Автори / author@ counterpropaganda.in.ua / ПЕРШИЙ ТАМПЛІЄР. ОПОВІДАННЯ
Передмова
Ранком 13 жовтня 1307 року, на території Франції, були заарештовані воїни-ченці Ордену Тамплієрів – розпочався самий таємничий, середньовічній судовий процес, який продовжується до сьогоднішнього дня.
В той час Європа знаходилась на порозі змін: Великий голод 1315-1317 рр.; пандемія чуми 1346-1351 рр.; Сторічна війна 1337 – 1453 рр., яка практично знищила Францію, як державу.
Всіма цими подіями завершалось готичне середньовіччя та наступала епоха Відродження і Реформації.
Більш, як за сімсот років з дня зникнення Ордену Тамплієрів, про життя та загибель Храмовників написано сотні книжок і знято десятки фільмів. Найвідоміші книги – це «Прокляті королі», Моріса Дрюона та «Айвенго», Вальтера Скотта. Серед кінострічок можна виділити: «Арн: лицар-тамплієр» та «Арн: Королівство в кінці шляху» – режисера Петера Флінта.
Наскільки могутнім та важливим був Орден Тамплієрів можна здогадатись лише по тому, що у ХIІ-ХІІІ ст. фортеці Храмовників оберігали, як східні кордони Європи, так західні кордони Єрусалимського королівства, тим самим обороняючи християнський світ.
Середнянський замок
Фото: Фортеця Тамплієрів. Середнянський замок. Селище Середнє, Ужгородський р-н. Україна. (фото з Вікіпедії)
Замок Баграс (Гастен)
Фото: Фортеця Тамплієрів. Замок Баграс (Гастен). Антіохійське князівство. Район Антакії. Туреччина. (власне фото)
Замок Дарбзак
Фото: Фортеця Тамплієрів. Замок Дарбзак. Антіохійське князівство. Район Антакії. Туреччина. (власне фото)
Легендами окутана загибель могутнього братства воїнів-ченців. Передсмертному прокляттю останнього магістра ордену Жака де Моле, приписують зникнення цілої правлячої династії французьких королів – Капетингів.
Париж, острів Сіте
Фото: Місце страти останнього магістра ордену Тамплієрів Жака де Моле. Франція, Париж, острів Сіте. (власне фото)
Тільки у 2005 році, з надр ватиканських архівів, з’явився так званий «Шинонський свиток», який повністю реабілітував Храмовників, спростувавши всі обвинувачення. Свиток являє собою протокол допиту Папою Климентом V лицарів-тамплієрів. Стало відомо, що хоча члени Ордена і зізналися у важких злочинах проти Церкви, всі їхні свідчення були отримані під тортурами. Згідно цього історичного документу, Климент V повністю виправдав Храмовників і зняв з них всі звинувачення в єресі.
Шинонський свиток
Фото: «Шинонський свиток». (фото з інтернет)
Лише виникнення Ордена Храму – тема, яка досі зовсім не розкрита.
Звісно, існують записи у хроніках того часу Гійома Тірського та Жака де Вітрі. Є статут Ордену, написаний Святим Бернаром та утверджений на Соборі в Труа, 14 січня 1128 року.
Але, єдиною легендою про засновників братства воїнів-ченців залишається коротка згадка, про молодого лицаря, який один захищав від нападів розбійників дорогу до Єрусалиму. В історії цей лицар залишився під ім’ям Гуго де Пейн – засновник Ордену Тамплієрів.
ПЕРШИЙ ТАМПЛІЄР
(оповідання)
Беззахисний – ще не беззбройний, я їх зброя, – промовив про себе Уго, витираючи лезо кинджала халатом мертвого ворога. Потім він наказав паломникам перенести вбитих за пагорб. Нападників було троє.
- На світанку, перш ніж виступити в дорогу, поховайте їх, могили я вирию сам, – промовив Уго.
Джерело, біля якого розбили табір, лилося прямо зі скелі, та звивистим струмком ховалось в чагарнику кущів. Люди тривожно вдивлялися в темряву, звідти доносився розмірений стукіт від викопаної землі.
- Я чула про цього лицаря, – першою перервала мовчанку дівчина.
- Кажуть там, – вона вказала рукою в пустелю, – тисяча могил, і ще кажуть, що він ховає ворогів за мусульманськими звичаями, кладе кожному камінь біля голови та в ноги. І ще, він вбиває розбійників кинджалом, в рукоять якого залита свята вода, та щодня молиться за спасіння їх душ, ніби то від цього у «поганців» з’явиться шлях на небеса.
Дівчину звали Міна, під оком у неї був великий синець, сиділа вона, завалившись на праву сторону, злегка похитуючись.
- Нас тільки вчора пограбували, – продовжувала Міна. Як тільки Яффа зникла за спиною … – вона схлипнула. Дядька мого вбили, все забрали…, дякую вам! – Мина схопила за руки жінку, що сиділа поруч. Від дотику та здригнулася, і всі раптом заговорили, хто про що, більше не звертаючи уваги на заплакану дівчину.
Уго впорався швидко. Змивши бруд з рук, він відійшов вбік від багаття. Всі, хто зустрічався на цій дорозі, з однаковим подивом дивилися на його безбороде обличчя. Уго не любив цих поглядів.
- Візьми хліб, юначе, – сказав літній чоловік. Він стояв, чемно нахилившись вперед.
- Це найменше, чим я можу віддячити тобі. Мене звуть Насир.
Уго прийняв хліб, та посміхнувшись, запропонував людині сісти поруч. Він відкусив великий шматок і почав повільно жувати, не бажаючи розмовляти.
- Ти бився як лев, вбиваючи одним ударом, я захоплений мистецтвом твого бою, – продовжував Насир.
- Але найбільше ти вразив мене своїм шанобливим ставленням до ворога. Навіть вірний друг дозволить собі відпочинок, перш ніж вирити могилу загиблому товаришеві.
Уго дивився поверх голів паломників. Людина мала рацію, він втомився. Справа була не в тому, що кожного разу противник міг виявитися швидшим, сильнішим від нього. Ні. Смерть Уго не лякала. Просто життя йшло незмінним колом, паломники, розбійники, виростали як нігті на його руках, та з таким же однаковим завзяттям і незрозумілою безглуздістю зустрічалися тут, біля струмка.
- Навіщо ж ти тут?
- Я борюся, – відповів Уго. Його голос був хриплим від довгого мовчання.
Насир зрадів цій короткій фразі: «Чому ж ти не в армії свого короля?»
- Я борюся за Єрусалим, – відповів Уго. Обережно зібравши крихти хліба з плаща, він зібрався йти.
Уго зловив себе на думці, що йому приємно говорити з цим дивним чоловіком.
- Я чув про молодих людей, які б’ються з несправедливістю за допомогою кривого, як півмісяць, кинджала. Твій кинджал прямий, більше схожий на хрест.
Насир говорив, уважно дивлячись в очі, наче хотів, щоб Уго його впізнав.
- Прямий клинок швидко проникає крізь лати, він як жало бджоли, – відповів Уго.
- Що ж, я вдячний Аллаху, що він послав такого великого воїна захищати мій шлях! Якщо Насир може хоч чимось віддячити, тобі варто тільки сказати.
Чоловік встав, вклонився, притискаючи ліву руку до серця. Уго тепер зрозумів, що йому сподобалося в цьому поклоні – Насир не згинав спину.
На наступний день Уго прокинувся зі сходом ранкової зорі. Біля його ніг на хустці з тонкої єгипетської тканини лежав кривий кинджал, прикрашений золотом та коштовним камінням.
- Це занадто дорогий подарунок, – подумав Уго, і вирішив повернути річ власнику.
Серед сплячих паломників Насира не було.
Уго розбудив людину, яка видалась йому найстаршою і повторив ще раз прохання про те, як поховати мертвих. Упевнившись, що той остаточно прокинувся і все зрозумів, Уго пішов не озираючись.
Він любив дивитися на схід сонця, коли порожній горизонт запалювався від небесного вогню, та оживаючи, стрімко змінював небо. Чорний колір завжди здавався Уго порожнім та марним – без білого світла. Такий колір ніколи не побачити в темряві, – думав він.
Дорога повертала ліворуч і ховалася за невисокою горою. Уго розраховував побачити Насира, відразу як поверне, але несподівано його покликав голос зверху: «підіймайтесь до мене, лицар».
Насир розчистив широку сходинку, метрах в двадцяти над дорогою, майже на вершині, і сидів там, підвернувши під себе ноги.
- Я чекаю на вас.
Уго швидко виліз нагору:
- Сідайте, – Насир вказав рукою на килим. Але Уго сів поруч, милуючись красивим візерунком плетіння. Кольори малюнка були напрочуд чисті і чіткі, наче на викладеній мозаїкою підлозі.
- Я хочу повернути вашу річ.
З цими словами Уго простягнув кинджал.
Насир прийняв його двома руками.
- Ця річ здається вам марною?
Уго кивнув на знак згоди.
- Я можу поділитися з вами своїми роздумами? – Продовжив Насир.
Уго не відповів, тільки сів зручніше.
- Мені теж завжди здавалося, що Творець уклав в золото зло. Але потім, розмірковуючи, я почав ставити собі запитання. Хіба золото породило бідність?Ні! У бідняка немає золота. А багатій? Він, складаючи золото в горщики, хіба щасливий? Теж ні, адже він тремтить від страху за нього. Золото не можна з’їсти, значить пускаючись у дорогу, розсудливо запастися хлібом та водою. Навіщо ж учора люди віддавали життя заради золота, невже воно здатне породжувати таку неймовірну спрагу? Я знайшов відповідь.
Насир поклав перед Уго кинджал.
- Золото – це причина, – продовжив він.
- Золото – одна з причин життя. Всі люди зв’язані між собою золотом: емір, солдат, кравець, пекар, селянин. Але золото, наче кров у жилах, має текти рівно і ніде не затримуватися, насичуючи всіх по-справедливості. Чому ж так не відбувається?
Насир замовк.
- Не знаю, – відповів Уго.
- Тому, що люди забули його значення. Хтось милується золотом та збирає, хтось зневажає і відкидає. Але Аллах великий та справедливий! Все що створено ним – на благо людині, тому що тільки людина прагне зрозуміти Творця, всі інші тварі просто сліпо коряться Йому.
- Я дотримуюся велінням свого серця, – відповів Уго, – І вірю, що Бог говорить зі мною через нього. Я борюся з сильним, захищаючи слабкого, але якщо слабкий заплатить мені за захист золотом, моя віра втратить сенс.
- Віра втратить сенс, якщо ваше серце вчепиться в золото і не захоче його відпускати. Але якщо воно наситить голодних і вилікує хворих? – Запитав Насир.
- Золото з вашої нагороди стане причиною їх подальшого життя.
Уго дивився в очі паломника і намагався зрозуміти, до чого той хилить.
- Все, що починалося в Єрусалимі, так чи інакше, рятувало цей світ, молодий чоловік. – Відповів Насир, – І ваше місце за його стінами.
Сонце вже піднялося високо, воно яскраво горіло золотом на чистому, блакитному небі.
Уго довго чекав цього дня, він нарешті знайшов причину для свого повернення у Святе Місто, його серце раділо, передчуваючи народження нового світу. Уго знав, що скаже королю Єрусалиму, він знову бачив навколо себе своїх вірних товаришів, і тепер ці думки надійно вкривали його серце від втоми.
А.Миколайчук
Додав counterpropaganda 14 жовтня 2011
Про автора
Вивчаємо пропаганду ХХ-ХХІ сторіччя. Аналізуємо і створюємо контрпропаганду. Користуємося надбаннями людства та власними ідеями. пишемо твір.
