Учасники

Автори / Елеонора Сіндєєва / „Брати менші”, як відображення ненормальності їх господаря(уривки).

Ні для кого не є секретом, що домашні тварини схожі на своїх господарів. Цілком зрозуміло, що це в першу чергу схожість характерів, як наслідок виховання та постійного тісного спілкування, однак дуже часто навіть зовнішній вигляд господаря та його вихованця не може не викликати посмішку...

Скільки себе пам'ятаю, в мене були досить незвичні тварини. Точніше, в моєму житті завжди було дуже багато тваринок, в силу об'єктивних причин, але от усі ті, яких я вважала „своїми”, тобто вихованням чи розбещенням яких я більш-менш займалася, були незвичними, точніше, ненормальними. В усякому разі, так мені здається.

Однією з перших тваринок, яку я ледь-ледь пам'ятаю через своє малолітство і нинішню слабку пам'ять, був їжак Йося. Навіть не скажу, як він у нас з'явився, здається десь підібрали батьки, він був чи то зранений, чи то занадто слабкий. Поселився їжачок під ванною – там було йому затишно – темно, тихо, тепло і волого. Із регулярністю домашньої тваринки цей дорослий їжак виповзав зі своєї схованки ледь не тричі на день, тупотів коридором в кухню до своєї персональної миски і, не зважаючи на котів, точніше, не боячись котів, а навпаки, лякаючи їх своїм дуже гучним сопінням, бурчанням та насторченими голками, він спокійно випивав молоко з блюдця, з'їдав немаленькі шматки яблука чи моркви, і так же неспіхом ковиляв до свого темного притулку. Родина на нього практично не зважала, за виключенням наповнення його тарілок, а от мені, як дитині, було надзвичайно цікаво з ним погратися. Але їжачок був якимось абсолютно неконтактним. Варто було до нього підкрастися з подібним невинним наміром, як він миттєво скручувався у неприступну колючу кульку і не вилазив, як би я його не благала. Силові методи застосовувати я на той час не наважувалася. По-перше, тому що однієї спроби взяти його до рук мені вистачило, аби зробити певні висновки а по-друге, я ніяк не могла придумати інших способів залучення його до своїх ігор, окрім як у розкритому вигляді.

А от сам Йоська періодично спромагався знаходити на свою маленьку голову пригод. Одного разу він затіяв серйозну бійку з одним із наших напівдомашніх котів. Її наслідком стала напухла поколена мордочка пухнастика і його істерика, пов’язана з цим. А іншого разу Йося не прийшов на обід і це відразу викликало занепокоєння родини, коли ж він не прийшов і вечеряти, а спелеологічна пошукова експедиція з ліхтарями під ванну не дала результатів, стало зрозуміло, що з колючим щось сталося. Йосю знайшли наступного дня, завдяки його везінню та гарному слуху мами. Саме вона почула їжаче фуркання, що линуло з якогось закутка в кухні. Після досить тривалих пошуків, до яких підключили і мене, їжак був знайдений, щоправда в пікантній позиції – напівскручений, зажмаканий і переляканий від сидів у трилітровій банці. Як ми потім здогадалися, Йося чи то через запах, чи то просто з цікавості, вирішив залізти в один з бутилів, які деякий час стоять під кухонною поличкою, доки їх не винесуть в погріб. Залізти йому було не складно, а от вилізти – зась. Так і промучився їжачок цілу добу через свою цікавість і недолугість, а потім ще й натерпівся страху при розбитті своєї пастки, адже іншого способу звільнити його звідти не було. Але добрішим він після цього випадку не став, на контакт з милою дитинкою, тобто мною, не йшов і так і залишився в моїй пам'яті як один із символ неприступності і нереалізованих чистих дитячих бажань. Що сталося з Йосею потім, я точно не пам'ятаю, здається він ще пожив деякий час у нас, а потім здохнув, а може і просто зник. В моїй пам'яті його просто якось не стало і все.

***

А от своєрідним символом свободи і незалежності (в тому числі і сексуальної, як потім додалося) в моїй дитячій уяві стала не зовсім „моя”, але все ж родинна кішка Машка. Вона була типової дворовою кішкою – смугастою сіро-зеленою, не вирізнялася ні розумом, ні винахідливістю, ні хитрістю чи чимось таким. Звичайна собі тварина. Але вона дуже добре полювала мишей – практично постійно тримала в зубах якусь нову здобич, але головним, чим запам'яталася в родині з величезної низки пухнастиків, була її особлива привабливість для особин протилежної статі. Її просто обожнювали усі коти не лише в околиці, а здається, й в усьому нашому немаленькому селищі. А вона була справжньою альтруїсткою – усім їм відповідала взаємністю. Але така вже тяжка і несправедлива котяча доля – їх багатолюбство карається вагітністю. Для Машки стан вагітності був, без перебільшення, перманентним. Вона завжди була вагітна. Я не знаю наскільки це було обтяжливо для кішки, в усякому разі вона своїх походеньок не припиняла, а от для родини така плодовитість була справжньою проблемою. По-перше, доводилося постійно ганяти з двору цілі армії розпалених котів, які вдень та вночі співали серенади під вікнами, головна ж складність полягала в тому, що кожного сезону доводилося вирішувати принципове питання – куди подіти п'ять – шість кошенят, які приводила Машка. Щодо вбивства маленьких пухнастиків, то тут позиція моєї мами була принциповою і вона жодного разу нею не поступилася – ніякого вбивства, лише віддача у гарні руки. Але у зв'язку з тим, що в сільській місцині домашніх котів у кожного вистачає, прилаштувати кошеняток та ще й у такій великій кількості, було дуже складно. Але що залишалося робити? Рішення, після чергового нашестя залицяльників, прийняв тато, причому у повній секретності – він зловив Машку, посадив її у будку своєї вантажівки і поїхав по роботі у сусіднє село, яке знаходилося кілометрів за п'ятнадцять – двадцять від нашого райцентру. Там Машка і була прилаштована біля якоїсь овочевої бази, аби не померла з голоду. Мама дізналася про все ввечері, звичайно ж, був сімейний скандал, але змінити вже нічого не можна було, завезення котів все ж було досить поширеною практикою. Складно уявити, наскільки серйозною втратою було зникнення Машки для котів-мачо околиці. Можливо, вони страждали до кінця своїх нечисленних днів, а можливо миттєво втішилися в загривку якоїсь іншої благодійниці. Для мене зникнення чергової кішки тоді мало що означало, найбільше ж засмутилася мама, в силу своєї „сєрдобольності” (недарма ж за нею ще в дитинстві закріпилося прізвисько „котяча мати”), але й вона з часом змирилася.

Минуло два місяці, якось одного звичайного сонячного дня мама заклопотано вивішувала білизну серед двору і раптом почула чиєсь тихеньке нявчання, з подивом обернулася і побачила Машку. Кішка виглядала не найкращим чином – вся шерсть збилася від грязюки і реп'яхів, традиційно випуклі від перманентної вагітності та нормально харчування боки ледь не злиплися. Мама відразу ж зайшлася сльозами і повела кішку в квартиру. Перші хвилин десять та пила воду, а наступні кілька годин з’їдала все, що з'являлося в її мисці, а потім скрутилася калачиком під столом і провалилася в багатогодинний сон. Коли тато повернувся додому і побачив ріки замилуваних сліз своїх жінок (я дуже швидко приєдналася до мами за компанію) і знерухомлене тіло кішки, то все зрозумів. Яким чином кішка подолала скільки кілометрів і знайшла дорогу додому – невідомо, але цим героїчним вчинком Машка завоювала собі нетлінну повагу і непорушний квадратний метр в нашому будинку. Звичайно ж, своїх походеньок вона не полишила і з новими силами кинулася в них вже за кілька днів, звичайно ж, продовжив кожного сезону з'являтися новий квартет, а нерідко і квінтет, кошенят, однак з того часу кішка була у безпеці. Так вона і прожила в нас до самої старості. А життя її було ледь не найдовшим з наших котів. Хто зна, чи то її багатолюбство позитивно впливало на здоров'я чи регулярне оновлення завдяки народженню, але прожила вона чимало, а померла, якщо мені не зраджує пам'ять, так же тихо, непомітно і, здається, безболісно, як і народжувала – в одному з навколишніх сараїв, попередньо змостивши собі невеличке кубельце. А історія про Машку - мандрівницю чомусь надійно вписалася в книгу сімейних спогадів та ще довго переповідалася за столом під час гулянь.

***

Десь в класі третьому мені дозволили взяти в однокласниці білого хом'яка. Звісно ж, після довгих благань та обіцянок самовіддано служити маленькій тваринці та самостійно доглядати за нею. Так у мене з'явилася перша „моя” тваринка – хом'ячок Яша. На відміну від попередніх, я виростила його змалечку. А тому він був стрункий, енергійний та нахабний. З ним вже можна було гратися – запускати його в різні місця і на різні поверхні і в останню мить ловити, аби він не втік з-під мого дбайливого контролю, тобто догляду. Одного разу дивовижна прудкість Яшки пішла йому не на користь. Бігаючи по моєму ліжку, він чомусь вирішив дослідити і іншу частину кімнати. Намагаючись зловити втікача, я поставила перед його носом долоню як перегородку. Однак тваринка виявилася швидшою. Як результат, я швидко поставила долоню не перед ним, а прямо на його ніс. За мить хом'ячок вже нерухому лежав на спині на ліжку, театрально задравши усі чотири рожеві лапки. Я по-справжньому злякалася. Ознак життя Яшка не подавав і на мене почала находити величезна хвиля провини. Та все ж я намагалася їй опиратися. Зорієнтувавшись, я відразу ж почала кликати маму зі словами: „Мамо-о-о, Яшкі погано-о-о”. Коли мама злякано прибігла з кухні і почала розпитувати, що сталося, мої пояснення виглядали приблизно таким чином: „Бігав собі по ліжку, а потім несподівано впав на спину і отак завмер”. Мама схопила хом'ячка в долоні і почала дмухати йому на морду, ледь не в писок. Це „штучне дихання”, як і легенькі постукування пальцями по щокам (невідомо чому мама вирішила застосувати до нього саме таку „кіношну” практику повернення до свідомості) результатів не дало – тваринка лежала непорушно і так беззахисно, що в мене покотилися сльози жалю. Чи то справді на щось сподіваючись, чи то просто аби відразу не засмучувати дитину, мама вирішила покласти хом'яка на підвіконня, аби „він міг дихати свіжим повітрям”. Так і зробили. Я продовжувала лити гіркі сльози провини та втрати, а мама повернулася до своїх справ. А хвилин за десять сталося диво. Яшка сіпнув спочатку однією лапкою, потім затріпотів двома, потім ще раз, в скляних очах – бусинках зблиснула іскра життя, і несподівано він перевернувся на живіт і почав дещо обережно і невпевнено, але доволі швидко ходити по підвіконню та трусити своїми вусиками. Моєму щастю не було межі. Мабуть хом'ячку просто потрібен був час аби оговтатися після удару, однак мені тоді це здалося справжнім дивом. Коли ж переживання вщухли і все повернулося до старого, ця подія набула якихось комічних рис та поповнила мою величезну колекцію історій, якими я розважала однокласників на перервах (а нерідко і уроках). Я навіть склала з цього приводу віршик, щось на кшталт байки в найкращих традиціях суржику та абсурду:

Жив хом'ячок колись у нас,

Був акробат – ну просто клас!

Проте існує істина одна –

На все в житті – своя ціна.

Здоровим хочеш буть – лікуйся,

Міцним, то тренируйся,

А знаменитим хочеш стать-

Про спокій припини й бажать.

Отож відважний хом'ячок

По носі получив толчок,

Сердечний приступ з нив случився,

Від чого вверх ногами повалився.

Як не старались відкачати,

Хоч приїжджали й медсанбати,

Проте нічого не вдалося,

Невже йому погано так жилося?

Його кормили і поїли,

Усі його дуже любили,

А він, дурненький сіромаха,

Взяв і одкинув раптом лапи.

Із цього виплива мораль проста-

Нельзя по носі бити хом'яка.

Публіці страшенно сподобалося. Не зіпсувало враження і той факт, що десь за тиждень-півтора Яшка здох. Можливо через ту травму, а можливо через щось інше. Він просто не прокинувся і зник з нашого життя, як і інші. Однак в моїх спогадах він залишився, як одна з перших „моїх” тваринок. І хай цей досвід був не дуже позитивним, однак я мабуть вперше зрозуміла, наскільки складно доглядати навіть за маленькою тваринкою і яка це серйозна відповідальність. А ще те, що її смерть стає більш болісною, ніж це було раніше. В подальшому мої припущення повністю підтвердилися. З тих пір серед багаточисленних тваринок, які населяли наш двір та квартиру, регулярно почали траплятися „мої”. Звісно ж, це зовсім не означає що в пам'яті не закарбувалися інші. Так, наприклад, я дуже часто розповідаю історію двох котів – Барсіка та Бєсіка.

***

Барсік був ледь не першим котом в нашій родині, який мав хоч б часткове благородне походження. Серед його батьків був представник породи сіамських кішок. І хоча Барсік не мав особливого виховання, ще кошеням він почав демонструвати аристократичні замашки. По-перше, він жив переважно у квартирі, хоча доступ надвір, як і всім, був абсолютно відкритим. Однак він не занадто радісно ним користувався. Він надавав перевагу іграм в будинку. Звісно ж, псував меблі, іноді ходив у туалет в непризначені для цього місця і таке інше, однак все це практично „сходило йому з лап”, або ж закінчувалося мінімальним покарання. А все тому, що Барсік вмів себе достойно тримати, так би мовити „показати марку”. До того ж Барсік мав надзвичайно гарну мордочку – не звичайну темну на сірому “фоні”, а ще з такою милою білою плямкою на кінчику носа і ще одну у вигляді трикутника – як комірець в основі шиї. З такою незвичною для нашого сімейного ока зовнішністю, від якою пускав скупу сльозу замилування навіть тато, особливе ставлення котику було гарантоване. І напівпухнаста тваринка, треба віддати їй належне, дуже швидко це зрозуміла і почала нахабно цим користуватися. Окрім того, що йому вдавалося безкарно „шкодничати”, Барсік ще й мав можливість задовольнити свої гурманські поклики. Так, наприклад, він страшенно полюбляв морозиво – обов'язково кофейне у вафельному стаканчику. Кіт демонстративно не їв його з миски чи тим більше долівки, ні, виключно в замороженому стані, з рук і цілої порції. Зазвичай це виглядало так – я випрошувала собі порцію морозива, починала його лизати, за секунду прибігав Барсік, вилазив на руки і нахабно злизував залишок порції (переважно більшу частину). Заборонити йому це зробити було не можливо в принципі, адже кошенятко не лише піднімало дикий ґвалт, але й виявляло дивовижну наполегливість, а нерідко і агресивність. Врешті-решт він все одно отримував те, що хотів і йшов собі геть, навіть не подякувавши. Через таку над нахабність я Барсіка не дуже любила, до того ж він не дуже піддавався моєму вихованню, проте визнавала, що на відміну від інших наших котів, його показати друзям було не соромно. Можливо тому ми так і зраділи, коди вже статевозрілий Барсік розпочав шлюбні ігри з нашою дворовою кішкою – ми чекали цікавого потомства. Що воно буде дивним, ніхто не сумнівався. Здається, в цієї кішки навіть імені не було, а якщо й було, то його знала лише мама, звичайна практика для приблудних чи якихось тимчасових і не зовсім хатніх котів. Вона ловила мишей і цього було достатньо, аби вона непомітно жила в нас і далі. Однак кішка все ж була досить симпатична – з довгою шерстю, яка поєднувала білий, коричневий та якийсь зеленуватий колір. Те, що кішка була дурна як корок, нікого не бентежило. Головне, що дорогоцінний Барсік насолоджувався коли і стільки хотів і для цього йому не потрібно було десь ходити і псувати свою гарнюню шкурку у битві з іншими котами. Барсік з кішки, без перебільшення, не злазив. І на його бажання не вплинув навіть той факт, що кішка отримала серйозну травму, практично, інвалідність. Якось одного разу вона не зорієнтувалася і їй прищемили величезного пухнастого хвоста дверима. До того ж так сильно, що хвіст посередині буквально зламався і його закінчення втратило будь-яку чутливість, а тому жалюгідно звисало і весь час норовило знову кудись застрягнути. У зв'язку з останнім за кілька днів на короткій сімейній раді папа прийняв рішення – ампутувати залишок відмерлого хвоста, аби він не заважав кішці. Так і зробили. Кішці справді було не боляче, я була присутня на цій короткій хірургічній процедурі і можу підтвердити, вона навіть не пискнула, просто здивовано подивилася на тата, але мабуть більше через те, що за своє життя її лише кілька разів брали на руки. Однак останнє їй надалі і не світило. А справа в тому, що після ампутації кішка почала виглядати просто сміховинно - її і до того надзвичайно пухнастий хвіст перетворився на огидний обрубок – такий собі йоршик для унітазу. А коли вона проводила ним по ногам, то від огиди відразу сіпало навіть стійкого до таких речей тата. А от на Барсіка ці зміни не справили жодного враження, схоже з “блакитною кров'ю” йому не передався естетизм чи перебірливість у “жінках”, бо кіт все так же натхненно не злазив з кішки-інваліда і здавалося, що з обрубком йому навіть зручніше робити свою справу. А може вся справа була просто у доступності та відсутності інших варіантів. Але як би там не було, родина вже рахувала місяці до появи кошенят, які обіцяли бути цікавими. І от уявіть нашу реакцію, коли одного звичайнісінького дня мама з широчезними очима забігла до квартири з кішкою на руках і почала щось нерозбірливо говорити про кота. Коли ми з татом і сестрою попросили її спинитися і доступно все пояснити, то вона розповіла, що взяла кішку на руки, аби помацати їй живіт та дізнатися чи скоро будуть кошенята. І яким же було її здивування, коли розгорнувши мотлохи шерсті замість великого живота вона несподівано помітила первинні статеві ознаки, які безапеляційно свідчили, що кішка насправді... кіт! Тато засумнівався і вирішив перевірити самотужки. Ні, сумнівів бути не могло. Потім вся родина як один почали дивитися на Барсіка, який спокійнісінько спав поруч на моєму ліжку, і думати яким чином виявлений факт може в'язатися з його поведінкою. Особисто я, все ніяк не могла зрозуміти як же Барсік “робив кошенят”, якщо кішка – це кіт. Батьки пояснювати мені не стали і лише трішки подорослішав та набравшись деяких знань з цієї галузі завдяки старшим друзям, хоч якось зрозуміла. Так, Барсік мав блакитну кров в усіх значеннях і як справжній аристократ, він пробував в житті різні варіанти. Так я вперше зіткнулася з гомосексуалізмом, а хлопці із сусідніх дворів ще довго згадували мені мого “кота – підараса”. З тих пір я розлюбила Барсіка. Він прожив у нас ще менше року, а потім помер, вірогідніше всього, від отруєння. Кішка – кіт, який незабаром отримав кличку Безхвостик чи просто Бєсік в інших перверзійних зв'язках помічений не був. Чи то через те, що він був однолюбом і не міг знайти собі такого ж красеня, чи то тому, що кіт забув про свою бурхливу молодість, але здається, що навіть з кішками його ніхто не бачив. Коли і яким чином Бєсік зникнув з нашої родини ні я, ні батьки не пам'ятаємо.

***

Якщо я думала, що мої дивні тваринки, які описала вище, зробили нашу родину відомою на все село, то я помилялася. Справжній тріумф і слава нас чекали попереду, завдяки одній Істоті. Якось мені набридли стада наших різношерстих котів і я несподівано подумала, що мені хочеться мати собаку. Звісно ж, собаки у нас теж постійно були, щоправда за виключенням Жульки вони були прикуті ланцюгом різної довжини та виконували відповідальну роль – охоронців нашого численного господарства. Як вони виконували свою роль, це вже інше питання. Однак гратися з ними було нецікаво, адже навіть якщо їх звільняли, то вони віддавали перевагу качанню в траві, виїданню усіх мисок, гонитві за сусідськими курми чи, що найчастіше, пошуку тимчасового партнера. До того ж ці дворові собаки вирізнялися вкрай обмеженим розумом і відсутністю якихось цікавих трюків, якими можна було б порозважатися. От тому мені і захотілося „справжню собаку”. Проблема була в тому, що батьки мого прагнення зрозуміти ніяк не могли. По-перше, бо грошей на якесь породисте цуценя в нас не було та й ідея про нього взагалі викликала загально сімейний подив. А по-друге, мама категорично відмовлялася пускати „вонючу псятину” у квартиру. Однак після мого тривалого та методичного скигління і ображання, компроміс був знайдений – мені дозволили вибрати собі цуценя – дворнягу, який житиме біля сараю, але не буде прив'язаний. Звичайно ж, на мене покладалися обов'язки щодо його годування, догляду та виховання. Ці обов'язки традиційно виглядали якимись віддаленими і нереальними (зазвичай турботу про „моїх” тварин дуже швидко перебирала на себе мама, адже її ніжне серце не витримувало моїх методів), а тому я без жодних сумнівів радісно погодилася на усі умови. Можливість реалізувати мою мрію випала досить швидко. Сусідка – бабця, яка жила на протилежному боці вулиці, зайшовши якось в гості поміж іншим розповіла, що нещодавно її сука привела гарненьких цуценят і вона збирається їх роздавати добрим людям. Мама поцікавилася лише однією річчю – якого вони будуть розміру, коли повиростають і дізнавшись, що вони будуть „маленькі і милі” дозволила мені піти і вибрати собі будь-яке цуценя, „яке на мене дивитиметься”. Я відразу ж побігла з сусідкою. Цуценят виявилося четверо і всі вони були вже досить дорослі. Подивившись на кожного і пам'ятаючи пораду мами, яку вона прокричала мені в спину, щоб краще це був хлопчик, я вибрала собі одного з найменших – кудлатого сіро-чорного песика. Однак коли я, вся натхненна і радісна, принесла його в квартиру, в мами ледь не стався серцевий напад. Не те щоб я не помітила все це, коли вибирала цуценя, однак ці риси здалися мені не суттєвими. А от мама чомусь в першу чергу помітила, що в песика вся довга кудлата шерсть незрозумілого кольору вкрита реп'яхами та струпаками від роздертих блошиних гнізд. А ще, що він дуже – дуже худий і взагалі схожий на старого пса, так відразу і назвала „дідком”. А ще те, що цуценя має „лицеву патологію” і що його нижня щелепа сильно витягнута вперед та впирається нижніми кривими зубами в середину носа. Я здивувалася, адже вона дозволила вибрати якого забажаю, а це чорнооке кудлате створіння чомусь з першого погляду припало мені до серця, тож все інше не мало значення. Після моїх тривалих слів образи, мама ще трохи побідкалася та все ж дозволила залишити цуценя і негайно заходилася приводити його до ладу. Спочатку ми почали травити йому бліх, потім покупали, шерсть розчесати годі було й уявити, тож довелося її вистригати. Після цього песик виглядав як пудель, що став жертвою п'яного експериментатора з ножицями. Волосся на морді залишили без змін, адже мама сказала, що інакше він осліпне, тож вигляд у тваринки був справді смішний. Та мені було байдуже, я тішилася, що нарешті в мене є моя власна собака, яку я відразу ж нарекла Топіком – як популярний в ті часи шоколадний батончик.

Мене не бентежив навіть той факт, що з „дідка” сміялася вся родина, особливо коли він нахабно вихлебтував у котів юшку та ще довго крапав нею зі своєї бороди чи перелякано драпав від тих же котів, які помічали посягання на свою територію. Однак досить швидко Топік покорив серця і інших членів як моєї сім'ї, так і усього двору, вулиці та навіть селища. Справа у тому, що Топік, який ледь доріс до розміру середньої кішки, був дуже добрий і товариський, а ще – справжній мандрівник та дослідник. Змалечку він був у постійному русі і всюди. А тому всі навкруги теж перестали помічати його каліцтво та звернули увагу на його нешкідливість, потішність та добре серце. А тому коли зі вже дорослим Топіком трапилося нещастя – співпереживали всі навколишні сусіди. Якось ввечері песик, який постійно бігав по всім вулицям, потрапив під машину. Ми з мамою почули удар та його скавчання і миттю вибігли надвір. Автомобіль ми не встигли побачити, а Топік купкою шерсті лежав на узбіччі і тихо попискував. Схоже, що удар був дуже сильним і припав на задню частину тіла. Єдина в районі ветеринарна клініка була зачинена, тож ніхто вже не вірив, що песик побачить наступний ранок. Але Топік вижив і коли ми покликали до нього знайомого ветеринара, то сказав, що цій маленькій тваринці ще пощастило і що вона ще побореться за життя, хоч наслідки такої аварії ймовірніше за все залишаться – це в першу чергу стосувалося задніх лап, на які песик не міг навіть спертися. Наступні дні ми з мамою проводили поруч з собакою – робили уколи, перев'язку, кормили з рук. Топік стійко переносив біль і лише іноді тихенько скавучав, а по калічній волохатій мордочці стікали сльози. Провідувати його приходили майже всі сусіди. За два тижні песик почав виглядати значно краще та навіть невпевнено спинався на ноги, а ще за два, потроху почав виходити з сараю, де він пролежав цей місяць. Наслідки аварії таки були, адже хоч Топік і міг ходити, однак робив це на трьох лапах, а одна задня взагалі перестала рухатися та якось безглуздо тирчала. Але всі все одно раділи, що собачка вижила, а мама була переконана, що тепер Топік вже точно сидітиме у дворі та не буде „бовтатися усім селищем та осоромлювати нас, наче ми його не кормимо”. Однак сталося зовсім інакше. Каліцтво Топіка не спинило, одужавши, він як і раніше продовжив свої цілодобові мандрівки. Щоправда, пересувався він тепер значно повільніше – стрибаючи та тягнучі за собою задню лапу, однак в його чорних оченятах знову з'явився блиск і ми цьому раділи. Досить швидко знерухомлена лапа набрала на себе стільки бруду, що перетворилася на велику смішну культяпку. Це і без того „специфічній” (висловлюючись евфемістично) зовнішності Топіка додавало особливого „шарму”. До того ж, з ним продовжували траплятися якісь курйози чи негаразди. Наприклад, одного раз ми за кілометри почули скавучання песика. Коли вибігли надвір, то побачили, що він як скажений носиться колами і не затихає. Зловили, виявилося, що його вжалила оса чи бджола, причому в саму середину носа. Знову почали процедури - витягнули жало і почали щогодини мазати носа. Топік ще довго скавучав і всій родині було дуже його шкода, хоч ми і розуміли, що це йому покарання за те, що пхнув носа куди не потрібно, в прямому значенні слова. Однак і цей негаразд минув і песик продовжив своє бродіння. Головний же сюрприз чекав на нас і всю околицю попереду.

Першою побачила ЦЕ я. Не знаю чи це взагалі було вперше, але потім стало постійною практикою. Стимулом послужив базовий інстинкт – голод. Чи то день видався не дуже „рибним”, чи то сусіди кормили не дуже смачно, однак коли мама вийшла у двір і почала кликати котів обідати, Топік миттю відгукнувся на цей заклик. Я сиділа на лавці і дивилася, як він стрибає на трьох лапах через все подвір'я. Він вже давно навчився робити це досить швидко, однак цього було недостатньо, аби випередити чотирьох котів, які звідусіль позбігалися до миски з їжею. І тоді Топік у відчайдушному пориві зробив ЦЕ – він підібрав задницю і... побіг на передніх лапах, причому надзвичайно швидко. Я, як і мама за мить, втратили мову. Звісно ж, я бачила щось подібне, в цирку, однак щоб таке могла зробити МОЯ собака, яка й мріяти не могла! Цього дня Топік отримав окрему велику порцію їжі, „за труди”. Тато, звісно ж, не повірив нашим з мамою розповідям про циркового песика, однак вже за кілька днів він на власні очі зміг побачити цей трюк. З того часу Топік постійно його застосовував, він як і раніше переважно бігав на трьох, однак коли потрібні була швидкість, наприклад, перебігаючи дорогу чи долаючи велику дистанцію, він робив це на передніх лапах. Чутки про це миттєво розійшлися по окрузі і знайомі (а це ледь не все селище) приходили до нас подивитися на таке диво і посміятися. З того часу наш песик став легендою, яка увійшла до загальної історії селища.

А десь за пів року Топік зникнув. Просто не прийшов додому. Пошуки нічого не дали, а за кілька днів ми дізналися, що на смітнику, де зазвичай любив бродити песик, того ж дня, що він зникнув, відстрілювали бродячих собак. Враховуючи зовнішність Топіка, ця версія загибелі виглядала дуже ймовірною. А можливо він потрапив десь під колеса автомобіля. Ми цього так ніколи і не дізналися. Звісно ж, всі плакали за цією дивною волохатою та недолугою, однак надзвичайно милою твариною. І згадка про неї навіть десять років по тому все ще живе в нашій родині та серед наших сусідів.

***

Не секрет, що тварини можуть бути тими ще тварюками. Як люди, точніше значно рідше, але трапляється. Так для мене символом такої стервозної тварюки стало створіння на благочестиве ім'я Марта. Вона була козою, в усіх значеннях цього слова. Якось мамі стукнуло в голову, що численного стада курей, качок та індиків (в різний час до них додавалися чи когось заміняли індокачки, свині, кролі та навіть цесарки, щоправда останніх я зовсім не пам'ятаю, але розповідали, що вони любили вилітати на дах нашого височезного двоповерхового будинку) потрібно урізноманітнити та доповнити іншим створінням, а саме – козою. Її порив ніхто не підтримав, бо шанувальників козячого молока в сім'ї не водилося, але так як поратися в основному доводилося саме їй, то рішення таки було прийняте на користь маминого новаторства. Козеня мамі подарувала сваха, яка власне, і підбила її до поповнення. Миле таке сіре козенятко з чорними розводами на мордочці було вже названо Мартою – чомусь традиційним козячим іменем в нашому регіоні. Спочатку тваринка була симпатичною і цікавою з точки зору нового спостереження для мене – не зовсім маленької, але все ще дівчинки, яка продовжувала пізнавати світ, хоча точніше мабуть було б сказати майже підлітка. Але потроху ситуація почала змінюватися. Козенятко росло, в нього з'явились досить довгі і гострі прямі ріжки, а разом з ними почали пробиватися і особливості характеру. Спочатку це було якесь свавілля і впертість, а потім вони перетворилися на справжню клініку. Головний мінус проявлявся в тому, що будь-яке своє незадоволення (а воно траплялося постійно) Марта висловлювала ударами рогами, причому робила це не твердою пласкою стороною лоба, а підступно піддівала, наколювала своїми гострими рогами. Це було боляче, запевняю вас, незалежно від того куди припадав удар.

Так почалося постійне і безкомпромісне протистояння Людини і Тварюки. Ну от наприклад, мами немає і моє завдання – перед школою відвести Марту на пасовище. Звісно ж, встаю якомога пізніше, хапаю козу за ланцюг і швиденько починаю її тягти. Але в кози був свій пунктик – вона просто терпіти не могла, якщо її ланцюг був натягнутий. Якщо це траплялося, вона вмить спинялася, упиралася чотирма копитами в землю і не рушила з місця. Тягнути її в такому стані вдавалося лише татові, та й то перекинувши ланцюг через спину і залишаючи за собою глибоченні колії. Мені ж доводилося брати її іншим, а саме – пускати ланцюгом хвилю, яка стукала Марту по підборіддю. Після цього вона могла зрушити, могла витримати ще кілька хвиль, а могла залишитися при своєму. Тоді здавалася я і попускала ланцюг. Коза ледь не ржала від задоволення і ще повільніше пленталася далі, підбираючи з землі каштани чи гнилі абрикоси. Найгірше ж, коли були свідки цього протистояння. Отак біжу я перед школою, тягну за собою козу, вона демонстративно впирається, а тут хлопці йдуть до школи, дивляться, сміються, а мені хочеться провалитися крізь землю або хоча б вбити цю тварюку. А найгірше те, що Марта розуміла слова. Справа була навіть не в інтонаціях. От наприклад, починає лізти вона у відро зі свинячими помиями, вимаже свою довжелезну бороду, а потім нею лізе в обличчя. Я кажу так ласкаво-ласково (щоб вона не попалила) щось на кшталт: „Ах ти ж тварюка брудна, дура набита”. За мить доводиться увертатися від пари гострих ріг. І як їй це вдавалося? До цих пір не зрозумію. І нюх в неї був відмінний. Стоїть от вона посеред пасовиська, спека нестерпна, хекає вся. Несу воду і не потрапляючи їй на очі, заради помсти за всі осоромлення, вмочую у воду палець. Навіть не дуже брудний, а просто так (хоча кілька разів мабуть я таки плюнула у воду, припускаю це), так от вона кинеться до відра, понюхає, відвернеться і піде на витягнутий ланцюг. Обіллю її за це водою (якимось боком навіть шкода тваринку в таку спеку) і піду. Чисту ж воду пила безвідмовно.

І всі ці речі все ж таки можна було б стерпіти, якби не одне величезне АЛЕ – Марта, в знак перманентної помсти, утримувала молоко. Тобто при її розмірах (а вони були вельми пристойні), вона давала усього лише грам сімсот молока. Смачного молока, але ж ледь не удвічі менше норми. Але й це ще не найгірше – катастрофічним було те, що доїти її могла лише мама, а краще ще й у своєму халаті для порання. Усіх інших Марта відчайдушно била. Але мама була не завжди, а тому доводилося щось вигадувати. Наприклад, сусідка одягала її халат, однак встигала подоїти козу лише раз, потім вона помічала підміну. Для мене ж доїння було справжньою каторгою. Виглядало воно так – до залізного „плетеного” забору, який відділяв наше подвір'я від території ветеринарної лікарні, прив'язували козу. Потім я своїм стегном притискала її до цього паркану, бажано в районі шиї, аби вона не могла крутити рогами, навалювалася на неї, однією рукою тримала відро (яке Марта вибивала, варто було його поставити), а іншою сіпала за дійки. Весь час доводилося бути на сторожі, аби тварюка не вирвалася і не буцнула. Зі сторони це виглядало дуже смішно, мені ж хотілося ридати, кожного разу. Щоправда, якось і я таки по-справжньому посміялася з подібного. Це коли побачила як діє свою значно сумирнішу козу сусід – він затискав її голову обома ногами, нагинався до задниці кози і обома руками, ледь не лежачи на її спині, доїв її. Після цього наші з татом затискання кози виглядали майже пристойно.

При таких мізерних надоях та ще й величезній кількості клопотів раціональність утримання Марти усіма членами сім'ї (окрім мами) постійно ставилася під сумнів. Висувалися різні пропозиції – віддати її комусь (хоч всі і знали, що ТАКЕ ніхто не візьме навіть з великою доплатою), або ж зарізати. Поїдання козячого м'яса у нашому селищі практикувалося досить широко. Щоправда, це стосувалося маленьких козенят, які на смак були чимось схожі на кроликів, однак значно солодшими. А от Марту довелося б тушити ледь не добу, або ж пустити на холодець. Цей варіант багатьох приваблював, однак мамине добре серце, яке прив'язувалося до кожної істоти і обливалося кров'ю при зарізанні кожної курки, допустити цього не могло. Тож довелося шукати інші шляхи. Так з'явилася ідея використати Марту, як інкубатор – тобто аби наплодити маленьких козенят, яких можна було б з'їсти, потушивши лише кілька годин. На тому й зійшлися.

Почали підшуковувати Марті „пару”. Це було непросто, адже козлів мало хто тримав – невигідна була справа. Нарешті знайшли одного – причому належав він моїй вчительці математики – рідкісній садистці, яка завдала дитячих психотравм більшій частині класу. З горем пополам утрьох заштовхали Марту у вантажівку і повезли її на „побачення”. Приїхали, віддали гроші і Математичка вивела свого „осємєнітєля”. Коли я його побачила, то покотилася зі сміху, а мама засмутилася. Козел виявився старезним облізлим безрогим створінням, яке до того ж ще й сильно шкандибало на задню ногу. В порівнянні з ним наша Марта виглядала справжньою красунею. Мама відразу вгадала алюзію, назвавши його Жофреєм. Козі явно не подобалось все, що відбувалося і вона повсякчас намагалася когось піддіти рогами. Ми всі трималися на безпечній відстані. Козел теж. Спроби підвести його до „нареченої” не вдавалися – він досить прудко задкував. Вирішили відвести їх в огорожу. Там справа пішла швидше, чоловік математички підказав козлу напрям діяльності, підвівши до Марти ззаду. Мачо нарешті зрозумів, що від нього вимагалося і якось понуро почав вилазити на козу. Однак зробити це було складно, по-перше тому, що на двох задніх він і так не міг встояти, а по-друге, коза всіляко намагалася увернутися від свого „залицяльника”. Після тривалих невдалих спроб мене вигнали з огорожі, і як я потім зрозуміла з розповідей, до справи взялися господарі, які тримали обох тварин. Виявляється, подвійне зґвалтування таки буває.

Те, що Марта була не в захваті ми здогадалися дуже швидко, хоча б з того, що знадобилося зусилля вже чотирьох людей, аби засадити її у вантажівку. Без синців не обійшлося. Але справу було зроблено і вона таки мала позитивне завершення, адже за кілька місяців наше господарство поповнилося маленьким козеням. Під час вагітності Марта, попри наші сподівання, не стала ані добрішою, ані спокійнішою і стало ще важче – адже тепер потрібно було бути з нею обережнішою. Одне добре – козенята у Марти були дуже смачні, а тому ще роки три-чотири їх продукування було її головною користю. Однак іронія долі полягала в тому, що її дитя стало причиною її загибелі. Так одне козеня виросло у гарну козу, яка давала багато молока, а головне – була безрогою. На її фоні стара істерична Марта з облізлими колінами виглядала програшно, утримувати двох кіз можливості не було, тож Марту таки порішили і пустили на холодець, який мама відмовилася їсти. А тато взагалі ніколи не їв таке м'ясо. Так, це була рідкісна коза, але як не дивно, за ці роки родина звикла до неї, тож було дещо сумно і з часом історії про неї теж перейшли в розряд сімейних легенд.

***

Враховуючи солідні розміри тіла Марти та довжину її ріг, в подальшому так ніхто і не зміг зрівнятися з нею у завданні фізичної шкоди господарям та залякуванні сусідів. Однак одна істота все ж таки змогла скласти їй достойну заміну у цьому плані, попри значно менші габарити. Так ще однією грозою подвір'я став Гагік – наш перший і єдиний гусак. Його якось привіз тато. Це була винагорода за добру справу, яку він зробив своїм знайомим. Гусак був вже великий, і згідно задуму, мав відразу ж піти на печеню, однак склалося інакше. Подивившись на солідного біло-сірого гусака зі смішним чубком з трьох довгих пір'їнок, які постійно тирчали, мама вирішила, що він може стати гарним продовжувачем роду і піти на розплід. Тож вирішили не різати його, а знайти йому десь гуску і розвести ще й цей вид домашніх птахів. Вже за кілька днів у гусака, який отримав прізвисько Гагік, з'явилася подружка - звичайна собі, нічим не примітна гуска. Виявилося, що в цьому й була проблема – Гагік не звертав на неї увагу, адже було в ньому щось таке ... аристократичне, як би дивно це не звучало. У гусака була особлива виправка – він тримав спину, мав дуже гарне пір'я і відчуття власного достоїнства. Можливо через це, а можливо тому, що його привезли вже дорослим, але він весь час тримався осторонь інших птахів – окремо їв, окремо гуляв і все це майже демонстративно. Я ще такого не зустрічала, не бачила і потім – наш гусак мав індивідуальність. Дуже швидко вона почала набирати більш яскравих рис. Наприклад, Гагіка не можна було, як усіх інших птахів загнати ввечері віником в сарай – він починав відбиватися. Причому робив це не типово як гусак – шипінням – а мовчки огризався і дуже вправно користувався своїм дзьобом з сотнею маленьких зубів-пилочок. Першому дісталося тату – як головному заганяльнику, що потребував вільного подвір'я для своїх справ. Якось він прибіг до хати весь обурений і почав демонструвати величезний синяк на нозі. Це був результат неповажного обходження з Гагіком. Після цього гусак явно просік ефективний спосіб відстоювання власних бажань та впливу на господарів. Так з'явилася нова гроза подвір'я.

Від Гагіка діставалося усім – курям та індикам, які лізли поперед нього до корита, собаці, якщо випадково збивав гусака з ніг ланцюгом та людям, які намагалися його відсторонити від власних справ. Гагік нікого не боявся. Так смішно було спостерігати, як величезний пес скавучав та якомога ретельніше намагався підібгати хвіст, аби його не схопив міцний дзьоб і ховався десь подалі, в той час як Гагік, хазяйнував у його будці. Або як тато – доволі міцний чолов'яга ледь не з жіночим виском тікав від гусака, якого він щойно роздратував. Найсмішнішим же було те, що втеча була єдиним способом порятунку, адже якщо хтось намагався відбитися від гусака, то ставало лише гірше. Гагік тоді починав просто шаленіти – він розпускав свої величезні крила і з усієї сили бив ними супротивника. Міг до того ж трішки злітати і штовхати відразу двома розчепіреними ластами, як це зазвичай роблять у фільмах про бойові мистецтва. І, звичайно ж, його головною зброєю був дзьоб – широчезний, з сотнею дрібних різносторонньо спрямованих гострих зубчиків – завдяки ним жертву вдавалося міцно утримувати. Одного разу я мала нагоду перевірити усі ці бійцівські якості на собі. Що спровокувало Гагіка – невідомо, можливо те, що я, коли терла кукурудзу, не кинула окрему жменю йому. А можливо він просто був не в гуморі, та як би там не було, я несподівано відчула шалений біль в нозі. Гагік вчепився дзьобом у тендітне місце збоку від коліна. Я заверещала, мов різана, однак гусака це ніби ще більше розпалило, він не лише не відпустив шкуру, а навпаки, почав прокручувати головою – так розривають зазвичай щось собаки. Цього я вже стерпіти не змогла, і єдине, що прийшло мені в ту мить в голову – це схопити Гагіка за шию. Секунд за двадцять хватка послабшала, тоді я, лютуючи і матюкаючись, за шию потягла малого кривдника в сарай і лиш майже дійшовши туди, підхопила гусака ще й за крило, аби він остаточно не задихнувся. Як і варто було очікувати, у Гагіка, як то кажуть, „запала клєма”. Цей стан був нам відомим – це коли гусак вже не боїться нічого, а кидається грудьми на суперника, як би ти не намагався його відкинути ногами чи іншими предметами, які потрапляли під руку. В такому випадку бувало лише два виходи – або ж тікати (що зазвичай всі і робили), або битися до кінця (що зробила я того ранку), аж поки не зачиниш розлютовану тварину в сараї. І навіть потім, коли я таки закинула його і зачинила двері, Гагік ще довго бився в них крильми і тілом. До вечора бойового гусака попустило, а наслідком нашого протистояння було дві речі. По-перше, на нозі в мене красувався найбільший у моєму житті синьо-червоно-чорний синець, десь розміром з кулак дорослого чоловіка. По-друге, щось в маленькій чубковій голові Гагіка клацнуло – не те, щоб після цього він почав мене поважати, однак став зі мною обережнішим і більше ніколи не нападав так підступно, а завжди демонстративно повідомляв про свої агресивні наміри. Ми ніби заключили між собою негласне крихке, та все ж перемир'я, і обоє залишилися ним задоволені.

Коли здохла наша попередня стара сторожова собака і деякий час заміну їй не знаходили, мама казала: „Навіщо нам пес? В нас же є Гагік?”. І це був не жарт, адже кращого захисту подвір'я годі було й бажати, тим більше, що Гагік гуляв до самої темряви і якби не господарі, які не дуже наполегливо підганяли його в сарай, і ночував би надворі.

В наступні роки батьки приносили Гагіку гусок, сподіваючись, що якась йому таки сподобається, однак він мало звертав на них увагу і не дуже охоче „робив гусенят”, все одно продовжуючи ходити самостійно. А потім Гагік почав швидко старіти. Спочатку ми помітили, що він вже не дуже добре бачить, через це він весь час перечіпався через предмети і не дуже вдало знаходив їжу. І хоча його три короткі пір'їнки все так же браво тирчали на голові, однак зуби-пилочки Гагіка теж почали здавати і він вже не міг їсти твердий корм. Коли ж гусаку стало зовсім погано і він почав худнути та все більше віддалятися від інших птахів, якось майже розгублено блукаючи по подвір'ю, на сімейній нараді було прийняте непросте рішення – зарізати Гагіка. Звісно ж, його м'ясо вже мало на що могло згодитися і до того ж це стерво всі встигли полюбити, однак час брав своє. Схоже, що це розумів і Гагік, адже навіть не намагався уникнути загибелі і не відбивався. Всім було шкода, а мама довго ридала, поки оббирала тіло гусака. Здається, він пішов на борщ, а може ще на щось, цього вже ніхто не пам'ятає. І з тих пір в нас кращої собаки справді не було, адже у порівнянні з Гагіком вони захищали подвір'я, як лякливі цуценята.

Додав Elsin 26 серпня 2010

Про автора

Жила, відчувала, думала, сподіваюсь, що зможу описати :)