Автори / Сергій Рожко / Дещо зі збірки «транс_форматорний блюз»
Під небом Кіото
завмерти каменем у саду Рьоан-дзі,
п`ятнадцятим! зникаючи від зору,
і навіть подихом не турбувати
Тишу…
а що ж тобі, Акіна-сан,
залишу,
крім тіні, що по колу на Землі
ховається від Сонця день у день?
нічого, крім…
нічого, крім…
нічого
метеликом летіти на Вогонь,
не дивлячись донизу чи угору,
при цьому розуміти, що –
востаннє...
Акіна-сан, не породи
зітхання
із горла мовчазного, там, де слід
нічий не має бути, крім Пісень!
нічий, окрім…
нічий, окрім…
нічий
не випускати із долонь Танто,
змиваючи ганьбу в ранкову пору
на білий шовк, що вже міняє
колір.
Акіна-сан, забудь усе
поволі,
ніхто не вічний, Пелюсток політ,
у пам’яті зостанеться лишень…
ніхто, окрім…
ніхто, окрім…
ніхто
***
Коли зойкнула тиша
і птахом упала до ніг,
височінь просльозилась
дощем на отави і плечі,
краплі, наче хвилини,
поволі зривались зі стріх.
«Добрий день, ну а може...
а може, уже – Добрий вечір».
Та різниці нема.
Крізь відлуння старих молитов
Шепотіли дерева
про всю тимчасовість земного,
хоч від серця по тілу
іще розливається кров,
і за обрій веде
ще не займана слідом дорога,
ще тобі не сказав я
того, що у серці зберіг,
і небесних зірок
не віддав тобі досі, до речі,
але вийду з отав
і, ступивши лише на поріг,
«Добрий день, – прошепчу, –
а може, уже – Добрий вечір...»
Плавильня
Тонкостінна ілюзія віри,
і наче крізь отвір,
що лишився від кулі,
пінцетом витягують душу,
від знеболення – бáйдуже,
день заповзає у мушлю,
і у сутінках місто, немовби
збезлюділий острів.
Сходи, збиті ногами,
мовчать у терпінні. А що їм?
Хто - угору, хто – вниз,
ну а хто зупинився спочити.
На асфальті – розìп’яті тіні,
їх не полічити,
і кінґстони у днищі Ковчега
прорубані Ноєм...
Хтось казав: наша плоть –
то вода, ну і кальцію частка,
ми – лише механізми
постійно-хімічних реакцій,
почуття та емоції –
бланки знецінених акцій,
для останніх романтиків
ледь припорошена пастка...
Забинтовано поспіхом рану
ілюзії віри,
у плавильнях – іржаві пінцети
і вийняті кулі.
Хоч поволі приходять до тями
нейрони поснулі,
та збезлюділий острів
уже набридає без міри.
Амазонка
Коралі твої - із голів зацілованих мачо.
Кумедно. Сміюсь аж до сліз у твоє декольте.
Не треба казати, що знову роблю щось не те –
твоє «обережно!» для мене нічого не значить.
Бо ж я – не такий, і ґламуру в мені – ні на цент,
і череп мій вартий не більше, ніж півпоцілунку,
триденна неголеність, джинси сумного ґатунку,
заляпані брудом, який називають «цемент».
Халтурка... За вірші ніхто-бо не дасть ні коп'я ,
сховай ятаган і візьми цю бордову троянду,
нехай пломеніє у вазі посеред веранди,
а може причепиш до гриви гнідого коня.
Ах, як романтично… Давай запалю я свічу,
А може, відразу із галасом – скирту соломи?
І будемо людство до ранку лякати без втоми,
не бійся, всі штрафи за збитки сповна заплачУ.
Коралі твої - із голів зацілованих мачо.
Кумедно. Кидаєш убік. Ах, яке декольте…
Мій череп – на місці. Напевно, роблю саме «те»,
а може, бордова троянда для тебе щось значить...
Еміґрантська симфонія
... Для скрипки з оркестром –
«Симфонія ґрацій»,
обірвано струни
завмерлої втоми.
Птахи – передвісники
дальніх міґрацій –
у небі зникають,
немов гематоми
За обрій, за обрій,
ні ноти, ні звуку,
і тиша вальсує
із власною тінню.
На крилах – у спогади,
крилами – руки,
і дійсність поволі
тече в сновидіннях.
На звалищі хламу
старе піаніно
давно вже забуло
мільйони овацій.
Стара партитура
впаде на коліна...
... Для скрипки з оркестром –
«Симфонія ґрацій».
Я і тінь – прямокуття,
завмерле у колі подій,
тане час на руці, ну а може, то тільки здається,
світанкова печаль симбіозом у росах озветься,
і застигнуть краплини
на кінчиках зігнутих вій.
Відшукаю для Тебе
холодний уламок зорі,
у долоні зігрієш частинку розбитого неба;
перехрестя доріг подолавши, уперше для себе,
зійдемо ми удвох
на веселки зігнýтий поріг.
Десь на Альфа Центавра,
напевно, якийсь Архімед
геометрію душ закодує у циферні клони;
тане час на руці посекундно, не знаючи втоми,
ідемо ми в нікуди,
хоча і здається – вперед.
***
Скло витече крізь очі субмарин,
логін-пароль - забута наслідковість,
тіла на берег викине натомість,
неначе рами вкрадених картин.
У спазмах море, подзвони «нуль три»,
мо’, ще врятують штильовим прогнозом,
нейронний смерч затихне під наркозом,
плоть охолоне, в пам’яті зітри.
Кити – у плач, але навіщо це?
Хоча на дні покоїться «Титанік»,
човни на хвилях намалюють грані,
і час гвинтом зануриться в лице.
Буває – серед моря ти один
й уламок щогли... Маринічна повість,
логін-пароль - забута наслідковість,
і скло тече крізь очі субмарин.
***
Некваплячись танули сни
у краплях розчинної кави,
і тіні сплітали з агави
тернову туніку весни.
Тривиміром бавився час,
на стінах малюючи кола,
і мовчки земля напівгола
йому позувала анфас.
Вуста забували псалми,
гріха не вчуваючи в тому,
і ранок вертався додому
в останні години зими.
Додав Sh.Ocean 21 жовтня 2011
Про автора
Під псевдонімом СеРж Ко у 2007 році вперше опублікував власні поетичні твори на львівському сайті, де, у цьому ж році, посів 1-е місце на основному конкурсі. 2011 року видав першу збірку поезій "Транс_форматорний блюз".
