Учасники

Автори / author@ counterpropaganda.in.ua / …адже має значення навіть помах крила метелика

Подарунок
Огрядний чоловік стояв біля дзеркала і пильно вдивлявся у своє відображення.

 

Дзеркало було незвичайне – срібне, у дерев’яній рамі, оздоблене чорним каменем.

Чоловік був красиво вдягнений. Не зважаючи на трохи бульдоже обличчя – він виглядав досконало.

За його плечима відкривалось провалля безкінечної зали.

Чоловік відхилився праворуч і побачив, спрямований на себе відданий погляд помічника – хлопця років двадцяти.

- Що трапилось?

Повертаючись до свого відображення, невдоволено спитав він.

- Вам дзвінок, пане.

У дзеркалі було видно, що чоловіку подобається все: і його вигляд, і дім, і улесливі слова.

- Кажи.

Він на дух не виносив всі ці модні штучки і доручав їх помічникам.

- Денис Володимирович телефонує, з приводу книги.

Вимовив з неповагою хлопець.

- Знов книга!? Задрав мене цей розумник.

- Він каже, що треба терміново зустрітись.

- Зустрітись!

Чоловік відійшов від дзеркала.

- В мене немає зовсім часу. Навіть побути наодинці не можу. По телефону хай говорить, його для цього придумали.

Тепер чоловік у відображені виглядав дещо меншим. Він зробив різкий рух ногами і розвернувся на 180′.

- Стародрук, подарунок, каже, – помічник підійшов ближче.

Тепер було можна.

- Що це таке?

Хлопець почав вести бесіду, у синхронному режимі, передаючи слова обох співрозмовників.

- Слухай Дениска, я не знаю куди діваються твої подарунки! Крапка!

Чоловік сказав останні слова, і пішов на двір оглядати свої володіння, рятуючи чудовий настрій.

Помічник вимкнув телефон, не прощаючись.

****

За п’ять кілометрів від маєтку різко зупинився кортеж з трьох автомобілів.

На безлюдній дорозі вони виглядали хижо, ніби вичікували на жертву.

У тонованому склі було видно тільки широкі обличчя водіїв.

На задньому сидінні лімузину, серед розкиданих аркушів паперу зі сканованим текстом, сидів чоловік.

Він збирав їх до купи, вгадуючи нумерацію сторінок і тихо, одноманітно лаявся.

- Жлоб, жлоб, жлобяра!

Високий лоб чоловіка спітнів. Він виглядав наляканим.

- У-у-у. Жлоб!

Водій повернувся, йому почулось, що чоловік звертається до нього.

- Куди їхати, Денисе Володимировичу?

Крізь бороду, на щоках, проступив рум’янець. Він дивився просто перед собою і шепотів.

- У-у-у жлобяра!

Водій вперше бачив свого хазяїна у такому стані.

- Їдь до води! Мені треба подумати. Зателефонуй, хай підженуть якусь яхту.

Машини синхронно розвернулись і поїхали у зворотньому напрямку.

Стародрук

Денис Володимирович виглядав так само досконало. Про таких кажуть: “Глядяний”.

Він ніколи особливо не переймався питаннями етики, але після телефонної розмови несподівано, гостро відчув несправедливість.

Його образило те, що з ним повелися неввічливо.

Машини виїхали на набережну і зупинились, біля самого причалу.

Денис Володимирович побачив, як повз нього, майже впритул до дверцят, пройшла дівчина з маленькою собачкою на плечі.

Він зустрівся з тваринкою очима і йому здалось, що прочитав в них свою потаємну думку: “головне не пережити того, хто тебе оберігає”.

“Люди придумали бога, що їх оберігає, і зробили його безсмертним, аби не було варіанту залишитись на одинці у всесвіті”.

Денис Володимирович занотував, як і завжди, свою новонароджену думку.

Через декілька хвилин яхта відчалила від берега і вони зупинились у відкритому морі.

- Звідки течія? – спитав він у капітана.

- ГЕС затягує воду. Це як витягти корок у ванній, – почув у відповідь.

Денис Володимирович згадав як відчував таку течію спиною, миючись, ще дитиною.

- Все має значення. Все. Все руйнувалось, і знов створювалось в його уяві, ніби мозаїчний малюнок в калейдоскопі.

Денис Володимирович дивився на воду.

З декількох аркушів ксерокопій книги, яку він так необачно подарував, йому розшифрували такі слова.

“Ви вічно створюєте майбутнє”.

Це була єдина фраза. Початок твору, алхімічного тексту.

Він подарував книгу у поспіху, бо вона була стародавня, добре збережена.

Коли і хто відсканував ці кляті перші сторінки Денис Володимирович не знав.

Але прочитана фраза так запала в душу, що через багато місяців, на якійсь презентації, коли він почув цитату Пауло Коельйо:

“Кожна людина на землі, чим би вона не займалась, грає головну роль в історії світу. І зазвичай навіть не знає про це”.

Одразу згадав про стародрук.

Потім на прем’єрі фільму “Посилка”, під час кульмінації – заболіло у грудях.

Стисло, ніби кліщами, серце.

Так бувало, коли приходила думка, що ні на кого, ніколи, не можна було покластись.

Сам він керувався у всьому доцільністю, тому справедливість в його світі була теж керована, залежна від реальних розрахунків і інтересів, а не почуттів.

Адже інтереси можна було розрахувати без “невідомих”.

Денису Володимировичу завжди було ніяково, коли на телешоу, питання совісті, моралі, справедливості – висвітлювали, для плебсу, дилетанти.

Він був проти, бо відстоював професіоналізм у всьому, щоб бути впевненим.

Сьогодні за кавою, нарешті слова з сторінок стародруку, сплелись в його уяві з формулюванням “Ефекту метелика”.

І Пауло Коельо, Едвард Лоренц, Річард Матесон і древні греки говорили одне і теж.

Якщо має значення навіть помах крила метелика, яку ж цінність для всесвіту несе кожна мить життя людини. Кожен рух, подих, її самопочуття.

Ця думка була занадто для нього ідеалістична. Але це занадто було, із категорії вишуканого.

Він одразу сформулював для себе щастя по-новому, і як завжди записав свою думку.

” щастя – це коли є вишукані потреби і змога їх задовольняти”.

Денис Володимирович був впевнений, що всі значення могла для нього відкрити та книга.

Він згадував як довго тримав її у своїх руках, коли вперше побачив, як ставив на поличку.

Потім він наказав скласти стародруку оцінку, доручив загорнути, власноруч написав дарчий напис…

Денис Володимирович рознервувався. Його погляд сконцентрувався на вирі, біля корми човна.

“Ми – вічно створюємо майбутнє.”

Ця фраза, з комуністичних плакатів, виявляється мала буквальне значення. Ця думка, якщо замислитись, змінювала значення всього.

Чомусь Денис Володимирович почав згадувати іменинника. У грудях знову закипіла образа.

Йому здавалось це дурницею, але так захотілось, аби та тварюка згинула.

Orange-Store-->

Додав counterpropaganda 26 квітня 2011

Про автора

Вивчаємо пропаганду ХХ-ХХІ сторіччя. Аналізуємо і створюємо контрпропаганду. Користуємося надбаннями людства та власними ідеями. пишемо твір.