Автори / Олександр Данилюк / Преторіанці: після і до Революції
Питання
заслуговують
померти
Ти маєш вбити їх,
а не вони тебе.
Можливо надто
різко та
відверто.
Можливо так
ніколи та ніде.
Але повір.
Розвісивши вздовж
стріх.
Постріляні
безглузді запитання,
Дав відповідь.
Візьмися за
батіг,
Почни з своєї
спини виховання.
Питання
заслуговують
на смерть.
Це їхня доля,
сенс їх існування.
Коли усе
навколо
шкереберть.
Дай відповідь
дорозі на світанні.
Дай приклад
щирості.
Будь чесним до
кінця.
Брехня солодка.
А солодке шкодить
Твоїм зубам.
Не звикни до
вінця.
Не лавр, не
терен-тільки Шлях нас робить
***
Раптово принишклі перехожі.
В повітрі тільки трамвайний стукіт
Карбує обличчя. Такі несхожі.
Такі пригнічені.
Відлунням пафосу вчорашніх мітингів
І самозречення.
Душа скалічена
І скільки втрачено - не перелічено.
Торішнім снігом
слова застуджені, слова приречені.
Агрегор вперто з піску надій
будує речення.
Напевно варто покласти край,
напевно треба.
І вже відходить старий трамвай.
По рейках.
В небо.
***
Святі ліпили
горщика.
Не доліпили.
З землі на небо.
Вже будують
автобани.
Колишні митарі,
розбійники.
Так само.
Шукають Істину,
а на долонях
рани.
Співає півень
тричі на світанні.
Сухого хмизу
догорає гілка.
Відповідальність
гримає у двері.
На обрії
народжується ранок.
І тихо плаче
по тобі
сопілка.
***
Розламати життя
навпіл.
І тобі, мала, -
найкращу половину.
Там, де літо, де
роса, де серпанок.
Там, де ноги босі
місять білу глину.
Там, де ранок - з
поцілунку у шию.
Там, де губи
водночас солодкі й солоні
Там, де я тебе ще
кохаю єдину.
Де стискаю твої
міцно долоні.
Там, де все вже
було так, як треба.
Де нічого вже не
зіпсувати.
А собі лишу оцю.
Просто неба.
З тінню шибениць,
що впали на ґрати.
***
Вже Вічності, як
і мені років.
Десь на обрії.
На станціях
приміських снігу груди.
Поступово довшими
стають кроки.
Поступово
дешевшими стають люди.
Хто мірилом стане
нас і над нами.
В межичассі.
Де пропиті але
щирі міркування.
Знову діри чорні,
чорні плями.
Напівстихлі
УНіСОнні коливання.
Власне. Вартий
Київ месси
чи не вартий.
Все вже вирішено.
Дим на дорогах.
Час від часу допити
нічні і нічна варта.
І на мапах
замість рози вітрів -
лик Бога.
***
Перезимую.
Нікуди не дінусь.
Від Весни.
А вона-від мене.
Засинатиму під
старі пісні.
Під зірками.
Під нота бене.
Перезимую.
Спалю мости.
Розвію попіл
уздовж Подолу.
Глобалізація.
Кричать коти.
Ти голосуєш за
Кока-колу.
Перезимую.
Не в перший раз.
Найголовніше.
Вино і бджоли.
І Бог звичайно,
не видасть нас...
Бо Він не зробить
цього ніколи.
***
Любов.
Двадцять п'яті
кадри.
Де хтось попіл
ногою ворушить.
І розбите збирає
до купи.
Загубились ключі.
Від Раю.
Перед очима.
Дверей замок.
Щось важливе в
кишенях шукаєш.
...життя у горлі
не прожований шматок.
***
Крок за кроком.
Торішнє листя.
Хтось під ноги кидає навмисно.
Ненадійно
збудовані житла.
Переповнені
самоіронії.
Самовизначення
Платять мито.
Чи знають кому.
Створені для
поглядів й доторків...
***
Усамітнення. В
очей бійниці.
Навіть світло
весняного сонця
Не проб'ється.
Хіба де-не-де.
Чутно запах
цитрин та кориці.
І, можливо, Твій
запах.
Хоча ні. Пусте...
Перевтома.
Лише здається.
***
Вже стіни
Карфагену плачуть воском.
В передчутті
повернення пророків.
В передчутті
затоплення порогів.
Не усамітнитись.
Довкола, триста
років
Самі раби.
Самі порожні
дороги.
Горять стовпи.
На них останні
Люди.
Або ще ті, хто не
продав подобу.
І натовп підкидає
хмиз в багаття...
Довкола триста
літ - сама худоба.
Горять стовпи.
І світ стає
світлішим.
В полин-обличчям.
Винні кляті гени.
Запам'ятати.
Завтра буде
іншим...
Вже плачуть
воском стіни Карфагену.
***
Крізь розбиті
вікна маршруток.
Своєчасність.
Проголошених
голосно.
Запальних.
Проте
переконливих.
Чорноземно-ґрунтовних
промов.
І короткий, як
життя, погляд.
Через натовп
розгублених бюргерів.
Несподіваний в
цьому обрамленні.
Звідки ти взяла
ці очі, дитино
Хто навчив тебе
так дивитися.
Хто дозволив і
хто пробачить.
Розмірковування,
рухів виваженість.
І кармічність
плям від олив.
Через Нижній.
Трамвайними
Рейхами.
Зупинись.
Не вплітайся в
напрямок
Несумісних з
життям поглядів
Безперервних
осінніх злив.
Припини.
Не торкайся
подихом
Крижаної самодостатності
Перетягнутої
тісняви
цих великих
вологих судин.
Безперечно без
цього досвіду
Ти скоріше
знайдеш,
Ніж згубишся.
У вітальнях з
брудною підлогою
І розп'ятих на
стінах картин.
Крізь розбиті
вікна маршруток.
Повертатися до
самовпевненості
До чітких життя
орієнтирів
І щасливо
усміхнено їхати.
Не кидаючи
стрімких поглядів.
На роботу.
У Київмлин.
***
Знову від нас
відсунули обрій.
Вкотре.
З шахівниць на
підлогу.
Скільки ще років.
Кроків.
Безнадійної
звитяги.
Скільки ще
смертників
Вийде на стежку.
Яка не
закінчується зупинкою
Гастроном
Або галантерея
Скільки
Не відповідай
Лови широко
відкритими очима
Цю весняну вологу
Яка падає на тебе
Зародившись десь
високо
В Святому
Палестинському небі
Відчуваєш її смак
Смак праматері
А під тобою
тріщить лід
Тонкий, як
пелюстки дезерт роуз.
Але так навіть
краще
Всією вагою
притулитись до нього
І всотувати в
себе вологу
І спокій
Перепочинок
Перепочинок буде коротким.
Знову мінують
наші дороги
Мінують наш Шлях.
А самі в цей час
летять в прірву
По своїй
вертикалі влади.
Піднімайся.
Стоячи по пояс у
житі.
Час ловити.
Адже вони,
можливо, теж чиїсь діти?
***
Герой завжди
повинен бути сам.
І тільки листя
пада на обличчя.
Не холодно.
До Біблій
тулиться Коран.
Ти палиш десь у
кулі на узбіччі.
Не тут.
Але іще не там.
Між пальців
струменіють протиріччя.
І вже твої
відлито
Дев'ять грам.
Як шкода світ.
Як шкода
потойбіччя.
Герой завжди
повинен бути сам.
***
Покоління зраджених.
Покоління
приречених.
Втоптаних в
залишки брудного снігу,
В скло і бетон
Тимчасового
Царства.
В цю абсолютно
безглузду відлигу.
В тяжкість
похмільних
вранішніх
спогадів.
Хто там кричить?
Не я - гарантовано.
Думки-собаки
гризуться за
кістки.
Каміння посіяно,
безнадійне
врятовано.
Покоління
зраджених.
Покоління
розлучених.
Для суспільства
втрачених
першочергово.
Це головне.
Без перекручення.
Ваш президент -
священна корова.
Жодного натяку,
тіні усмішки.
Власне так є і так має бути.
Як би там що,
Хай живе
Республіка!
Хто там? -
Сократ. - Тримай отруту.
Таке життя,
безбарвна
мозаїка.
Така ця правда,
куди подіти.
Якби би там що,
Хай живе
Республіка!
В чергу за кулею,
курвині діти!
***
Твоє майбутнє.
і моє минуле.
Принади
передмість
Та ділення на нуль.
Розхристана.
Розп'ята
Субкультура.
Потреби часу.
Необхідність
срібних куль.
Спеціалістів
вижити у місті.
Знавців метро
І панцирних
колон.
Всіх тих, кому в
кордонах надто тісно
Бо через них
проходить держкордон.
Твоє майбутнє.
В блисках
ноосфери -
Старий мудак.
Риторика питань.
В прямих ефірах
«п'ятого» і «ЕРИ»...
Або гірка офіра
спецзавдань.
***
Шматки старої
мішковини.
Сталевий профіль
герба.
Черговий вибір.
Когось чекає
калина.
На когось - паля,
петля і верба.
Когось сухостій
зачекався надмірно
І Арсеналу
розстрільний мур.
Підраховано,
зважено, звірено.
На тілі Країни
сліди тортур
Вимагають від
тебе адекватності дії.
Послідовності
кроків.
Ваги хвилин.
Тобі платити за
її мрії.
Тобі припиняти
чумний карантин.
Не варто боятись
ганьби чи болю.
Ми всі померли
давним-давно.
Це останній шанс.
Його милість і
воля.
Безсмертя...
Чи напалмом
залите дно.
***
Сосни зелені.
Палітра осінніх
фарб.
Тисячоліття
останні
прожиті були
немарно.
Карми світоч -
Сивий старий
ліхтар.
Ніби й не
світить.
Але стоїть як
гарно.
Київські храми.
Обличчям своїм на
Схід.
Голови золоті
і золоті
подвір'я.
Все, що не
зроблено.
Зроблено вже, як
слід.
Перший сніг.
Або може перше
осіннє пір'я.
Сонце ранкове.
А за туманом
кордон.
Тисячоліття
останнє
на тисячоліття
схоже.
Вже шикуються
черги.
В арсенал та в
гастроном.
***
Ми жили у містах.
Серед сонця,
журналів і війн.
Серед спогадів,
серед них навіть
є колекційні.
Йшли роки і
колони людей в орденах.
Переважна
більшість порядних
Проте траплялися
й політнадійні.
Ми жили у містах.
Серед неба й бридких
забудов.
Що клонованим
стадом
забивали собою
підгір'я.
Йшли дощі, а
інколи навіть кров
Заливала собою
чиїсь анонімні
подвір'я.
Ми жили у містах.
Серед краху
імперій і мрій.
Серед звалищ
сміття і старих
візантійських
соборів.
Відходили потяги.
Залишаючи
вічність колій
І ганебну
банальність вокзалів
й партійних
зборів.
Ми жили у містах.
Серед вітру та
тютюну.
Серед суму
підземних нічних
переходів.
З суми звершень
та вчинків
Будували Велику
Стіну.
І ніхто не винен,
що вийшли
звичайні сходи.
Ми жили у містах.
Серед наших
тріумфів і втрат
Серед флюгерів
напряму,
намертво
прибитих, надійно.
Ми жили у містах.
А вони, в свою
чергу, в нас.
З нами поруч
пісні і війни.
XXX
Каміння відчуває
важкість ніг.
І дні, закуті в
сірі однострої
Цього не змінять
Первородний гріх
Гра в бісер і в
вичісування бліх.
І попелище над
валами Трої.
Каміння, що
посіяно в пісок.
Уже зійшло
могильними хрестами
і напрямом
тролейбусних гілок.
І вказівним, яким
натиснеш на курок.
І нашими, в
майбутньому, містами.
***
Хитаючись стояти
В вікні
розхристанім.
Викликом цьому
склу й бетону.
Цій осені, що вже
при смерті.
Цим присмеркам,
що її вводять у кому.
Цим тіням,
що замість листя,
Засипають щодень
підвіконня.
Цьому чужому тобі
місту.
Його нежиті,
нудьзі й безсонню.
Стояти незгодою
З дійсністю, що
вже над прірвою
кришиться.
Стати власним
часом і погодою.
Власне не стати,
а собою залишитись.
Стояти дихати
Димом вогнищ
родинних.
Розбиваючи
Вічність перекурами.
Як клепсидра.
Ні, просто
годинник
Що над валами або
над мурами.
XXX
Високосний день
Фіксує спад
шлюбів.
Й перетриману
паузу в нашій розмові.
Скупий Касьян
кривить тонкі губи.
І з-під нігтів
вичищає
рештки овечої
крові.
Овертайм.
Призначений нам
Арбітром.
Отже, між зимою й
нами нічия поки.
Безперспективно.
Ось-ось і пустять
титри.
А там і крихкий
мир на чотири роки.
***
Залишились поля.
Перші зливи і
перші твої ощадкаси.
Винаймання
порожніх квартир
В зубожілих
вдівців-шахраїв.
У чергових.
Безликих райцентрах,
Трохи осторонь
світу і траси.
Де відсутність
крамниць і води.
Компенсується браком
надій.
Залишились поля.
Проросли вже
щільним передмістям.
І балансом
аптечним
Свого кисню і
вуглецю.
Час вертатись у
лоно.
В асфальтні
родинні обійстя.
Де наявність
доречна
Твого срібла і
Твого свинцю.
Залишились поля.
І узбічні ранкові
суниці.
Та життя.
Вже народжує в
роті Свій смак.
Смак зброярського
масла
і пістолетної
криці.
І відтінком ялиці
-останній тифозний барак. Залишились поля. І останні слова за собою. Чим
зарадиш у скруті. Коли треба самому собі. Знову скроні напнуті. Натерти дуба
корою. Помолитись. На зброю. Й на позицію вийти. На тому самому горбі.
***
Можливо
справедливості нема.
А тільки ніч і
довгий шлях до неї.
І вздовж дороги
тисячі облич. Суворі.
Хочеш кликати. Не
клич.
Такі самі.
Команда Одіссеї.
Можливо
справедливості нема.
Є тільки ніч і
довгий шлях додому.
І за порогом
зарегоче сич.
І ностальгія сяде
пліч-о-пліч.
І вип'є чаю і
варення з брому.
Можливо
справедливості нема.
Гіпотетично, як і
все, що було.
Є тільки
вічність. Брама і пітьма.
І навіть ніч
залишиться сама.
Були свічки.
Ймовірно їх задуло.
Можливо і не буде
перемог.
А лиш пожеж
нестомлені заграви.
І горизонт.
Перетин наших меж.
Можливо дзену
перемога теж
У необхідності
відмовитись від кави.
Можливо і не буде
перемог.
А тільки ліс і
вже замерзлі руки.
І zeis-y оптика,
поставлена на кріс.
Й ліцензія на
полювання лис.
Лисиць червоних,
що полюють чорні
круки...
***
Вітер відкотиться каменем чи кураєм,
чорним лиманом
сповзе, вигинаючись, хвиля.
У бур'янах заспіває, присипана пилом,
польна сирена, убита натільним ножем.
Не самоти, а відсутности душ і людей
прагне душа
під турецьким понищеним муром.
Дні приосінні гортати, як лисячі шкури, —
власне, остання з останніх посутніх ідей.
Попри усе — не вдається. На крок і на крик
друзів багато. Це південь. Базар, наче спосіб
жити.
…Зміняти останню цигарку на осінь —
це дуже просто, але так ніхто і не зміг.
Тільки б зуміти. І тільки б зуміти навік.
…В тиші, якій ні вінця, ні кінця, ні закону, —
тишу впіймати,
і тиша заб'ється в долонях,
наче у мідному дзвоні кривавий язик.
Додав Nusya 24 вересня 2009
Про автора
«Преторіанці: після і до Революції» — дебютна поетична книжка відомого київського адвоката і правозахисника О.Данилюка.
