Автори / Яр Левчук / Чи будемо пересівати волю?
Чи будемо пересівати волю? (Інтерв'ю із Степаном Колесником)
Розмова із ветераном української журналістики пройшла в редакції «Сільських вістей». Тут Степан Павлович працював останні десять років, саме в цій газеті здобув популярність серед селян усієї України, про що свідчать листи, які постійно приходять на його ім’я. До нього звертаються тоді, коли ні міліція, ні суди, ні прокуратура, аніяка інша сила вже не може допомогти в людській біді. Цю довіру народний журналіст здобував тяжкою працею,пройшовши через горнило страждань і поневірянь. Отже, про нелегку долю критика радянської влади, зустрічі із світочами нашої культури, фільм, який підкорив багатьох людей та вплив подорожей на стиль письменника.
«Коли йшов на Політбюро,про себе повторював:«Не зламатися!» «Не зламатися!»»
— Степане Павловичу, ваша легендарна біографія могла б стати основою для створення кінофільму: ви брали участь у ВВВ, вас ганяло Політбюро ЦК КПУ, виганяли з роботи, піддавали репресіям…Як Ви вистояли в цій нерівній боротьбі?
— Справа в тому,що люди дуже різні,і взагалі вони – складна матерія. Це аксіома. Розповім такий приклад,коли людина ламається перед системою. В 90-ому році я був на дачі в Петра Шелеста. В того самого,який зламав мені всю творчу долю. Завдяки йому,я двічі слухався на Політбюро і ходив довгий час безробітний. В 90-ому році він мене запросив до себе і вибачився. Я хочу сказати ось що. Шелеста особисто знав Микита Хрущов,будучи Генсеком, він висунув його на першогосекретаряКиївського обкому КП України.Справа в тому,що тоді це місце було вакантним,його раніше займав Підгорний,котрого перевели в Москву на посаду голови ВР. І треба було поставити людину на місце Підгорного. А в Хрущова був на приміті Шелест,якого він добре знав. Петро Юхимович без сумніву талановитий чоловік,мислячий,хороший господарник,й організатор. Інша справа характер. Так от,коли коли почалась змова в 1963-ому році проти Хрущова,в неї Леонід Брежнєв утягнув і Шелеста. І він, дурень, грає в цій справі ключову роль. Петро Юхимович перший виступає на пленумі ЦК КПРС 14 жовтня 1964 року,і громить Хрущова. От уявіть собі,він його висунув, опікав,любив як керівника,а той таке утнув. Для чого Петру Юхимовичу це було потрібно?Щоб отримативищий пост при Брежнєві. А Леонід Ілліч потримав його,а потім вигнав,взявши на його місце свого друга Щербицького… Шелест плаче переді мною,душу виповідає свою. А я в кінці нашої розмови кажу:«Ви зламалися»
…Навіть важко сказати скільки засідань Політбюро я пройшов. Але,йдучи на кожне,повторював про себе,як молитву:«Не зламатися! Не зламатися!». Найбільше мене кріпила внутрішня ненависть до цієї системи. Дуже важливо мати переконання,впевненість у собі. І врешті, через багато років,1986-ому,на Комітеті партійного контролю при ЦК КПРС. Це Вищий партійний суд, який очолював Пельша — член Політбюро ЦК КПРС. Мене поновили в партії. І виступає на ньому Ігор Лігачов, а це друга особа в партії. Він вибачається переді мною, від імені керівництва партії.. А на другий день я вийшов з партії, бо зовсім не комуніст. Пригадую, коли мене готували на Політбюро в 1964 році за статтю «Верблюди в капусті». То приїхало в моє рідне село два майори КДБ,збирати на мене компромат. До речі, на Політбюро ніхто ніколи не слухався з інтелігенції. Туди може попасти найвища еліта міністр,голова ВР. А мене - з гармати по горобцях. А аж два рази там слухався,такого ніхто з письменників не удостоївся. Це унікальне явище. Так от,ці міліціонери обійшли все село,опитали мешканців. А зав. у школі був Давидюк – фронтовик,мій хороший друг,дивовижна людина. Він,як парторг колгоспу,запросив їх до себе. І вони в нього обідали, пили, але воно їм не лізло до рота, навіть невтямки,що доповідати начальству. Сидять вони і ледь не плачуть.А він говорить: «Та ви не переживайте! Якби вас не 2,а 22 приїхало,то ви все одно нічого б не найшли». Вони так поїхали до Києва ні з чим,адже село стояло за мною горою,і ніхто з моїх рідних нічого ніколи не крав, і нічим перед владою не провинився.
— Що спонукало обрати журналістський фах? І чи можна цей вибір назвати опором системі?
— У мене була тяга до письма. Кожен мій матеріал навіть, здавалося б, нарисовий,спрямований проти системи. От працював я в «Літературній Україні» з Сергієм Плачиндою та Григором Тютюнником, це вже після суворої догани на засіданні Політбюро ЦК КПУ 1964-ому році. Як приклад, подаю в газету нарис про знаменитого пасічника Анатолія Івановича Джміля. Стаття моя стосувалася,начебто,проблем меду,але там є такі слова:«Як задуматися то стаєтривожно,чому в нас стільки проблем?Від байдужості і суспільної інертності, від погоні за темпами: стук-грюк, аби з рук. Кількість зачаровує. То дарма,що потім сто разів перероблятимемо.Шкідлива звичка «як-небудь» вкорінювалася роками. Газети писали «Ударниця зв’язала за світловий день тисячу снопів» - не писалося,які снопи. «Комбайн викосив три норми» - не писалося, яка пшениця. Показний фасад життя, ми довго ним милувалися. Булава лицемірства – ми довго нею розмахували. Приспали вимогливість за справу, котрою живемо. Як рифи з-під води виступили проблеми:доріг,врожаїв,кадрів,взуття…». А кінцівка така «В пам’ятку час,коли суттєві прогалини в хазяйнуванні намагалися вирішити закликами – «Радянська найкраща!» Але словесна бравада – це дим, користі ніякої. Очі виїдає, і мріємо досягти світових стандартів. Нам завжди бракувало бути чесним перед собою» Через тиждень, після публікації статті, я отримав лист з Нью-Йорка, від власника найбільшої української книгарні. В повідомленні він писав,що є членом оргкомітету світового форуму пасічників. Цей американець офіційно запросив мене на форум бджолярів у Нью-Йорк. Згодом надіслали запрошення й гроші на білет. Я зрадів, і побіг до завідуючого відділом пропаганди ЦК КПУ України Георгія Шевеля. Після консультації з вищим начальством він сказав:«Степане,якби моя воля,то ти б поїхав».
Та повертаючись до нарису про пасічника.Скажу,що тільки одному Богу відомо,як цей матеріал,із не завуальованою критикою системи,пройшов у «Літ. Україні». Ось так поступово я й став відомим у журналістських і письменницьких колах,пишучи правду,про яку тоді навіть пошепки боялися говорити.
«…Настав не золотий вік,а вік золота»
— Пробував знайти книжки Степана Колесника в київських книгарнях, але не знайшов. Мене здивувало, що лауреата Шевченківської премії нема на книжкових полицях… Як це пояснити?
— На жаль, їх нема в роздрібній торгівлі. Минулого року в мене вийшли дві книжки. Перша в серії «Шевченківські лауреати», яка піде в бібліотеки України. Друга, художня публіцистика, видана невеликим тиражем,побачила світ у видавництві Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, і розійшлася по бібліотеках факультетів цього вузу. Обидві називаються однаково «Чи будемо пересівати волю».
— Чому така назва?
— Дуже гарне питання. Всі ми формально вільні люди. Але це брехня, бо зерна свободи з бур’янами: корупція, хабарництво, бюрократія в органах державної влади, нечесні чиновники, які збиткуються над простим людом і думають лише про наживу. Колись дуже гарно сказав французький письменник Ж. Е. Ренан,що настав не золотий вік,а вік золота. Психологія чиновництва така,побільше урвати,накрасти,збагатитися за рахунок простих людей. Так що пересівати волю,тобто змінювати неефективну та недієздатну владу – доконана необхідність. Тому дві книжки вийшли під одною назвою, щоб звернути увагу людей на проблему ілюзорної свободи, необхідність викорінювати рабство із своєї свідомості. Це страшний заголовок,алене всі звертають увагу на нього. Ми ж маємо свою незалежну Україну, а насправді невільні.
«Село – колиска нації,а його ніхто не захищає»
— Біди українського села – вузлова тема ваших книжок та творчості. Чому так?
— Бо його нема кому захищати. Мені споконвіків болить наше село. В ЗМІ дуже й дуже мало говорять про біди селян,фактично на пальцях можна перерахувати видання,які пишуть про їхні проблеми. Хочу всім нагадати:село — колиска нації,багато талановитих людей звідти родом. З нього вийшли культура,мова,традиції,звичаї,духовність.
— Одіссея С. Колесника по світу значна:од зелених Карпат до сивого Паміру, від Арктики (Ямал) до Венеції, Риму, Афін,Відня, Будапешта…. А про Україну годі й говорити. Як ці подорожі вплинули на письменницький,журналістський стиль?
— На моє глибоке переконання письменник чи журналіст,той хто пише про людину,повинен багато знати. Мало тільки читати книжки,хоча історія літератури знає й цікавих кабінетних письменників. Це щастя, коли митець побував у різних куточках земної кулі, зустрів багато людей. Якщо говорити про журналістський фах, він чимось нагадує роботу слідчого: я розпитую героя майбутньої публікації, аналізую факти, мене цікавлять його вчинки, мотивація до дій, життєві принципи. Особливо зацікавлюють деталі: побут, звички, манера говорити тощо. О! Цей процес ціла наука, вища академія. Безпосереднє спілкування, власний досвід, такому жоден університет не навчить. Без цього не вийде справжнього журналіста, письменника й поготів.
«Про «Cолдатських удів» написала вся радянська преса»
— Пам’ятаю,мене вразила розповідь про чоловіка, який втратив на війні чотирьох синів…і ось,він виходить у сад і починає з горя битись головою об дерево. Цей момент обіграний дуже кінематографічно. Вам не пропонували зняти фільм по ваших творах?
— Коли я працював на студії Довженка, написав сценарій для художнього фільму, отримав за нього гонорар. І все було б добре,якби…мене тоді не виключили з партії. Цей фільм називався «Чайки летять в Лебедин». До речі,працюючи в сценарній майстерні,я познайомився з актором Іваном Миколайчуком,із кінорежисером Володимиром Денисенком. Добірне й цікаве було товариство. Інший фільм мав куди кращу долю. Мова про документальну кінострічку «Солдатські вдови». Тема ця була заборонена. Головою комітету з питань кінематографії тоді був Сиволап (ініціали не пам’ятаю), який раніше працював секретарем Кіровоградського Обкому партії по ідеології. Він не кіношник, через знайомства влаштувався. А його заступником, зав. відділом пропаганди в Кіровограді, був Іван Михайлович Олефіренко, якого добре знав я і режисер фільму Володмир Артеменко. З останнім ми розробили таку стратегію, вчинили так. Попрохали Олефіренка, щоб він переконав Сиволапа дозволити відзняти стрічку про табуйовану на той час тему. Як винагороду,Івану Михайловичу дали місце співавтора цього сценарію. І він пообіцяв допомогти,а через певний час дзвонить,і каже:«Степане Павловичу,питання вирішено». А я сценарій підписати не міг,бо,повторюю,був виключений з партії. Вигадали таку хитру штуку в титрах написали:режисер – Артеменко. Автори сценарію:перший Артеменко,другий я,а третій Олефіренко. Ніхто,на щастя,цього не помітив. І раптом – успіх! Фільм демонструвався в ООН на 38-й сесії. Це надзвичайна подія. Про нього пишуть авторитетні газети «Правда»,«Известия»,«Комсомольская правда», «Сельская жизнь». Окремі з цих видань виходили накладом у мільйон примірників. На Україні про кінострічку написали всі провідні й обласні газети. Не було такого твору,про який писала б вся радянська преса. Бо раз дозволено,показали фільм,значитьможна писати.
— Чому взялися за цю тему?
— Справа в тому, що з України пішло на фронт приблизно 9 млн. чоловік,і загинула половина. Тобто кожен другий не повернувся з війни. Ніде нема таких втрат,як у нас. Кожна друга хата втратила сина чи батька. Багатьох це питання пекло в середині. У редакторів газет,які друкували статті про фільм «Солдатські вдови»,були родичі,які постраждали на війні. Насправді,все суспільство тримало біль утрат у собі. І тут,коли продемонстрували кінострічку,греблю прорвало,почали висвітлювати в пресі цю проблему.
«В Тютюнникові помер геніальний актор,а від правоохоронців нас із Василем Симоненком врятувало моє хитре посвідчення»
— Свого часу Ви працювали в газетах: «Молодь України», «Патріот Батьківщини», «Радянська Україна», «Літературна Україна», журналах «Україна», «Новини кіноекрана». З якими видатними постатями зустрічалися? Які цікаві історії про них можете оповісти?
— Доля зводила мене з неординарними,талановитими людьми. Пригадую в 1975-ому році працювали ми разом із Григорем Тютюнником у видавництві «Молодь» консультантами. Володимир Біленко був тоді головним редактором. Запам’ятався мені Тютюнниківський хист до акторства,вміння перевтілюватися в різних персонажів. Він міг змінювати голос, міміку, цікаво жестикулювати. Бувало, йдеш з ним, говориш, а він копією поведінку й слова Шелеста чи Хрущова – і як же в нього натурально виходило! Ви знаєте,в ньому просто-таки помер геніальний актор.
Або один епізод,пов’язаний із Василем Симоненком. У 1962 році я був у відрядженні на Черкащині. Поселившись у готелі,я зайшов до Василя. На той час він завідував відділом в обласній газеті. Мова зайшла про моє день народження. Отож,27 вересня зібралася хороша компанія,святкували ми допізна й потроху почали розходитися. Залишившись утрьох:Василь,я та його колега,вирішили ми подихати свіжим повітрям. А недалеко від редакції знаходився Обком партії. І ось,несподівано з-за бокової вулиці,виїжджають четверо офіцерів на конях. Звісно, ми налякалися, бо ж були напідпитку. Тут я хотів над ними пожартувати, зробив кілька кроків назустріч цим білогвардійцям, і заіржав, як кінь. Офіцери миттю нас оточили - а коні загнуздані, слина з вудил капає на нас. Старший з них,капітан,розлючено гаркнув:«Документи!» Я стояв попереду,а хлопці позаду. До того ж,Симоненка не так давно побила міліція,і він боявся знову наразитися на конфлікт з «мільтонами». Я спокійно дістаю хитре таке посвідчення, де маленьким літерами написано «Радянська Україна», а великими – «Орган ЦК КПУ УКРАЇНИ». Глянувши на це «магічне»,посвідчення,капітан злякався,винувато вичавив із себе:«Ізвінітє!». Такий от кумедний випадок.
— У Вашій особі поєдналися не тільки письменницький та журналістський таланти. Ви ще й чудовий оратор, чув на лекції Степана Колесника іноді збираються цілі факультети. А що подобається найбільше: писати чи викладати?
— Звичайно писати. Але в мене є теми,яким присвятив усе життя:«Художня деталь в документальному матеріалі» та «Художній домисел в документальному матеріалі», «Ключ,прийом за допомогою яких розкривається сюжет». «Сила слова, вага слова,магія слова»… На мої лекції приходять студенти з різних курсів та факультетів. Проблема в тому,що в університетах журналістські дисципліни часто-густо читають викладачі,які не працювали в пресі.
Додав яр левчук (ярослав карпець) 20 січня 2014
Про автора
Яр Левчук (1988 р. н.) – киянин, випускник Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Письменник, літературний критик. Учасник різних літературних фестивалів, презентацій, літературно-дискусійного клубу.
