    Твої друзі вже давно забули про тебе… Вони намагалися допомогти тобі, але ти просто їх ігнорувала. За все життя ти не нажила справжніх друзів. Твоя СПРАВЖНЯ подруга, покінчила життя самогубством, коли зрозуміла, що тобі вже нічого не допоможе. Після її похорон ти пролежала в комі тиждень, такого сильного нервового зриву лікарі ще не бачили. Після смерті подруги до тебе прийшли сильніші наркотики. Ти не картаєш себе за смерть подруги, ТИ ПРОСТО ВЖЕ НЕ ВМІЄШ ВІДЧУВАТИ. Хоча й бувають моменти, коли ти тупо плачеш від болю. Таке буває між перервами у вживанні ЇХ. Коли тобі дуже сумно, ти приходиш до могили подруги, випиваєш там пляшку горілки, і разом з слізьми йдеш до порожньої квартири.
Раніше ти жила в самому центрі міста. Але ту квартиру ти продала, і придбала собі холодну однокімнатну квартиру на кінці Києва. В квартирі є лише старе ліжко, і маленька шафа для бувшого модельного одягу. Свою дорогоцінну бібліотеку ти проміняла на пакет маріхуани. Потім ти почала продавати речі. І тепер в тебе залишилося лише стареньке пальто (що колись коштувало тисячу доларів) і декілька кофтинок. Тобі вони дорогоцінні як пам’ять про ТЕ життя.
Молодь, що збирається біля твого дому, вже складає різні легенди про тебе. але тобі байдуже. Ти просто вже нічого НЕ ВІДЧУВАЄШ. Твоє волосся завжди брудне, твоя посмішка завжди болюча. Твоє життя вже згасає…

Вечір. Сьогодні ти без Них. Йдеш гуляти вечірнім містом. проходиш повз Хрещатик, спускаєшся в підземний магазин. Розглядаєш людей. Тобі цікаво, бо ти знаєш, що є Інше життя. Тобі цікаво, бо колись те життя текло й в тобі. Дивишся на свої руки… Пальці… Колись там завжди був манікюр. Тепер там чорні нігті. Повз тебе проходять люди, навіть не замічаючи тебе. Ти вдягаєш капюшона, і йдеш кудись далі… До твого дому пішки – дві години. Тому ти вирішуєш провести ніч тут, а на ранок податися до дому.
Сідаєш на лавку. Вдихаєш свіже повітря. В центрі міста життя є, думаєш ти. А в мені його вже майже немає. Ні, ти не заплачеш. Ти сумно посміхнешся, і підпалиш дешеву цигарку. Потім другу, і третю… І так до поки не заболить горло. Ти палиш до болі. Палиш, бо цигарки дають секундне забуття. Палиш, бо просто звикла…Палиш, палиш…
Вже мабуть друга година ночі. Людей стало менше. А ти все продовжуєш сидіти на лавці. Згадала море… Ти його завжди любила. Раніше, ти приїжджала до моря по декілька разів на рік. Брала в подруги машину, і їхала до моря. Зупинялася в найкращому готелі. Ходила в най    кращі нічні клуби. Пила найкращі напої, їла найкращу їжу… Ти тоді була НАЙКРАЩА.
Ти починаєш згадувати етапи своєї деградації.
Літній вечір. Ти ніколи не любила літо. Ти йдеш вулицею міста. Йдеш до дому. Цього вечора має бути вечірка в тебе вдома. Запрошенні журналісти видавництва, і всі твої друзі. У чотирьохкімнатній квартирі мають всі поміститися. На ту вечірку подруга привела свого нового хлопця. Ти колись краєм вуха чула, що він захоплюється наркотиками, але гадала, що був би він наркоманом, подруга нізащо з ним б не водилася. Того вечора ти мала з ним познайомитися.
Наступного дня ти вже сиділа з ним в кафе, і заспокоювала його. Твоя подруга посварилася з ним, і він був дуже засмучений. Він і справді виявився наркоманом. Ти сама відвела його в центр допомоги. Ти змусила його повірити в себе, ти ДОПОМОГЛА йому звільнитися від залежності. Він же натомість підсадив тебе на наркотики. І протягом року безкоштовно діставав Їх для тебе. Потім він помер. Його вбили наркомани. Після нього повісилася твоя подруга, але з інших причин.
Після цієї згадки ти задумалася, які люди оточували тебе. з видавництва тебе вигнали після того як ти заявилася у стані наркотичного сп’яніння до редакції. Потім ти продала квартиру. І тепер, ти сидиш наче привид в центрі міста.
-    Доброї ночі, пані. – заговорив до тебе якийсь чоловік.
Ти підняла голову. Невже тебе хтось помітив?? Чоловік мав на вигляд років тридцять, був одягнений в дороге пальто, тримав в руці ключі від машини.
-    Що ви хочете? – байдуже відповідаєш ти.
-    Хочу дізнатися, що така молода дівчина робить в центрі міста о четвертій годині ранку?
-    Яка Вам різниця?
-    Припустимо, - він сів поруч тебе, і ти відчула запах приємних парфумів, - мені цікаво.
-    Гуляю. – сухо сказала ти – У Вас є цигарки.
-    Так, звичайно.
Він пригостив тебе цигарками. Коли ти затягнулася, в тебе по шкірі пробіглися мурахи. Це були гарні цигарки. Здається, ти теж колись їх палила.
-    Може Вас довести до дому?
-    Дякую, дійду пішки.
Чому ти відмовляєшся? Тобі соромно, бо ти живеш в кінці міста. Тобі соромно, бо може він попросить номер твого телефону. А мобільний телефон ти обміняла на дозу. Тобі просто соромно за себе… Чоловік нагадав про минуле життя. І ти ледве стримуєш сльози.
-    Не чіпайте мене…
Ти хочеш піти геть, але щось тебе тримає. На твоїх очах з’являються сльози.
-    О Господи, що сталося, чому Ви плачете? – йому ти не байдужа, як він питає.
-    Нічого… - крізь сльози промовляєш ти.
-    Панно, заспокойтеся! Хочете, чогось вип’ємо? В мене в машині є пляшка вина.
Ти підіймаєш очі.
-    Можна… - кажеш ти, і йдеш за ним в його машину.
Він дістає пляшку вина.
-    Вибачте, келихів не маю…
-    До біса келихи.
Ти робиш з пляшки здорового ковтка, і відчуваєш, як вино розливається по твоєму організму.
-    Мене Павлом звати, а Вас?
-    Свого імені я вже не пам’ятаю. Ви можете ввімкнути музику?
-    Е-е… так, звичайно. – він хвилюється. – Чому ви не хочете сказати свого імені?
-    Бо я його не пам’ятаю. – ти намагаєшся посміхнутися – Колись мене називали Катею.
-    Дуже гарне ім’я. яка музика Вам подобається?
-    Колись подобався гурт ТОЛ…я його не чула вже майже два роки.
-    ТОЛ? В нас з Вами однаковий смак. Мені теж цей гурт подобається. А чому Ви його два роки не чули?
-    Були на те свої причини… Ким Ви працюєте?
-    Маю власний журнал.
Тобі на мить здалося, що минуле відіслало до тебе людину, аби повернути тебе.
-    А Ви?
-    Прибиральницею в кафе. – байдуже відповіла ти.
Сорому як і не було. Ти розговорилася з ним. І досі, не можеш збагнути чому він звернув на тебе увагу. На тебе, примару ночі. Чому?
    Він відвіз тебе до дому. Тобі так захотілося запросити його на каву, але потім ти згадала, що в твоїй квартирі немає навіть чайника. Цей чоловік розпалив в тобі жагу жити далі. Зайшовши до квартири, в твоїй голові вперше за два роки промайнула думка відмовитися від Них. Цього хотіло твоє єство, але до Них вже був сильний фізичний потяг.

    Ти стоїш перед дверима наркодиспансера. Зайти, не зайти? Вирішуєш зайти.
-    Доброго дня… - тихо говориш ти до медсестри. – Я б хотіла побути у вас. Я … - тобі важко говорити – Я наркоманка.
-    У нас нєту свабодних мєст. – прошипіла, мов змія, медсестра.
Тебе це шокувало. Ти сіла на стілець, що стояв поруч.
-    Але ж … Ви мусите допомогти… - в тобі ще була надія…
-    Папріхаділі тут. Мнє мєжду прочім зарплату уже нє платят два мєсяца. Сама сєла на іглу, сама і викручюйся. Виш, наркаманка ана. А мнє та што! Думать сначяла нада било, думать!!! У нас всє койкі заняти. Нічьо нє знаю… Мєст нєту! І хоть лопні! – сука-медсестра розвела руками.
Для тебе це був болючий удар. Ти нарешті зважилася на лікування, ти попросила про допомогу! А тебе… Нікому ти не потрібна!
-    Не дай Боже, - сумно почала ти, - Не дай Боже, ваших дітей чи внуків доторкнеться ця біда. І тоді ви відчуєте як воно… Ви не маєте права виганяти мене! Я прийшла до Центру Допомоги! Ви мусите мені допомогти!
На твоїх очах з'явилися сльози. Колись ти віддавала великі гроші цьому центру, а тепер, тобі відмовляють в допомозі.
-    Пашла вон атцюдава! У нас сваїх хватаєт!
-    Прощайте.
       Наскільки змінився світ за ці два роки! Ти навіть не могла повірити в те, що тебе вигнали з того місця, де мають тобі допомогти! Доля дала тобі віру в свої сили! Ти ЗАХОТІЛА позбавитися залежності, але твоя держава не дає тобі можливості.
Ти йшла, і просто плакала.
-    Агоу… Доброго дня.
-    Га?
Поруч з тобою зупинилася машина. Це був Павло. Ти вже не бачила його тиждень. Він приходив до тебе, дзвонив у двері, але ти йому не відчиняла. Тобі було соромно. Ти не хотіла аби він бачив твою квартиру.
-    Сідайте, Катю…
Ти сіла в його машину. Павло був вдягнений в джинси, і чорний светр.
-    Ви знову плачете… Катю, ну хіба так можна?
-    Так то я так… У Вас ще є вино?
-    Ні, але можемо заїхати купити. Ви хочете випити?
-    Так, бажано випити.
-    Знаєте, Катю, запивати свої проблеми алкоголем, то не є вихід.
-    Чи є вихід взагалі?
-    Ви мене кожного разу дивуєте! Що сталося?
-    Навіть якщо я Вам розповім, то Ви або не повірите, або просто висадите мене і поїдете геть.
-    Такого не станеться, обіцяю. – він подивився в твої очі.
Ти побачила в тому погляді співчуття, і краплину життя. Життя! Ти вже давно забулася про нього! І от коли в тобі з'явилася надія, ти починаєш знову його бачити… поки лише бачити.
Павло придбав пляшку вина. Чомусь вперше за всі ці роки, ти задумалася, що, навіть, потрібно не вживати алкоголь…
-    Так що з Вами сталося? – спитав Павло.
-    У вас є знайомі наркологи?
-    Навіщо Вам?! – він був здивований.
-    Потрібно…
-    Потрібно саме Вам?
Ти замовчала, зробила ковток вина, і опустила голову.
-    Вам потрібна допомога нарколога?
Ти мовчиш…
-    Скажіть… Катю… Ви наркоманка?
-    Так – ледве чутно говориш ти.
-    Виходьте з машини! Негайно! Вино можете забрати з собою. Прощавайте!
Ти вилітаєш з машини. Він їде геть… ти розбиваєш пляшку вина. І зі сльозами йдеш до дому. Тепер можеш бути впевнена, що в цьому світі ти не потрібна нікому. Хто ти? Хто ти така?! Чому ти довела себе до такого стану? Ти не потрібна нікому! І навіть собі…
Ти попросила на роботі гроші за півмісяця роботи. Придбала три дози наркотиків. Ти знаєш, від передозування тобі стане легше.
Ти йдеш на цвинтар до подруги. Лягаєш поруч, і вколюєш собі Їх…

Варіант 1 (один на мільярд) 

Ти відкриваєш очі… Ти прокинулася! О, Господи! Та це ж був лише сон! Ти вдома, в квартирі в центрі міста, поруч тебе лежить твоя подруга! Усюди розкидані пусті пляшки… ти згадуєш, що вчора була вечірка. Дзвонить телефон. Хлопець подруги. Ти береш слухавку, і кажеш, йди на х… . Ти жива! Ти НЕ НАРКОМАНКА! То все був сон! СОН! ПРОСТО СОН!!!
    Ти йдеш до редакції. Все як раніше! Напевно ти в житті не була така щаслива! О Господи, це просто сон… торохтиш ти собі під носа, така щаслива, і жива. На твоїх руках немає маленьких цяток. В твоїх очах горить вогник життя. Ти вдягнена в речі «від кутюр», на твоєму обличчі грається промінь сонця.  Але найбільше в житті тобі хочеться забути те страшне життя наркоманки. Дивно, але в тобі не прокинулася ідея відкрити свій наркодиспансер. Будь-які спогади про той сон, вселяють в тебе сум і відголоси депресії. Ти не хочеш мати нічого спільного життям Тих людей. Це доторкнулося тебе у вісні, а не наяву. Ти викидаєш пачку цигарок в річку, вмикаєш музику і йдеш сонячним містом на роботу. Просто весела і щаслива людина…


Варіант 2 (так і буде)

В тебе в руці шприц з Ними. І лише хвилина віддаляє тебе від самогубства. Ти вже остаточно вирішила… Навіщо жити таким життям? Наркомани все одно довго не живуть. Ще ти витримаєш півтора року, не більше. Так навіщо ж чекати? За свою допомогу, ти отримала болючого ляпасу від долі. Хтозна, чому тітка Доля так з тобою пожартувала. Ти закриваєш очі. Тобі так хочеться їх відкрити, і усвідомити, що все це – сон. Так хочеться… Ти відкриваєш очі, але бачиш той же цвинтар, і ту ж могилу подруги. Сумно…
    Почався сніг. Ти (невідомо чому) ще й досі не наважилася зробити це. 
    Змогла б ти самостійно покінчити з Ними? Задумалася… Змогла? Буде важко, але крім тебе самої, тобі не допоможе ніхто… ніхто… ніхто. І ти вже впевнилася. В Центрі тобі просто і ясно сказали, в нас своїх багато. Павло… Саме побачивши його, наче відлуння з минулого життя, ти вирішила повернути себе. Так, повернути. Бо ти втрачена. Хоча якась маленька краплинка розуму ще є…
    Ти вириваєш маленьку ямку біля могили подруги, і кладеш туди дозу. В тебе буде вибір. Як нічого не вийде – повернешся.
    Стаєш на коліна, і починаєш молитися. А раніше ти була атеїсткою. Ти зі сльозами на очах просиш Бога допомогти. Хоча ти й віриш у свої сили, але душа в тебе вже зношена… Молилася десь годину, потім встала, і пішла геть. На дворі світало. Ти провела на цвинтарі всю ніч. Тепер, ти можеш не спати тижнями. Організм настільки зношений, що (можливо) вже напівмертвий.
   
Двері, котрі насправді є …

Ти шукаєш собі нову роботу… Що ти вмієш робити? Раніше була редакторкою журналу… тобто журналісткою. Отже ти вмієш писати статті. А за них непогано платять.
Грошей в тебе немає зовсім. Позичати в сусідів тупо… Вони навіть до тебе не здоровкаються. Агоу! Ти знайшла в себе аж десять гривнів.
    Стоїш в канцтоварах. Потрібно придбати ручку і папір. Люди обходять тебе стороною. Ловиш на собі косий погляд продавщиці. Купуєш ручку та папір, і йдеш геть.
    Ти постійно ходиш пішки. Мабуть вже разів зо три обходила весь Київ пішки.
    Йдеш до редакції, що знаходиться недалеко від твого дому.
-    Доброго дня, - тихо кажеш ти до дівчини, що сидить в приймальній.
-    Що Вам потрібно? – приємним голосом відповідає вона.
-    Я б хотіла … е-е-е… хотіла б влаштуватися на роботу у вашу редакцію.
-    Пані, - дівчина встала з місця, - Розумієте, зараз в країні криза, в нас масове скорочення…
-    Я можу поговорити з редактором? – перебиваєш ти.
-    Ви раніше працювали в газеті? – дівчина дивиться тобі прямо в очі.
-    Так, я працювала головним редактором журналу....
-    Пройдіть прямо по коридору…там п’яті двері вліво.
-    Дякую. – ти посміхнулася.
На дверях було написано: «Головний редактор». Ти здивувалася, чому на табличці немає приз віща редактора. Згадай, люба, ти прийшла не в модний журнал, а в маленьку безкоштовну газетку, що, скоріше всього, утримується на бюджетні кошти.
    В кабінеті смерділо дешевими цигарками. Вони були ще гірші, аніж палиш ти. Редактор – здорова страшна тварина, з-за щік якої не видно вух. Він нагадав тобі свиню. Причому гарно від кормлену свиню.
-    Доброго дня… Шановний пан…е-е-е.
-    Іван Михайлович. – виправив він.
-    Мене звати Катерина. Я прийшла з приводу влаштування на роботу.
-    Мені знайоме Ваше обличчя. – Редактор зробив жест аби ти сіла.
-    Я раніше працювала в журналістиці.
-    Випадково не в тому бл…ому центральному журналі.
-    Прошу?
-    Ви ж працювали редактором журналу. Так?
-    Я вже два роки там не працюю.
-    Пам’ятаєте, пані Катерино, - тобі не сподобалося як він почав з тобою розмовляти – Я приходив до Вас три роки тому, аби Ви прийняли мене на роботу.
-    Вибачте, але до мене багато хто приходив.
-    Так-то я прийшов, а Ви мені сказали «ви гарний журналіст, але маєте жахливу зовнішність, в наш журнал беруть найкращих, а Ви схожі на свиню».
-    Може Ви мене з кимсь плутаєте? – в тобі була надія.
-    Ні. – відрізав редактор. – Дивні бувають обставини в житті. Тоді я просив допомоги, а тепер просите Ви.
-    До побачення.
Так, він мав рацію, в житті чого тільки не буває. Ти просто фізично не могла його згадати. Я впевнена, аби він два роки вживав наркотики, він би теж нічого не пам’ятав. Невдача. Перша. Ти тільки почала нове життя, і зразу ж – невдача. Але не зупиняйся!  Йди далі! ТИ СИЛЬНІША ЧИМ ВОНИ!!!

Дзвінок в двері. Цей дзвінок тебе розбудив. Ти заспана йдеш до дверей. Навіть не подивилася хто там, просто відчиняєш двері. Це Павло.
-    Чого тобі? – байдуже кажеш ти.
-    Вибач мене, я тобі негарно повів себе…
-    Йди геть!
Ти намагаєшся зачинити двері, але Павло виявляється сильнішим. Він відштовхує тебе, і заходить до квартири.
-    Ну зайшов, так проходь… - кажеш ти, і зачиняєш на ключ двері.
-    Я хочу тобі пояснити все.
-    В тебе є 10 хвилин, а потім вимітайся звідси.
Ви сідаєте на стареньке ліжко. Більше в двох ніде не посидиш. На кухні стоїть один стілець.
-    Розумієш, Катю, - почав він, - Просто раніше я теж був наркоманом.
Ти мовчки слухала. Був він наркоманом, ну то й що? І дізнавшись, що я наркоманка виштовхав мене геть! Виявилося, що він просто не хотів згадувати про той час, коли він був таким як ти. Він сам  не знає, що керувало тоді ним. І тобі на мить здалося, що між вами пройшла блискавка. Такий собі електричний струм. Дивно…
- Я спочатку думав, що ти якась художниця. Ну…ти трохи особлива. Я ідіот, я знаю! Пробач мені, прошу, пробач… Я повівся як останній вилупок. Тобі потрібна допомога… Прийми мою…
    Все так романтично… Він поцілував тобі руку. На твоїх очах виступили сльози. 
-    Спершу, потрібно забрати тебе звідси. Переїжджай жити до мене… Я виділю тобі окрему кімнату. А цю квартиру можеш здавати в оренду.
-    Це…- через сльози кажеш ти, - це так добре, що з’явився ти…  
Він обнімає тебе. І ти плачеш в його обіймах, але то є сльози щастя. Так, вперше за багато років до тебе прийшло відчуття щастя. Істинного, справжнього щастя… Ти вже забула, коли востаннє відчувала його. Здавалося, що життя йде, спішить, біжить до кращого!
    Ти вже два дня не вживала Їх.
-    Катю, поїхали кудись повечеряємо…
Ти опустила очі. Повечеряти… Напевно в якийсь ресторан. Два роки… Ти не була там два роки! Два роки викреслені з життя. Два роки забуття і смутку.
    - В мене немає чого вдягти. – тихо скажеш, і він повезе тебе в найкращий бутік міста купувати тобі вечірню сукню.
    Ти вибереш собі сукню чорного кольору. В ній ти схожа на дивну мару. Ти сумно посміхнешся собі в дзеркало, і поїдеш в ресторан.
    Хто ти? Хто ти така, що поєднуєш в собі декілька ролей. Хто дав тобі віру, що все буде добре?
   
Раніше ти це відчувала… Одного разу тобі було так погано, що ти хотіла вистрибнути з вікна. Але тоді ти це пережила. Чи витримаєш тепер? Кажуть, наркоман при «ломці» може померти. Ця смерть буде кінцем чи нагородою?
    Спершу дуже холодно… Морозить. Потім починається лихоманка. Далі біль в ногах, руках і голові. По всьому тілу проходить такий біль, наче тобі одночасно все відрізають. Тебе трясе,  тебе викручує, тебе кидає то в жар то в холод. Твоє тіло об’явило тобі війну. Ти намагаєшся її виграти, але тіло надає все сильніші удари. Ще трохи… і твоє серце зупиниться. Колись ти чула про больовий шок. Де він? Ти відчуваєш таку біль, що мабуть всі мученики світу такого не відчували. Ти так думаєш… Ні, в цьому стані ти не можеш думати. Ти однин на один з болем. І тобі вже здається, що він переможе…
    Павло поїхав на роботу, залишивши тебе в своїй квартирі. Ти хочеш набрати номер його телефону, але руки не слухаються. Зі спроби десятої тобі вдається додзвонитися. Але ти нічого не можеш сказати, окрім як простогнати слово Павло… а потім кинути слухавку на підлогу, і завити від болю. Не можеш відкрити очі. Напомацки доходиш до ванної кімнати, і стаєш під холодний душ. Падаєш на коліна, холодна вода додала болю. Розбиваєш руки до крові. На твій стогін збіглися сусіди, що тарабанять в двері. Ти не можеш замовкнути, і не можеш їх впустити. Якось пересилюєш себе, і на пару хвилин замовкаєш. Але потім твій стогін стає більш гучнішим, і більш пронизуючим. Тримайся! Тримайся!!
    Сили вже вичерпані… Біль пульсує… Вона наче стукає з середини. Ти вже не маєш сили кричати і плакати. Ти не можеш поворухнутися. З рук тече кров. На останні сили відкриваєш очі…
-    До-по-мо-жіть… - ти ледве ворушиш губами.
Ти згадуєш про могилу подруги. Ти згадуєш, що біля неї зариті Вони. Саме зараз тобі допоможуть лише Вони. Йди… йди… шумить в голові. Але ти вирішила, що з Ними покінчено… Вони забрали в тебе все. Ти мусиш, чуєш, ти мусиш пересилити їх! В тебе вийде, ВИЙДЕ!!!

Ранок. Ти відкриваєш очі. Минулося… Минулося! О, Господи! Ти змогла! Минулося!
-    Павло… - радісним голосом кажеш ти, - Павло я витримала!
-    Ти перемогла…
Він цілує твою руку. Все має бути добре… Ти сильніша чим Вони.

Пройшло два роки.

Ти прокинулася. Промінь сонця всміхався в кімнаті. Поруч ще спав Павло. Ви тепер подружня пара. В сусідній кімнаті прокинувся ваш син. Нехай не рідний, нехай всиновлений… Ти боялася народжувати. А не дай боже народиться хвора дитина. Наслідки тих двох років можуть бути різними. Маля ти назвала Микитою. Йому усього два рочки, а він вже називає тебе «мама». Скоро буде півроку як він живе з вами. Ти щаслива, бо маєш те, чого ніколи не мала. Доля змусила тебе пройти через тяжкі випробування для того, аби потім подарувати тобі найцінніше, що має людина – коханого чоловіка, і дитину, тобто сім’ю.
-    Мамо, чай… - промовить Микитка.
Ти зробиш йому чаю, а собі кави. Візьмеш книжку, і будеш читати Микиті казку.
Потім прокинеться Павло. Сьогодні ви збиралися йти разом до парку. Ще в тебе є собака, здоровий бульдог Сем. В тебе є все, що потрібно для гарного життя. Головне, що в тебе є життя! І ти вже незалежна від Них. Ти вже сімейна людина, ти вже НЕ НАРКОМАНКА.

Додав Nusya 20 квітня 2009

Про автора

шо я можу про себе сказати: я людина з творчою душею та творчим розумом. є представником сучасної української неформальної молоді. не люблю не щирих людей, сама ж намагаюся завжди казати те, що думаю.