Автори / Народні Свята / Весілля
У кого не стрепенеться серце від привабливого запашного слова «весілля»? Мабуть, немає дорослої людини, яка б хоч кілька разів не побувала на весіллі.
Із давніх-давен традиційне українське весілля було одним з найжаданіших, найхвилюючих родинних свят. З ним пов’язували не тільки шлюб молодих, поєднання двох родів; це була подія масштабна, надзвичайно відповідальна, в якій брало участь чимало людей (за висловом Ф. Колесси, розігрувало драму власного життя) у ролі старост, сватів, коровайниць, свах, світилок, дружок, боярів, музик, кухарок, запрошених родичів, сусідів і просто "запорожців".
Традиційна весільна драма дивовижно багата. Про це свідчать описи українських весіль: Г. Біплана (1650), Г. Калиновського (1777), П. Чубинського (1877), О. Рошкевич та І. Франка (1886), Б. Грінченка (1899), та ін..
Записуючи скарби усної народної творчості на Поділлі (Вінниччина, Хмельниччина, Тернопільщина), на Буковині, на Київщині, з прикрістю спостеріг: пісенне традиційне дійство втрачає свій дзвінкий, кришталево чистий голос; молодь майже не співає весільних пісень; обряд спрощується, спримітизовується, часом зводиться до бездуховного черевоугодницього застолля. "Прогонка" гуртів людей при урочистій реєстрації шлюбів у палацах одруження, "мікрофонний диктат" організатора-розпорядника (тамади) в кафе чи ресторані, гроші в конвертах – не найкраще видовище сучасних весіль. У зв’язку з цим доречно згадати поему російського поета Василя Федорова "Одруження Дон-Жуана". Іронізуючи із сучасного весілля, його наслідків, проймаючись глибоким болем за нестабільність шлюбу, епідемію розлучень, він пише:
Всего пустяк,
Десятки лет назад
Неделю длился свадебный обряд,
Женились тоже не на две недели,
Те свадьбы было принято "играть":
Ну, например, невесту выкупать,
Притворно плакать,
А как славно пели!
От свадеб тех –
Друзья, какая жалость! –
Нам только слово "горько" и осталось!
Ми не можемо так однозначно оцінювати сучасне весілля. Проте десятиліття застою, ідеологічної сваволі помітно позначилися на процесі побутування весільної обрядовості. Лише завдяки талановитим носіям уснопоетичної творчості, які є чи не в кожному селі, місті (переважно це люди старшого, рідше – середнього віку), ми ще й досі маємо можливість спостерігати й записувати не сценічний варіант весілля, а реальний, життєвий, зігрітий не аплодисментами глядача, а щедрими емоціями, непідробними почуттями, що йдуть із глибини розчулених сердець і виливаються в ліричних перлинах:
Ой застукали воронії коні на дворі,
Ой забряжчали золоті кубочки на столі.
Ой заплакала молода Ганнуся в коморі,
Ой як упала своєму батеньку у ноги:
"Ой не дай мене, мій батеньку, від себе,
Нехай я зношу рутяний вінок у тебе…"
Традиційних весільних пісень українського народу надзвичайно багато. Ще у минулому столітті П. Чубинський опублікував їх понад дві тисячі. У ХХ ст. славетні збирачі фольклору Г. Танцюра і Н. Присяжнюк записали на Поділлі майже по тисячі весільних поетичних скарбів. Близько п’яти тисяч кращих зразків містять академічні видання «Наукової думки»: «Весілля» (1970, у 2-х книгах, упорядники М. Шубравська, О.Правдюк), «Весільні пісні» (1982, у 2-х книгах, упорядники М. Шубравська, А. Іваницький, Н.Бучель), збірник «Весільні пісні», опублікований «Дніпром» 1988р. (упорядник М. Шубравська).
Українські весільні пісні синтезують у собі багатовіковий досвід народу; в них знаходимо відгомони давніх вірувань, елементи заклинальної магії, зразки міфологічної образності, сонцепоклонницької символіки, нашарування різних епох. Через різноманітні табу, побажання, висловлені в яскравій художній формі, весільні пісні, весільний обряд, звичаї весілля несуть глибокий виховний заряд, закликають любити рід, родину, не цуратися батька-неньки, чесно працювати і жити поміж своїх і чужих, близьких і далеких людей. Високий морально-етичний та естетичний ідеали народу втілено в українському весіллі. Як уважно слід вивчати традиційне весілля щоб поліпшити сучасний обряд покрасивішати душею, збагатитися духовно! Адже українське весілля – непередавано багате буйноцвіття народного генія, його вражаюча здатність під час чи не найвідповідальнішої події в житті розсипати пригорщі сміху: його зворушливі до сліз туга і печаль, зажура і скорбота, на самому денці яких просвітлює жаринка оптимізму; це і його щемлива розрада, гомінка втіха, естетична насолода, нестримна розвага, що так влучно передається самою назвою – весілля. Недарма І.Франко назвав весілля, весільні пісні "епопеєю селянського життя".
Як підкреслює М.Щубравська, лише в обряді весільна пісня "квітне і розвивається, може виявити свій глибокий зміст, ідейну наснаженість і чарівність". А весільний обряд українців досить архаїчний. Основні етапи його: Сватання. Змовини. Оглядини. Коровай. Вінкоплетини. Гільце. Заплітання коси. Дівич-вечір. Перейма. Викуп молодої. Посад. До шлюбу. Вінчання. Від шлюбу. Дарування. Частування. Перепій. Розплітання коси. Покривання. Комора. Понеділок (гарний, поганий). Вівторок. Середа («циганщина»). Вивідки тощо.
Весілля мало комплекс обрядовій, звичаїв, символів, спрямованих на забезпечення міцного шлюбу, здоров’я й багатство молодого подружжя. Скажімо, до випікання весільного короваю запрошували тільки тих заміжніх жінок, які жили зі своїми чоловіками в злагоді, були чесними, порядними, мали діток.
Або ще такі повір’я, символи:
Не можна хлопцеві виявляти чужим, кого має сватати, бо буде невдача.
Як молодик іде свататись, то примічає, кого здибає: як дівчину, жінку, бабу, то буде невдача, а як хлопця, чоловіка, діда, - буде все добре.
Як тільки розплетуть молоду, то коли сяде зараз же дружка на той стілець, то скоро віддасться.
Не можна дружці засиджуватись за столом, бо в дівках засидиться.
Та хустка якою мама вводить молодих до хати і виводить із хати у весілля, мусить бути білою, а не чорною, щоб не було чорним життя молодих.
Молодим не можна переходити дороги з порожніми відрами.
При вінчанні обом молодим не можна оглядатись , бо розведуться; жити будуть не гарно; нічого не буде вестися; діти будуть мерти; коли їдно оглянеться, то друге вмре.
При першому посаді нехай молода присяде полу молодикові, то буде завше старшинствувати.
У неділю ввечері молода при роздачі подругам стрічок зсуне віночки з косами, - то скоро повіддаються.
Як у весіллі бійка, сварка, то в житті молодих не буде злагоди.
Якщо під час весілля падає дощ чи сніг, то молоді будуть багаті.
Хто при собі носить обручку, з якою три рази брали шлюб, то того ніхто не зможе вбити. Перед ним розступаються мури, замки злітають з дверей, його ні тюрма, ні кулю не бере.
Надзвичайно різноманітними, високо поетичними, часто-густо дотепними були весільні побажання молодим під час розподілу короваю (дарування, частування):
Даруємо вам щастя, здоров’я, хліба, солі і всього доволі!
Даруємо корець гречки, щоб не було між вами суперечки.
Даруємо вам мірку гороху, щоб мали хлопчика до року.
Даруємо молодим горобця, щоб мали хлопця-молодця.
Бажаємо молодим, щоб мали в оборі, в коморі, в стіжку і в мішку, в ложці, в мисці і в колисці!
Даруємо корзину суниць, щоб молодий не заглядав на чужих молодиць.
А ще молодим бажали багатіти, а молодій – спереду горбатіти…
Під час покривання молодої її сестра співала:
Я тебе, сестрице, покриваю,
Щастям-здоров’ям наділяю:
Щоб ти була здорова, як вода.
Щоб ти була багата, як земля.
Щоб ти була весела, як весна.
Українське весілля – могутній код національної ментальності. Отож пізнаваймо духовне коріння народу, і хай нам ніколи не буде "гірко" – хай буде весело!
Автор: Микола Дмитренко.
"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.
№32, 33 листопад, грудень 1996р.
Додав Тім 23 січня 2011
Про автора
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
