Автори / Яр Левчук / Письменник Ігор Павлюк: «Вирощування алмазів» — це мій екзистенційний досвід на межі життя й смерті»
Письменник Ігор Павлюк: «Вирощування алмазів» — це мій екзистенційний досвід на межі життя й смерті» Левчук Яр10.11.2016 Інтерв’ю0 коментарів78 views 0 ihor-pavlyuk-1Із відомим поетом і науковцем Ігорем Павлюком я зустрівся у Львові. Приводом до нашої розмови стала нова книжка «Вирощування алмазів», яка побачила світ у видавництві «Апріорі». Екстремальних персонажів цього філософсько-фантастичного роману хвилюють ідеологічні, психологічні, філософські проблеми вибору між органічним і хімічним, честю і вигодою, зовнішнім та внутрішнім космосом. Роман І. Павлюка отримав низку схвальних відгуків. Автор презентує його містами України. — Ігоре, ми зараз знаходимося на 23-ому Форумі видавців у Львові в чудовому парку навпроти пам’ятника Івана Франка. Зараз чудова осіння пора. Ми зустрілися, щоб поговорити про нову книжку «Вирощування алмазів». До речі, чому така назва? — Алмаз — це метафора досконалої, загартованої, відшліфованої, переформатованої… людської душі, життя на цій планеті вирощування чорних і білих алмазів. — Такий алмаз є в Україні чи взагалі в природі? — Є. Мені хтось казав, — чому не діамантів. Ну, діамант — це вже шліфований, оброблений алмаз. Сам собою алмаз — частина магми, колишньої зорі, це надтвердий і космічний матеріал, божественний такий. Якщо на грішну землю опуститися, то в романі використаний емоційний матеріал, тобто час мого перебування в Забайкальській тайзі, коли я вчився у військовому училищі в Санкт-Петербурзі, хотів бути військовим, генералом, як жартую. Але в 17 років у моїй душі прокинулася музика, яка була народженням поезії, тому що поезія для мене — це музика написана словами. То я наперекір усьому і вся, усій системі, моїм друзям і ворогам, залишив усе-таки військове училище, щоб стати поетом. Я примусово поїхав у тайгу. В тайзі працював із зеками, різними умовно засудженими… Відповідно, як я все це пережив, один Всевишній знає, бо це дійсно тільки при підтримці вищих сил зміг там вижити! І пройшов час, 10 років, після того, і цей роман народився за тиждень, може за два. Зараз я його перечитую, і найцікавіше, що я не думав, що у 30 років так відчував життя, не скажу, що такий мудрий там був, просто дивно, що так от відчував життя, що зараз, коли мені під 50, перша сивина, коли вже можу, так би мовити, серйозне духовне життя починати, дивуюся… Роман сподобався видавцю, подобається вже моєму читачу, таким людям, як народний артист Григорій Шумейко, мій друг заслужений лікар України Володимир Георгійович Карпук, врешті моїй дружині… — Є відгуки на книжку? — Так, є. І усних вже достатньо було. Їх навіть більше, ніж письмових. Було вже кілька презентацій. Це дещо інший інтерес, ніж до поезії, оскільки я довгий час вважав себе поетом. Хоча в мене є різні жанри, навіть радіоп’єси. Проза по-іншому рекламується і читачів усе ж більше — це факт. Це теж окрема тема розмови. Читачів поезії майже стільки, стільки латентних і явних поетів. Десь три тисячі, незалежно від кількості населення в будь-якому суспільстві. — Як ви так підрахували? Саме така точна цифра? — Я не підрахував. Просто практично погоджуюсь із тим, що десь вичитав. Та коли подивишся на кількість членів Спілки письменників, то десь воно так і є умовно, хоча я розумію, що члени Спілки письменників — це не завжди найкращі поети. Але це ніякого значення немає. Тому що кількість, математика вона вирішального значення не має. До речі, коли я вчився у військовому училищі, там викладали одні з найбільших геніїв математики. Знаменитість із колишнього Союзу, наприклад, це академік Арєшкін. Так от я зрозумів, що вища математика — це та ж поезія. Вирощування алмазів — це мій енергетичний, екзистенційний досвід на межі життя й смерті. Я там помирав кожен день, бо, повірте, будувати дорогу поетові з Волинського села із матьорими зеками… воно було досить жорстко. Тепер я так розумію, але тоді я весь був у поезії, це мене тримало. У мене чимало написано романів, кілька з них друкувалися в журналі «Кур’єр Кривбасу», «Київ», «Дзвін», кілька повістей. Видати їх окремими книгами я не спішу. Ця ж книга «відстояна». Вже є рецензії Дмитра Дроздовського в газеті «День», Ігоря Ольшевського, Ольги Клюєвої. Скажімо, Дмитро сказав, що цей роман випередив українську прозу на 20 років. У мене з почуттям гумору все нормально, критик має право таке сказати, тим більше людина, яка знає світовий літературний процес, контекст. 20 років цей роман ще лежав. З іншого боку, а навіщо тоді писати, якщо нічого не випереджувати, нічого не заперечувати, нічого не відкривати. Займатися побутописанням — це не література, це белетристика. А роман має випереджувати, робити прорив, його мають ненавидіти або любити. До нього не мають бути байдужими. Знаю, що його активно обговорюють уже й на міжнародних рівнях, у певних авторитетних організаціях. — У анотації написано, що це філософський роман. Чи є там головний герой? Яким є його шлях? Він, як я розумію, філософсько-духовний, на межі прозрінь певних? — Головний герой там 24-Х-315. Цей роман має дуже таке амбітне завдання… й Ігор Ольшевський, дуже мудрий критик з Луцька, вгадав те, що я приблизно собі заповідав, коли писав його, хоча кажу, що писався він, бо не міг не писатися: роман призначений для людей з технічним складом розуму, — щоби вони через нього прийшли до віри, до Бога. — Дуже цікаво. — Так. Це досить серйозна річ для мене. Я цей шлях пройшов. В школі я був фізиком, а не ліриком. Вступив в теж елітне інженерно-військове училище, воно готувало кадри для Байконуру (космодром — Авт.). У нас викладала еліта Радянського Союзу: відомі академіки, фізики. А бабця мене колись вчила молитися в дитинстві, хоча релігія тоді, здавалося, не була потрібна. Мене література рятувала… і до віри глибокої я, власне, пройшов тим шляхом: від болю й комп’ютерного мислення. І тому там герой 24X315 — це імпульс, датчик, комп’ютерний ген — де Простір і Час, і Лоа — це ніби центр, голова, Всевишній , вони ж серед головних героїв, дійових осіб, де ще є Випадок, Доля. І вони експериментують собі на таким собі файликом, геном чи там імпульсом, датчиком, по-різному можна сказати — 24-Х-315. Вони його кидають у різні життєві ситуації і їм цікаво, як він себе буде поводити. Він ще від динозаврів живе — той ген. Вони стежать за ним, як він себе поводить у Космосі, з іншими людьми. Друга частина йде людська, головний герой олюднюється, набирає конкретну людську подобу — це Тарас Криштальський. Його б’є струмом, його закопують, щоб врятувати, адже в нас колись так рятували: коли людину сильно вдарило струмом, то її закопують. Є надія, що вона виживе таким чином, земля витягне з неї смертельний струм. Тараса Криштальського таким чином закопують у Землю. і він прокидається. Грубо кажучи, він розуміє, що він не виживе, бо вже в могилі, бо хлопці випили й забули про нього. Книжка не протирічить християнству, вона екзистенційно підводить до Воскресіння. Тарас воскресає, пройшовши через муки, біль, відчай. — Я так розумію, що в ній ідеться про певний шлях людини до самопізнання, пізнання цього світу. Можливо, вихід за межі певного середовища? — Отут дуже важливо. Все дуже просто. Не те, що вихід за межі, не те, що досконалості. Врешті підготувати людину до вічності за мірками всіх релігій. Оскільки я християнин, то буду говорити, як християнин. Підготувати душу до спасіння. Коли ідеш по вертикалі за духовним орієнтиром, то будеш мати і хліб, а дбаючи лише про хліб, не матимеш нічого… У цій системі координат стосунки із людьми адекватно відлагоджуються самі собою. Ти не зациклюєшся на ворогах, не мстиш їм, бо вони тебе штовхають до духовного самовдосконалення. Друзі підтримують, а ці просто штовхають у спину. Тому я вважаю, що письменник — це по-справжньому той, хто не політичними реаліями займається, а духовними. ihor-pavlyuk_2 — Ігоре, ви вже говорили про політичні реалії. В Україні триває війна, я про це знаю і ви про це знаєте, ми маємо поговорити про Майдан і АТО. Це складні теми, але чи будете писати про них? — Як ви вже зрозуміли, я буду писати про стан душі в цій ситуації, а не про стан тіла. Я вже пишу про війну, АТО, куди написав був заяву, щоби туди піти, коли тільки там бої почалися… — У військо? — Так. Після Майдану. Ви ж розумієте, що я не з тих людей, які щось видумують. Підполковник один, які ці записи приймав від добровольців, подивився на мою біографію, анкету… такий прогресивний, заліз навіть у Вікіпедію. Сказав мені: вибачте, ви потрібні живим, Ігоре Зіновійовичу. Сказав, що я як солдат уже не в тому віці і не можу бути гарматним м’ясом. Говорив, що нація собі не може дозволяти втрачати докторів наук, поетів… У мене з головою все нормально. Я себе не виставляю якимось великим патріотом. Бо й не тримаю ніяких секретів про мій рід і про себе на цій нашій землі. Але, в принципі, він мав рацію. Питав, що я зараз роблю. Відповів, що викладаю в університеті, пишу книжку. От, каже, й пишіть книжку. А потім буде видно, якщо треба буде, то ми Вас покличемо. Зате мій зять — офіцер, був у АТО, ми дуже переживали, недавно прийшов, слава Богу. Це болючі дуже речі — коли батьки дітей хоронять. В мене є своя думка про це все, звичайно. Бо треба свідомо про це говорити, окреме інтерв’ю робити на тему: «Поет і війна». Відомому режисеру Сергієві Архипчуку сподобалися мої вірші про війну. Він навіть запрошує мене на поетичні читання… Справжня література починається там, де вже нема слів… Або хоч підтверджені життям афоризм — це добре відредагований роман. Тому в той час ціпенієш. Не дурний сказав, що коли говорять гармати — музи мовчать! — Ігоре, я не можу не запитати про історію, яка продовжується. Декілька років тому. Нобелівський лауреат Мо Янь написав листа, де дав дуже схвальну оцінку вашим творам. Де він, скажімо так, порекомендував вас Нобелівському комітету як видатного літератора, літератора, який заслуговує на цю премію… Літератора, який має багато інших премій, визнаний в Україні і в Європі. Історія продовжується? Які вона має відтінки? Як в Україні це все сприймають? — Про це знову ж таки буде відомо, коли колись вийде наше листування із Мо Янем. Дружнє трирічне листування. 7 вересня був ювілей після нашої конференції в УНІАНі, після того, як прийшов його лист до мене. Це вже буде багатотомне листування. Бо кожен день пишуться багато листів на різні теми — від філософських до релігійних. З почуттям гумору в мене все нормально. Я себе на премію не висуваю. Я йду своїм поетичним, літературним шляхом. Єдине, що було боляче, що пішло багато від наших братів письменників брудних доносів і йому, і різним світовим інституціям. Звинувачення мене в тому, що тільки в пеклі можна уявити. В зраді українського народу, у вбивствах і невідомо в чому… Одне слово, це страшно світові, це страшно було мені. Тому що так опускатися не можна. Коли і до дітей моїх доходять у своїх брудних пасквілях, доносах, — що вони, мовляв, сякі-такі… Ці доноси пишуть відомі письменники з України, «совість нації»… Замість того, щоб підійти, зорганізувати якусь дискусію, потиснути руку. Вони тиснуть руку, п’ють зі мною каву… і другою рукою пишуть доноси. Це хвороба, діагноз суспільства. — Ігоре, те, що ви говорите — дуже печальні й трагічні речі… — Це правда. А письменник за великим рахунком і приходить для того, щоб говорити правду. Тільки треба знати, де, коли. От я вже зараз на тому рівні, коли довго мовчав, бо я виживав психологічно. Це ж не так легко, через день тобі доходить інформація, що ти зрадник українського народу, брехню про орієнтації я вже мовчу. Що в тебе діти там невідомо, що роблять. Розумієте? Я батько, я громадянин, я поет чутливий. Мені треба було стати сильним або загинути. Мені треба було втопитися чи повіситися не дай Бог? Цього не сталося, бо це мене загартувало. І от вам — вирощування алмазів. Як людина, поет все-таки може, перейшовши межу, не озлобитися. Я не озлобився. Але як людина суспільна, я уникнув виносу сміття із нашого суспільства, коли мені серйозні газети світові пропонували оприлюднити ситуацію і деякі матеріали, так би мовити. Пишуть доноси, як у 30-ті роки, це дуже відомі українські письменники, не час їх називати, вони якщо почують, то вони знають… Так, це суспільство треба рятувати. Над нами сміються, над нами «потешаться будут» — як відомий булгаківський герой. — Ігоре, я розумію, що ситуація складна. Ми живемо в посттоталітарному суспільстві, де письменники колись були прислужниками системи. І це все залишилося, перенеслося в незалежну Україну. Насправді, це стосується не тільки творчих кіл, заздрість ця і доноси. Хочеться нашу розмову повернути в русло вирішення цих усіх питань. Як українцям стати не такими заздрісними? Радіти за перемоги інших людей? Не тримати дулі в кишені, не опускатися до такого дріб’язкового рівня, щоби писати на когось доноси. Чому не радіти просто іншим людям? — Навіть не доноси, а пасквілі. Донос — це коли людина вкрала яблуко, а хтось господарю доповів, що та людина вкрала яблуко. Коли людина не вкрала яблуко, а пишуть, що вона вкрала яблуко, — це називається пасквіль, брудний. Але з чого почати? Як і в християнстві, в кожній релігії, — тільки з себе. Як приклад, мало толку, якщо масово кричати: не крадіть!.. На це є 10 заповідей, дуже подібні, до речі, в усіх інших релігіях, навіть у кодексі будівника комунізму — були списані… Як не важко, християнину треба із себе почати. Я міг озлобитися, міг відповідати доносами на доноси, але треба підніматися над рівнем, спокусою інстинкту, емоції, приходити через біль до мудросердія. Тобто справжнього терпеливого прощення. Я, ще раз скажу, зрозумів, чого потрібно любити ворогів, — бо вони штовхають душу до Всевишнього, адже наше життя таке це тимчасове… і ця слава людська ніц не варта у людській вічності. І не робіть оцих підлих речей, тому що це не мудро. Мене ви можете, звичайно, фізично вбити, не змігши вбити морально, коли я йду до людей із відкритим забралом і серцем, але я вже спокійний, знову повернувся до активної роботи і нічого й нікого не боюся. Література до мене повернулася на іншому духовному рівні, хоча була вже думка й монастир… Адже направду — якщо не можеш поміняти життя навколо себе, потрібно змінити його в собі, де лампадно горить вічний вогонь небесного князівства. Озлоблюватися я не хочу, мстити не хочу, хоча набити писок декому по-чоловічому варто при нагоді. Ви правильно, Ярославе, сказали: кегебістська система ще метастазно живе у душах радянських письменників, які вдають із себе «совість нації», як біси прикидаються ангелами світла. Це дуже небезпечно, смертельно для духовного фундаменту нації: стояти на фальшивому фундаменті, коли, як у 1930-х роках, основним жанром літературним стає пасквіль. Сталін, як кажуть, був диктатор, але хто написав 40 мільйонів доносів при ньому?.. Для мене тепер люди діляться на тих, хто здатен написати донос і тих, які не здатні. Людина, яка здатна написати донос, воно вже не входить у межі моєї компетенції. Але я пережив це, тому здатен нести цей хрест у естетично-етичній системі координат. — Ігоре, останнє питання. Розкажіть про Ваших літературних кумирів. — Я виріс на класиці. Джек Лондон, Джордж Байрон, Михайло Лєрмонтов, Григір Тютюнник, Василь Стефаник, Михайло Булгаков, Ільф та Петров. Поважно люблю талановиті матеріальні, духовні, духовно-матеріальні продукти, які пройшли завершений цикл: життя — смерть — воскресіння. Не люблю пінних молодих вин. — А кого із сучасників читаєте? — Із сучасників? Когось назву, а когось не назву, — образяться боляче, як діти. Але сучасної літератури, як такої, ще бути не може, як не можна ж вином назвати ще зелені, не зірвані грона винограду. Треба, щоби пройшов час. Ті, що зараз на слуху, необов’язково, що через 50 років їх взагалі хтось згадає. Своїх друзів я не хочу називати, бо це такі інтимні речі. За великим рахунком справжній письменник творить для майбутнього. І чим більший письменник —- тим для віддаленішого майбутнього. Тобто коли письменник перебуває у релігійно-духовній, а не ідеологічній системі координат, іде Христом, творцями релігій, то він може створити книжку «Вирощування алмазів» або ще щось краще… Кх-кх… Поважно люблю цілісних творців-письменників, у яких творчість — як їх біографія, а біографія — як творчість. Тільки так народжується легенди, які потрібні людям і Всесвіту, бо за принципами Всесвіту творені і не порушують його рівновагу. Отож, Будьмо і тримаймося! Спілкувався Яр Левчук. Фото з особистого архіву автора. ДРУГ ЧИТАЧА (http://vsiknygy.net.ua/interview/47066/)
Додав яр левчук (ярослав карпець) 22 листопада 2016
Про автора
Яр Левчук (1988 р. н.) – киянин, випускник Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Письменник, літературний критик. Учасник різних літературних фестивалів, презентацій, літературно-дискусійного клубу.
