Учасники

До 50-річного ювілею критика декілька теплих слів

 

Євгенові Барану — 50! Митець,літературознавець,есеїст. Це ім'я для мене вже в пантеоні класиків української літературної критики. Цю постать сміливо можна поставити в один ряд із С. Єфремовим,М. Євшаном,М. Драгомановим,О. Білецьким. За плечима у цього добродія вже більше десятка книжок,літературні премії,велика кількість публікацій,визнання в літературних колах та поза ними. Працює Євген Баран на педагогічно-викладацькій ниві та очолює Івано-Франківську СПУ. І найприкметнішете,що вже більше 20 років трудиться в такій нелегкій царині під назвою літературна критика. А орати це літературне поле важко,від цього болять мозкові м'язи,випинаються жили на руках,часто нема сил дивитися на цей ґрунт,який поріс (і заростає)бур'янами. Одне викорчовуєш — з'являється інше... Але все ж сієш хороші “зерна”,надієшся на Божу милість,на хороші сходи... А потім важко пожинаєш урожай і печеш,і споживаєш свій чорний,нікому непотрібний хліб...Суспільна апатія,хронічна ображеність та нарікання письменників на такого роду митців,неможливість об'єктивно писати про друзів,низька або й зовсім неоплачуваність такої праці,нерозуміння іншими людьми складності,а найголовніше,"мук"літературного критика в процесі написання критичних текстів і їх подальшого просування в Інтернеті чи "паперових"виданнях,— це неповний перелік проблем фаху критика. І то не якийсь там відчужений досвід,а ті перешкоди з якими я стикаюсь кожного дня. Але не хочеться у цій статті говорити про погане,про наболіле в душі. Мені подобається Євген Баран і як людина,і як творча особистість. Великий ентузіаст,щирий,відкритий, справжній знавець своєї справи. У нього можна повчитися вмінню писати й аналізувати тексти. Він є хорошим порадником,непересічною,цікавою та мудрою людиною. Надіюсь і вірю,що ця прекрасна особистість наповнюватиме нашу літературу своїми різножанровими матеріалами й загалом своєю творчістю. Тому бажаю ювіляру ще довгих плідних творчих років і міцного здоров'я.

В останній за ліком книжці "Дев'яності навиворіт:есе",Євген Баран постає спостерігачем та активним творцем літ. процесу 90-х. Його слова на початку цієї книжки можна сприймати,як щиру й добру пораду або навіть напучування юним митцям:"Щоби утриматися в літературному процесі,потрібно не тільки мати талант,але й здорові нерви,везіння,а інколи  й не боятися переступати через літературні постаті. А ще потрібно постійно триматися в руслі літературної кон'юктури,навіть якщо вона, —кон'юктура,— суперечить твоєму єству,твоїм світоглядним і естетичним установкам. Така вона — жорстока правда заангажування в сучасний літературний процес"(с.4). Справедливо сказано,адже в середовищі творчих осіб,особливо в письменницькому,де у критика мало друзів,де майже кожен другий-третій уважає себе мало не генієм і вже давно достойним усіх престижних літературних премій — людині,яка намагається розібратися у "геніальних"та "шедевральних"творіннях мистців — незатишно,дискомфортно,а іноді дуже важко. І тому  не тільки талант чи везіння за Євгеном Бараном,а більше праця та нерви,й від себе вже додам:помірне нахабство і "нескромність",виважений прагматизм,уміння домовлятися й "пробиватися","тонка"дипломатія — це ті риси,якінеобхідно мати молодій людині,аби бути частиною цього буремного творчого процесу. Наш митець зумів не тільки залишитися  у ньому,а і за словами мною шанованого критика Олега Солов'я бути:"правдивим кормчієм літературного процесу"(стаття “Талант,багато праці й зовсім трохи божевілля”на Буквоїді). Таке визнання з боку колеги по цеху вкотре підтверджує значимість постаті нашого есеїста в сучасній українській літературі. Та все ж зрозуміти вищенаведену цитату можна тоді,коли на власній шкурі пережив це все. Мені подобається,що у рецензованому виданні багато досвіду.Так,саме досвіду. Пекучого,стражденного,гіркого,сумного,наболілого. Добре,що критик щирий з собою,а ще краще —  цариною у якій працює. Чесність з собою,чистота сумління,справжність,відповідальність за свої слова — це риси,які сповідує пан Євген. На підтвердження цього,дозволю собі розлогу цитату:"...Тоді не задумувався над тим,що критика — це самотність. Наївно вірив,що комусь із авторів потрібна моя критична порада чи застереження...вірив,що можу спілкуватися й навіть дружити з усіма,навіть із тими,про кого висловлювався критично. Бо розумів критику на приятелів і добрих знайомих,як вияв довіри до них,зовсім забуваючи банальну істину,яку пізніше нагадавсвоїм афоризмом Володимир Брюгген у одній із книг "Блокнотів":"Критиків не любить ніхто,і в цьому є щось заспокійливе"... Про нелюбов зрозумів майже відразу. Заспокоєння прийшло з досвідом,коли усвідомив,що чистота жанру вимагає чистоти сумління. Якщо цього немає — не критикуй."(с.69-70). Я б і не наводив цей фрагмент,але він дуже точно відображає певні засадничі чи то пак метафізичні підстави критики,дуже тонко проводить чітку лінію між межовими станами та внутрішніми кордонами в самій особистості. Це вже не просто індивідуальний  досвід Євгена Барана,а певна вистраждана мудрість життя, максима,яка потребує глибоко осмислення й ще більшого екзистенційного переживання. Поряд із глибокими філософськими моментами,  у пропонованому виданні можна натрапити і на суто побутові речі,які свідчать про ІСТИННЕ значення слова "митець":"Умови проживання були фантастичні. Ми мали кімнатку на 8-му поверсі,вода ж — тільки на першому,ліфт не працював. Дружину Марійку взяв до себе на роботу мій родак...І хоча дружина за фахом — вихователь дитячого садочка,декілька років справно робила кавомолки. Цей досвід їй пригодився,бо й сьогодні до ремонту хатніх електроприладів береться вона. Тоді як я тільки мовчки спостерігаю,як дружина спокійно крутить якісь гвинтики,а потім та праска чи фен знову починають працювати..."(с. 38). Та якщо без жартів,то усі ці фрагменти лишень засвідчують багатогранність цієї,зроблю маленький повтор,непересічної й талановитої особистості.            

Також  у пропонованих есе фіксуються зустрічі з людьми в 90-х та намагання розповісти про їхні долі,окреслити характери,дати оцінку літературним явищам. Зокрема,митець згадує своїхвчителів у "науці"Івана Денисюка,Ростислава Міщука,Леоніда Новиченка тощо. І цей ряд імен можна продовжувати і далі,але ці люди більше відомі в академічних колах,а не читацькій аудиторії. Увагу привертають перетини нашого славного критика з мистецьким середовищем. Це "Нова дегенерація"в особі І. Ципердюка,І. Андрусяка,С. Процюка; Бубабісти — Ю. Андрухович,В. Неборак,О. Ірванець;такожC. Жадан,Р. Скиба,І. Павлюк,І. Лучук,В. Слапчук,С. Пушик; і вже менш відомі імена: О. Гордон,Ю. Бедрик,Я. Павлюк тощо.Комусь Євген Баран у книжці дає розлогі характеристики,наприклад,тому ж самому Степану Процюку,а комусь скромну цитату. "Степан ніколи не був інтуїтивним і безпосереднім,він — логік. Часто істеричний,але логік. Однак сила волі у нього,поряд з працелюбністю,неймовірні,свідченням цьому кількість написаних книг за останні роки і той факт,що більше чотирьох років Степан не вживає пива... Він одержимий літературою,ба навіть вірою у власну щасливу літературну зірку. Ця віра не тільки втримала його в літературному процесі,але допомогла зайняти нішу в цьому непростому письменницькому середовищі,де боротьба йде на виживання. Неймовірна працелюбність,здатність до аналітичного мислення,хворобливе відчуття літературної конкуренції (мені здається,що довгі роки Процюк,нікому в цьому не зізнаючись,вів внутрішнє змагання із Юрієм Андруховичем) — зробило з нього досвідченого і талановитого гравця літературного процесу..."(с. 80); Про О. Гордона: "Сашко має мамин характер,такий  же розкиданий,але неймовірно цілеспрямований у своїй відданості літературі. Він писав вірші російською мовою. Тільки у моєму архіві цих віршів добра сотня,з них декілька справді цікаві. Паралельно писав вірші українською,які вперше надрукував у газеті "Радянська Україна у 1989-му ..." (c.41) тощо. Всі ці постаті залишили свій відбиток у авторській пам'яті. Якщо одних наш митець не сприймав (Бубабісти і різка репліка "Вінок на пам'ять Бу-Ба-Бу"),то з деякими заприязнився і товаришував (-є) ("Новодегенератівці",В. Слапчук тощо). Це прикметно,що в літературному процесі є друзі,приятелі,вороги,знайомства. Друзів,звичайно,мало —більше недругів. А все інше—потрібні знайомства.Але ці всі чинники,якби це дивно не звучало,допомагаютьзростати особистості у творчомуруслі. Іноді потрібно обпектися,посваритися з літератором (-ми),просто чесно комусь у вічі сказати про його "шедевральні"твори і їхню цінність. Звичайно,це неприємні речі,але хтось їх же мусить робити. І доля відповідальності лежить на плечах критика,саме йому доводитьсясвоїми статтямипроводити (вибачте,за таку медичну термінологію) сеанси терапії або бути хірургом,чи вже й зовсім паталогоанатомом.  На жаль,мало хто дослухається до критики і дарма,адже це лише іще раз засвідчує письменницьку глухість та егоцентризм,навігластво і самодурство. Та попри всі ці негативні чинники,критики критикуватимуть письменників та їхні “шедевральні”твори. І взірцем для  критичної діяльності теперішньому і майбутньому поколінню митців,може послужити багатогранна діяльністьнашого ювіляра.