Автори / Сергій Рожко / Деякі поезії зі збірки "Трансформаторний блюз"
АНТИ КАРМА
Потріскані чакри засмажених риб
здіймаються в плесо білявої стелі,
Бермудським трикутником –
простір оселі,
зникаєш у ньому, пірнаючи вглиб,
чи хтось порятує?
остання з надій,
у “служби спасіння” –
обідня перерва,
уяво-акула –
оголеним нервом,
і сльозо-дельфіни пливуть серед вій.
“концерт на замовлення”,
хвилі FM,
єдина заявка -
“рятуй мою душу!”,
холодні глибини штовхають на сушу,
зарано…
бо Сонце - твій досі тотем.
Скло витече крізь очі субмарин,
логін-пароль - забута наслідковість,
тіла на берег викине натомість,
неначе рами вкрадених картин.
У спазмах море, подзвони «нуль три»,
мо’, ще врятують штильовим прогнозом,
нейронний смерч затихне під наркозом,
плоть охолоне, в пам’яті зітри.
Кити – у плач, але навіщо це?
Хоча на дні покоїться «Титанік»,
човни на хвилях намалюють грані,
і час гвинтом зануриться в лице.
Буває – серед моря ти один
й уламок щогли... Маринічна повість,
логін-пароль - забута наслідковість,
і скло тече крізь очі субмарин.
МАНТРА
Коли зойкнула тиша
і птахом упала до ніг,
височінь просльозилась
дощем на отави і плечі,
краплі, наче хвилини
поволі зривались зі стріх.
“Добрий день, ну а, може...
А, може, уже – Добрий вечір. ”
Та різниці нема.
Крізь відлуння старих молитов
шепотіли дерева
про всю тимчасовість земного,
хоч від серця по тілу
іще розливається кров,
і за обрій веде
ще незаймана слідом дорога,
ще тобі не сказав я
того, що у серці зберіг,
і всі зорі небес
не віддав тобі поки, до речі,
але вийду з отав
і , ступивши уже на поріг,
“Добрий день, - прошепочу,
а, може, уже – Добрий вечір... ”
НЕЗАКІНЧЕНЕ
Полуднева спека і листя шепоче:
“Пити!”
Натомився вітер і десь загубив
оазу,
У пустелі міста поволі вмирають
квіти.
На могильних плитах: “ Пробачте, що ми –
не разом”
На асфальтній шкірі лежать авангардні
зебри, -
Пішохідна зона і левам – завжди
червоний.
Мезозойську еру дивують бетонні
ребра,
На дерева схожі, позбавлені тільки
крони.
Птеродактиль ситий укотре летить
на південь,
Проковтнувши разом до біса багато
люду.
Татуаж газети – "існує Париж і
Відень",
То дурниці певно, дурниць вистачає
всюди,
Але точно знаю, існує земля
далека,
Де колись залишив частину живого
серця...
Оглядаюсь вкотре, - лише склобетонна
спека.
Ох, яке ж бажання “послати” уголос
все це!
ФОРМА ВІЧНОСТІ
просто йти, просто втомитись,
просто лягти посеред простору,
закрити очі і уявити
пташок на дроті –
словами апостолів.
побачити можна.
зрозуміти? “наче”...
(зникають літери
і цілі речення),
хронологія відстані
виправить значення
від точки “присягаюсь!”
до точки “зречення...”
Жовтий карлик
на променях-милицях:
“ти вже захолов,
чи просто хворий?” –
спитає, торкнувшись
долонею вилиці,
очима закритими
подивлюсь вгору.
“напевно не впевнений”, -
запевню подумки,
всміхнеться голосно
ієрогліфом вічності,
а “вічність” подібна
на форму родимки,
якщо ж із рискою –
на знак окличності.
ЧЕРНЕЧИЙ ХУТІР
Смерті ми віддаємо борги,
І моли не моли...
Порожнеча змією повзе
У серця і оселі,
Мов на крилах
здіймаються люди
У небо крізь стелі,
Без конвертів донизу лише
Журавлине “курли”.
Заростають доріжки,
Але я іще впізнаю
Ті місця, де уже
Не лишилося майже нікого.
Світлотінню долаю шляхи
Поміж пилом і Богом,
І зупинки не буде такòж
На самому краю.
То колись... А наразі
Додому іду через гай,
Біля хвіртки, я знаю,
Ніхто вже мене не зустріне.
Все і те, і не те,
Тільки небо таке ж
рідно-синє,
І відмінностей в ньому
не знáйдеш,
Шукай не шукай...
ХРЕСТИКИ-НУЛИКИ
В`язень умовностей. Готовий до втечі,
Тільки не вирішив – підкоп чи небом.
Самому собі видираюсь на плечі.
Хрестик. І хід переходить до тебе.
Нулик замінюєш місяцем повним,
У відповідь вовком завию угору,
Нехай охоронець скаже: “Нескромно!”
І вручить медальку “За непокору”.
Але можна жити, де жити не можна, -
Вичитав це у старóму трактаті,
Хоча теорему підтвердить не кожен,
Бо є чорно-біле, а є – строкате.
Вирок умовностей страчує тишу,
Із власних плечей зістрибну спокійно,
І потім у звіті сексот напише:
“Товариш начальник, він – безнадійний.”
***
Поклич мене у гетто свого сну,
де кров`ю недописане графіті,
з дощу на віях складемо суцвіття
і зловимо хмарину на блесну.
Буденність наша хвора на сльоту,
вітри сказали: «безнадійно хвора».
Крізь горло рими струнами угору,
хоча нерідко гинуть на льоту.
Мисливці так подібні до людей,
луною постріл стишиться у хламі,
поклич мене, я квітку оригамі
дістану із середини грудей.
Зведеться ранок титрами в кіні,
я заберу тебе з твоєї кліті,
хтось інший недописане графіті
опісля домалює на стіні.
Додав Sh.Ocean 18 жовтня 2011
Про автора
Під псевдонімом СеРж Ко у 2007 році вперше опублікував власні поетичні твори на львівському сайті, де, у цьому ж році, посів 1-е місце на основному конкурсі. 2011 року видав першу збірку поезій "Транс_форматорний блюз".
