Учасники

Автори / Елеонора Сіндєєва / Спустіле місто (Прожектормаріївілмор)

В понеділок, 12 жовтня Марія Германівна Вілмор прокинулася з тим же відчуттям, що і тиждень тому – 5 жовтня – зацикленості. З вами коли – не будь бувало так, що ви прокидаєтесь з впевненістю, величезним сто відсотковим переконанням, що сьогоднішній день вам нічого не принесе? Так от, Марія прокидалася з ним кожного дня, якщо не все своє життя, то без сумніву більшу частину свого свідомого життя. І в принципі, ще не було жодного разу щоб це відчуття чи передчуття її обмануло. На щастя чи на жаль, вона сама не знала. Вона просто ЗНАЛА, що день буде таким, точніше, ніяким. Це було як у сумнозвісному американському фільмі „День бабака”, який, між іншим, Марія терпіти не могла, бо він занадто нагадував їй реальність і при цьому не викликав бажання сміятися. Проблема полягала в тому, що не мало значення чим вона заповнювала свій день, а вона його намагалася заповнити максимально, все одно, це внутрішнє відчуття циклічності, сансаричності буття не полишало її. Тож це більше нагадувало фільм жахів, а не комедію.

Хоча ні, Марія Вілмор вже так звикла до всього цього, що їй було складно уявити своє життя інакшим, а тому вона просто сприймала це як норму. Так наприклад, самотність Марія перестала сприймати як щось інородне, вона стала продовженням неї самої, її органічною і невід'ємною частиною. І так було на краще. За доказами далеко не доводилося ходити – усі її подруги, знайомі, родичі, усі, хто носився з ефемерною ідеєю „другої половини” потерпіли повне фіаско, так чи інакше. Ні, вони, звісно ж, повиходили заміж чи одружилися, понароджували діточок (дехто навіть всиновив чужих), однак усі вони так і залишилися самотніми, лиш не мали сміливості зізнатися в цьому самим собі. Марія Вілмор була переконана, що кожен приходить в цей світ один, один з нього і йде, а стадний інстинкт був нав'язаний зовні і вже пізніше.

Хоча якщо зовсім чесно, Марія теж пробувала шукати, гнатися за ілюзією, навіть неодноразово. А потім зрозуміла, що тіло поруч не дарує їй ні відчуття захищеності, ні тим більше відчуття свободи, а останнє було їй необхідне більше, ніж все інше. І взагалі люди... Вони як комахи – їх дуже багато і вони так швидко мутують, що їх проблематично класифікувати, засунути в якусь подобу чіткої системи, а відтак впоратися чи захиститися. А головне - як їх можна впускати у свій затишний, доглянутий і випещений внутрішній світ? Всю цю масу, в якій кожен уявляє себе „індивідуальністю” і прагне особливого ставлення та задоволення своїх персональних „законних” (як йому здається) вимог. Ні, цього Марія не могла собі дозволити, однак з іншого боку, не могла вона противитися і іншому поклику – впустити хоч когось, звісно ж, після надзвичайно жорстокого відбору, але все ж впустити в себе. Інакше й бути не могло, бо непроникна оболонка призводить лиш до ендогамії та виродження крові, емоційного безпліддя. В закритій посудині вміст рано чи пізно задихається, протухає, закисає, загниває. В свою чергу проникнення ззовні запускає процес бродіння, який, попри усі свої численні негативні атрибути, призводить до запліднення, народження чогось нового – вражень, емоцій, почуттів, життя. А тому Марія Вілмор була змушена періодично вмикати свій „пошуковий прожектор”. Вона спрямовувала його в зазвичай непроглядно темну (так було легше не відволікатися на них) людську масу і вихоплювала з неї окремі постаті. Декого цей промінь світла різко відштовхував, а інших навпаки нестримно вабив. До „відібраних” щасливчиків вона прив'язувалась, іноді відчувала залежність, іноді просто любила, а декілька разів по-справжньому кохала. Але особливість людей – одноденок (а за параметрами Всесвіту це саме так) полягає в тому, що вони зникають, так чи інакше. І по великому рахунку не так вже й важливо, знайшли вони собі іншого партнера, переїхали до іншого міста чи перемістилися в інші, так звані „кращі світи” – з нашого життя вони зникли і по тому. І знову порожнеча, і знову самотність. Але Марію Вілмор самотність не лякала, її гнітило щось інше.

От чому сьогодні, 12 жовтня, вона, ледь розплющивши очі, зрозуміла, що цей день буде „звичайним”, що нічого особливого не станеться? Що він буде таким же, як і тиждень тому, або чотири дні тому? Вона, звісно ж, піде зовсім іншою дорогою ніж, скажімо, в п'ятницю чи четвер, буде виконувати в офісі трішки іншу роботу, можливо зустрінеться по роботі навіть з кількома новими людьми, однак попри все це відчуватиме, що її життя все одно зациклене.

12 жовтня... Рівно за місяць Марії Вілмор виповниться тридцять два. Насправді її не лякав її вік, її лякало те, що вона почувається значно старшою, істотою, яка вже еони обертається в круговороті життя, життів, світів. 12 жовтня вона прокинулася з тим же відчуттям, що і 5 жовтня, з тим же, що і 28 вересня, з тим же...

Марія здригнулася і рвучко піднялася з ліжка. Ні, сьогодні в її відчутті було щось інше, щось таке, що вона відразу не помітила, бо свідомо намагалася забути. Насправді за останні два тижні дещо змінилося. Цього понеділка, 12 жовтня вона СКУЧАЛА! Вона скучала за змінами, за непередбачуваністю днів, за людиною, яка їй це дарувала, за усім тим новим, що влетіло в її життя зовсім нещодавно. Однак воно пронеслося хвостатою кометою і згасло. Окрім цього відтінку, всі кольори існування так і залишалися традиційними, тобто сірими. А тому хоч Марія Вілмор, йдучи на роботу та піддавшись спонтанному пориву, тричі змінювала маршрут, зупинилася в парку та назбирала пожовклого кленового листя аби прикрасити свій стіл та купила в кіоску чорний чай замість традиційної кави, над нею все ще панувало це гнітюче переконання, що сьогодні нічого не станеться. Нічого не могло статися, бо п'ять днів тому місто, в якому вона жила, дихала і деякий час відчувала - спустіло, в усякому разі для неї. Промінь її прожектора ще деякий час за інерцією блукав темрявою в пошуках тих, кого вона впустила в себе і хто так швидко зникнув з її життя, але все було марно. Місто спустіло...

Передчуття не зрадили Марію Вілмор і цього разу, і в кінці напруженого робочого дня вона з дивовижним спокоєм констатувала – він був саме таким, як вона і думала – пустим, звичним і передбачуваним. Поспішати додому сенсу не було, тож вона залишилася в офісі і спробувала вбити ще кілька однаковісіньких годин, без якоїсь певної мети порпаючись в Мережі. Дві години згинули дуже легко, потроху наближалася ніч, тож Марія нарешті без особливого ентузіазму зібралася і вирушила в напрямку свого будинку. В черговій заздалегідь провальній спробі внести якесь різноманіття в маршрут, Марія Вілмор вирішила рухатися по зеленому коридору світлофорів. Сспустошеність її персонального міста неприємно тиснула на груди, але до цього Марія теж вже починала звикати. Вона повільно йшла, не помічаючи нічого навкруги, повністю занурившись в себе. Прожектор був вимкнений і потроху покривався пилом, навколо панувала комфортна і звична темрява. В ній Марія Вілмор і наштовхнулася на когось, в прямому значенні слова. За метр від неї виринуло обличчя... Марія обомліла, злякалася, зраділа, а ще... ще стільки всього пронеслося за цю мить. Зрозуміти цей коктейль почуттів зможе лише той, хто випадково стикався з людиною, яку тривалий час мріяв побачити, відчайдушно шукав уві снах і яка в цей день мала знаходитися за тисячу кілометрів.

Вперше в житті передчуття зрадило Марію Вілмор - день (в усякому разі хоча б його частина) виявився непередбачуваним і подарував полегшення, яке вона так відчайдушно шукала.

Додав Elsin 22 жовтня 2009

Про автора

Жила, відчувала, думала, сподіваюсь, що зможу описати :)