Автори / Ірена Карпа / АМЕРИКА-А-А-А-А!
Ну це ж треба було так місто назвати – Лос-Анджелес – Лос Анхелес – ангели в множині! „Як ангели заспівали, то ми зараз про це взнали!” – згадується з вертепу у дитинстві. І якщо нам ішлося про інсценізацію походу царів до Вифлеємської зірки, то поколінням американців, що тяглися на прощу до Лос-Анджелеса, йшлося про зірку зовсім іншу. Але знаєте, чого Ісус Христос був каліфорнійцем? Бо ходив по світу патлатий, бородатий, у сандалях і придумав свою релігію. (А чого італійцем? – Бо до 33 років жив зі своєю мамою, думав, що вона й досі незаймана, а мама всім казала, що Він – Бог. Ну то таке. Там іще 20 позицій у цьому анекдоті є, але мене і так уже поб’ють камінням у Західній Україні. Хоча Джізас би, напевно, сам із цього посміявся). Отже, для когось Лос-Анджелес був кінцевим пунктом славнозвісної Американської Мрії. Пам’ятаєте ж усі ці історії про „Гоу Вест”? Можливо, для когось цей Вест визначався й точкою Сан-Франциско, зате вже точно жодна душа не мала би минати славнозвісного пляжу Санта-Моніка та його більш атмосферного нині сусіду Веніз-Біч.
Дивлячись на мапі на такі назви вулиць, як Hollywood Boulevard, уявляєш собі трохи відмінне від того, що побачиш в реалі. Дуже смішно спостерігати смерть своїх стереотипів. Я вже колись так приїхала на о. Ява, аби зустріти там щось, що скидалося на післявоєнний стан, а геть не на зелені райські хащі, котрих я сподівалася. Життя – взагалі страшенно іронічна штука. І, припершись на бульвар Голлівуд, я зустрілася… з Явою. Ну або з будь-яким неважливим містечком Шрі-Ланки. Чи автостанцією у В’єтнамі. Низькі облуплені будівлі, брудні тротуари, обштріпані рослини, не найздоровішого вигляду забігайлівки і сухий вітер. Правда, він страшенно довгий – той бульвар, тож ми не полишали надії таки взнати, що ж тут такого престижного, в цій каліфорнійській локації.
Машинки і дороги
Якщо ти якогось дива опинився в Лос-Анджелесі без машини, – лох ти позорний. Нє, у них є, звісно, і метро, і сякі-такі публічні автобуси, але ТАКІ відстані, повірте, ліпше покривати, коли ти сам по собі і ні від кого не залежиш. Заблукаєш і будеш голосно матюкатися в будь-якому випадку, але на машині принаймні можна придурюватися, що ти тут просто гуляєш. Те саме робиш і пішки, але – повторюю ще раз – відстані. Всі ці вулиці Мелроуз (привіт мамі!) і бульвари Сансет (привіт сусідам, що дивилися цей серіал), ба навіть той маленький відрізок бульвару Голлівуд зі славнозвісними зірками в тротуарі (його ми разів зо п’ять проскакували й не помічали, аж поки нас це не вкурвило і ми не пішли шукати маст-попсу на своїх двох) просто ну ду-уже довжелезні й розміщені, хто собі де захоче. Я вже мовчу про всілякі там „Юніверсал студіос” і „Соні пікчерз”. Це вам не Європа, де все укупоньці росте.
Якщо подивитися на місто і його гайвеї, виглядає все так, ніби хтось роздер старий стілець і тепер з нього стримлять пружини. По тих пружинах повсякчас дуже швидко і впорядковано переміщаються блощиці-машини. Всі вони точно знають, куди їм треба. І тільки ти, роззява з мапою, постійно повертаєш не туди (о, був такий теж фільм голлівудський – „Поворот не туди”) і взагалі вже часом не знаєш, куди тебе занесло. Особливо таке тішить, коли о четвертій ранку їдеш до аеропорту й раптом з’ясовуєш, що ти його проїхав вже 500 тисяч разів. Ну але таке – повернемося кудись у звідані нашим телевізором простори. Поближче до Беверлі-Гіллз.
Серед усієї цієї різноманітності кабріолетів (хіба лише не було кабріолета-„Славути” на вулиці) ми на цьому орендованому „Субару Форестері” почувалися просто вуйками на фірі (тпррру, Ракель!) При цьому заплатити за якихось нещасних три дні на ньому мусили значно більше, ніж за орендований в Лас-Вегасі „Мустанг-кабіріолет”, взятий на 5 днів. Можливо, тому, що господар прокатного господарства був „фром Раша”, і його працівник-китаєць думав, що всі ви тамка-во з баблом і любите потворні великі тачки. Ну, менше з тим. В Лос-Анджелесі добрі люди придумали публічні багатоповерхові паркінги, де дві години ваша фіра стоїть собі безплатно, а ви гуляєте околицями Санта-Моніки чи ще якоїсь біди. Головне – не впхнути свою сраку на місця для інвалідів (та пасажирів з дітьми), бо інакше вам буде публічна огуда, штраф і депортація, не знаю.
Малголанд-Драйв
На нього ми потрапили в силу свого ж рагулізму – заблукали. Ну і дурним або щастить (скарби знаходять, провалюються в правильні печери тощо), або не щастить (провалюються в неправильні печери, вступають в собаче гівно). Нам було пощастило – гівна ми бачили багато, але панорамних вогнів міста було більше. І стосовно першого, і стосовно другого Девід Лінч у своєму кіні „Малголанд Драйв” був цілком правдивий. І якщо за гівно на нього зобидилась ледь не половина асоціації кінематографістів і добропорядні пересічні громадяни (ну та бо як же такі речі про місто ангелів широкому неголлівудському загалу повідати?!), то за вогні, що їх видно з пагорба, котрим закінчується містичний Малголанд Драйв, навіть найтрадиційніша душа скаже йому „сенк’ю-вері-мач”. Ну бо пам’ятаєте, звідки в фільмі котилася прекрасна напівпритомна героїня (вивалюючись у колюках і тих же, вибачте за нав’язливість, собачих какашках)? Ото в такі ж місця споконвіків, як тільки-но вдавалося поцупити в тата машину, привозили американські підлітки своїх незіпсованих однокласниць: дивись, мовляв, яка краса там-во внизу, цей наш Лос-Анджелес! А вона: „І-йой!!!” А потім секс на капоті.
А так Малголанд-Драйв – звичайна собі вузька дорога, що піднімається від одного з гайвеїв у пагорби, де живуть багаті тітки і дядьки, де вони гуляють зі своїми псами, а їхні гості питають у потвор, штибу нас, як проїхати на Оушен-Волк. А ми їм: туда їдьте, туда, ага… І зловісно посміхаємося вслід.
Беверлі-Гіллз
Багато-пребагато будинків, майже однакових будиночків, дуже близько один до одного, захованих від заздрісних очей густою зеленню. Як приманка для заздрісних очей, лишається парочка дорогих авто біля воріт. По-моєму, тупо мріяти тут жити.
Напис «HOLLYWOOD»
Малий і задрипаний. Геть нічо в ньому нема від того пафосу, яким нас годує кіноіндустрія і заварені на ній міфи. Ледь видно між будинками той напис на горбочку. Ще й їхати до нього чортзна-як. Нас розводили, як дітей!
Санта-Моніка, Venice Beach, Universal Studios Hollywood
Після першої прогулянки ввечері ми з приятелем включили собі кіно. Про якесь там індійсько-американське весілля з подальшими відвідинами цього самого ЛА. Ну і уявляєте, як ми реготали, коли під час індійської пісні кохання, відеорядом „красивого життя” йшла нарізка тупо всіх місць, які ми за один день тут побачили?! Чортове колесо пляжу Санта-Моніка, алея заасфальтованих зірок, вічний напис «HOLLYWOOD», мілк-шейки у кафе з рожевим інтер’єром. Ну ще плюс Ейфелева вежа, звісно, трохи Лас-Вегаса і студії «Юніверсал», до котрих ми добралися лише два дні потому, аби на шару познімати спілбергівських декорацій.
В містечко Юніверсал найліпше приходити з дітлахами – бо їм точно буде страшно у тих всіх тунелях імені Мумії і закинутих шахтах з парку юрського періоду. Публічна лекція з питань розкриття секретів голлівудських трюків віддавала явною профанацією. Але це, мабуть, те, чого хоче широкий загал: аби їх містифікували, нібито вводячи в курс побудови містифікації. Як можна купувати собі абонемент на рік – хоч убий, не розумію, навіть примірявши на себе свідомість середньостатистичного американського туриста. Хоча подивитися на оригінали стареньких декорацій, паралельно маючи перед собою кадри з відповідного фільму (парочка вестернів, «Psycho» Гічкока, картонні квартали для котрогось фільму з Джимом Кері, бо ж дешевше побудувати фальшиве місто, ніж організувати зйомку в місті справжньому) – все-таки варто.
Якщо Санта-Моніка – це таке традиційне місце сімейного вигулу, вечірнього джоґґінгу добропорядних громадян (так, захід сонця в Тихий океан – річ картинна) чи пляжного волейболу, то пляж Венеція – просто тобі заповідник девіантних субкультур. Всюди реґґі та електронна музика, діти-сироти з Арканзасу, що прийшли сюди грати на всіх музичних інструментах одразу (одночасно їх на себе начепивши) і розказувати повчальні історії з інтерактивним кінцем (таке щось Дереш робить на книжкових презентаціях), стійкий запах марихуани, непальські футболочки і статуйки Будди на продаж, поліцейська машина, що флегматично їздить туди-сюди і давно вже ні на що не звертає увагу: в заповіднику звіряток не чіпають. Отут уже йде перефрікоз повним ходом. Старі гіпі, наче з минулого життя, їхні мікроавтобуси (але тепер уже з антибушівськими мото), горе-художники, горе-співаки, всіляких мастей панки, злодюги і каліки. Дуже таке веселе представництво аутсайдерів Вавилону.
Walk of Fame
Вибачте, але тут знову собаче гімно. Так-так, на цих-от рожевих зірочках з бронзовою кайомочкою, запаяних в асфальт на честь епохальних акторів, телеведучих, співачок, зірок радіо, операторів чи режисерів. Какашки і сонні бомжі – ось чим притрушена та слава згори, варто зірці бодай трохи відплисти у часі. Знаменитості 30-х років уже навіть вуличними ліхтарями не освітлюються – кому вони потрібні? Зате ті, хто поближче, всілякі там Кіану Рівзи і Ніколь Кідмани, вони ще тримаються молодцями. Поблизу театру Менн в бетоні зберігаються відбитки рук і ніг селебрітіз. Особливо мене потішили сліди лап Дональда Дака. А в Ніколаса Кейджа капці десь, певно, 47 розміру. Але в Дональда Дака все одно більший.
Фріки
Голлівудські вулиці ними кишать. Як співає цьоця Мадонна – everybody comes to Hollwood, how could it hurt you when it looks so good? Мовляв, ну от пхаються тут всі, кому не лінь, у Голлівуд, бо ж як воно, таке гарнезне, може тобі в душу нагадити?! А воно бере і гадить. Ненав’язливо так, знічев’я. Бо ж не кожному івану-мужичому-сину ставати мериліном-менсоном. І тим більше вже Харитя не перетвориться на Періс Гілтон. Це вже індуси вам ліпше розкажуть, в чому там фішка при кастовому переродженні. Але івани з харитями, тобто джони з хезерами, їдуть в голлівудські краї з останніх сил свого юного серця. Приїздять туди і в ліпшому випадку стають секретарками чи офіціантами. В гіршому – так і ходять далі вулицями з надією стати актором чи моделлю, чи просто дружиною жевжика з Беверлі-Гіллз. Ні, ну, звісно, може, й історія Попелюшки не така вже і брехня собача, просто надто вже багато по злачних місцях ходить перебранців у костюмах кіношних героїв (фото турістіко за нефіксовану платню) чи просто собі фріків, що починають співати чи танцювати нижній брейк, варто тільки перехожому затримати на них погляд. Бо ж раптом перехожий виявиться омріяним продюсером і відразу ж запхає в лімузин із шампанським і тьолками?!.
Бари
Один із моїх улюблених – «Beauty Bar» – зроблено з колишньої перукарні. Пам’ятаєте, ще на початку 90-их у нас були такі бобіни-сушилки для голови? Сидиш на брезентовому стільці, а голову пхаєш у таку м’ясорубку, звідки на тебе гаряче повітря дико дме, і пахне твоїм спаленим волоссям? Ото під такими ж сидять тепер у тому голлівудському барі і п’ють свою маргаріту тусовщики, невдахи і майбутні невдахи або й справжні зірки, хто їх там розрізнить. Всім на всіх байдуже, ніхто тобі не усміхається, бери собі і пий, що ти там хотів, ціна випивки така, що на чайові вже й рука не підіймається, але це ж бар, а не американський ресторан, в якому заведено менше 20% на чай не лишати, тож ну його в лазню. Спокійно п’єш, спокійно валиш геть.
Іспанська
Нею тут патякають ледь не як другою державною – на рецепції в готелях, у крамничках, у барах. А що ж вдієш – кордон близько, браття-мексиканці просто тисячами щодня відчайдушно рвуться до обітованої землі, більшу частину їх відстрілюють ще на стінах між Жахливим життям і Прекрасним, але ж певний відсоток таки попадає з Тіхуани в Сан-Дієго! І тут уже вони куми королю, і вже вони встановлюють правила. Що цілком нормально для країни, фактично повністю складеної з емігрантів. Фактично – бо корінні американці, індіанці, живуть у жахливих умовах, прав ніяких не мають (хоч і мають їх номінально, і можуть відкривати безподаткові казино, за що їх ненавидять некорінні американці), і годуються головно з того, що якийсь турист купить у них в магазинчику прикраси.
Маленьке Токіо, Маленька Індія, Чайна-Тавн
Так, всі ці квартали в центрі Лос-Анджелеса є. Туди ще й запросто можна ходити. Чого не раджу робити з кварталами вайт-трешу – білої рвані, бо ось де справжні ґето розкинулись широкі, як моря. Відповідні території займають і чорношкірі, думаю. І ліпше вам до неправильного кварталу не забрідати навіть на орендованій субарі. Колеса познімають на швидкості 70 миль за годину.
Національний парк дерева Джошуа
Якщо душа вже втомилася зривати кришки зі стереотипних модельок прекрасного голлівудського життя і ви не хочете їхати до Малібу в пошуках цицькатої Памели Андерсон на водному скутері, пряма вам дорога в один із тутешніх національних парків. Їх у Каліфорнії так рясно, що ну. Пустеля насправді дуже щедра на драматичні краєвиди. Це до мене дійшло ще під час райду від Невади до Арізони. Ну а про парк дерева Джошуа чули, певно, не тільки фани Боно і U2 (там знімалося відео і, здається, обкладинка котрогось із альбомів… я якраз не фан). Дерева Джошуа – насправді велетенські юки (полегшила роботу, ге?). Їх ліпше не описувати, а відчувати. Є щось у них дуже прадавнє і містичне. Лазячи скелями чи переступаючи старезну індіанську поїлку для коней, відчуваєш, як за тобою спостерігають тисячі невидимих очей. І я не думаю, що то були очі 15-кілограмових зайців, які скакали тією ж пустелею. Цікаво, чи чіпляються до тих зайців пухнасті кактуси, такі невинні на вигляд і такі насправді липучі, як інфантильні білявки. Не знаю. Але ми старалися зняти там шматки відео до пісні „Мантра” QARPA. Вийде щось із того чи ні, побачимо згодом. І то вже ви скажете, адекватне наше відео чи ні. Я ж тут просто спробувала хоч трохи розповісти про шматочок Каліфорнії. Щасти вам, folks.
Ірена Карпа, PostPostup
Додав Art-Vertep 29 листопада 2007
Про автора
Ірена Карпа — українська письменниця, співачка, журналістка. Ірена Карпа - справжнє імя співачки Народилася 8 грудня 1980 у м. Черкаси. У 1998 р. вступила до Київського національного лінгвістичного університету на відділення францу
